Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 68

– Кого?! – здивовано перепитав Іван.

– Якогось Славинського. А хіба що?

– Нічого. Доля іноді сміється з нас дуже жорстоко. Я знайомий з ним… І що за лист?

– У кращому стилі січових шибайголів. Вони залишили його на березі Дніпра, неподалік від польського табору. У ньому сповістили, що виріжуть полки до ноги, коли хоч один драгун наблизиться до Січі ближче, ніж на стріл з лука.

Іван голосно зареготав.

– А чого ж пани полковники очікували? – мовив він нарешті у відповідь на здивований погляд батька.

– За два тижні після цих подій на раді в Січі запорожцями обрано нового гетьмана. Ним став Яцько Остряниця. Січовики і чути не хочуть про призначеного сеймом Ілляша Караїмовича.

Іван відчув приплив буйних веселощів.

– Добре дбають братики.

– Це було раніше. Останніх новин ти теж не чув? – Федір поглянув на сина швидко і якось винувато.

– Що я мав чути? – одразу ж насторожився Іван.

– Одним словом, Остряниця вже на волості. Кілька днів тому при військовій потребі під Голтвою він на голову розбив ляхів. Військо Острянин має добре озброєне і досить велике, крім того, у підмогу незабаром очікує кілька тисяч донців, – раптом Федір перехопив на собі погляд Івана і похапцем продовжив: – Але не буде з того пуття! Не подужати нізащо Острянину ляхів. Не гетьман він. Старшина добрий, а не гетьман. Мені він ще з часів Сагайдачного відомий.

Іван спохмурнів ще більше, ніж до почутого.

– Батьку, навіщо я тут? – запитав він глухим голосом.

Старий уважно подивився в очі синові.

– Іване, – карбуючи кожне слово, відповів він. – Ти тут тому, що саме тут твоє місце, поряд зі мною. Січ є доброю наукою для козака, і ти пройшов цю школу. Тепер для тебе відкриваються нові горизонти на реєстровій службі. Ти шляхтич, Іване, тож мусиш завжди пам'ятати про це. І хоч наш рід не дуже багатий і відомий, мої, а значить, і твої предки почали свій родовід ще за часів князя Данила Галицького. Ти повинен зайняти моє місце в сотні, а далі, далі хто знає… поряд же з Острянином на тебе очікує смерть або доля вигнанця. Цього разу ляхи тобі не вибачать. Тобі, напевне, не відомо, але в полковій канцелярії Брацлавського полку, як і у всіх інших реєстрових полках, є універсал коронного гетьмана, у якому наказується сповіщати урядам староств і повітів про всіх, хто брав участь у заколоті, очолюваному Павлюком. їхнє майно має бути конфісковане, самі вони віддані суду, а родини переходять під владу польського уряду або тих магнатів, на чиїх землях проживав той чи інший бунтівник. Це кріпацтво, Іване.

– Мені відомий зміст тих універсалів.

– І ще… – Федір помовчав. – Тиждень тому у Варшаві страчено Карпа Павлюка. Ляхи, як і очікувалося, порушили дані під Боровицею обіцянки зберегти йому життя в обмін на припинення опору. От і все, чого він домігся, якщо, звичайно, не рахувати того, що в ляхів тепер розв'язано руки і вони вважають себе вільними від дотримання статей Куруківської угоди.

Іван підхопився на ноги.

– Я повинен їхати! – твердо мовив він.

– До Острянина?

– Так.

Федір витримав паузу.

– Заспокойся, – мовив він по хвилині мовчанки. – Насамперед повинен тобі сказати, що ти не встигнеш.

– Але чому?

– Тому, що все, сказане мною, застаріло на кілька тижнів. Я просто передбачав твою реакцію і не поспішав розпочинати цієї розмови, – про себе старий Богун помітив, що такої відвертої люті і зневаги, яка виникла після сказаного ним, він ще ніколи не бачив у очах єдиного сина. – Так, я взяв на себе цей гріх, але зараз ти вислухаєш мене! Тепер Острянин стоїть табором на ріці Стариці, поблизу місця, де вона впадає у Дніпро, за кілька миль південніше Сули. Після поразок під Лубнами, Миргородом, Сліпгородом і Жовнином розгром його війська є справою кількох днів. Тобі не встигнути, навіть коли б ти надумав загнати кількох коней. От і все.

Під стелею застигла напружена мовчанка, яку через кілька хвилин порушив Іван:

– Я не розумію… На чийому ти боці, батьку? Там, на Січі, там все набагато зрозуміліше. Там є вороги і є побратими, соратники. З першими ти повинен вести чесну боротьбу, другі завжди прийдуть тобі на допомогу, коли на те з'явиться потреба. А ви… Як же ви довели Україну до такого стану?! Та вами ж ляхи помикають! Ви ж скоро жовнірами в них зробитесь, а не козаками!

– Мовчи! – від удару Федорової долоні по дошках столу мало не заклало у вухах. Він хвилину дивився в очі Івану, після чого продовжив уже спокійніше. – Мовчи. Бачить Бог – я не заслуговую таких звинувачень з вуст того, кому дав життя. Що ж до твого запитання, тут все простіше, ніж тобі здається. Я на твоєму боці, і це тепер для нас найважливіше. А зараз сядь і послухай, для чого я розпочав розмову з тобою.

Іван слухняно сів поруч з батьком. Мовчав, спантеличений незрозумілими натяками і недомовками старого. Нарешті, Федір продовжив:

– Мої дні пораховано, Іване. Я хворий і не знаю, чи доживу до зими. Тож не маю часу очікувати, ти потрібен мені в сотні зараз. Доки ще маю силу, я повинен увести тебе в усі свої справи як тут, на хуторі, так і у Вороновиці. Звичайно, я не маю формального права передати тобі посаду сотенного хорунжого і овіяне славою багатьох битв знамено, але доки мене слухають, я маю надію домогтися свого навіть попри те, що тобі не забули участі в заколоті. Урешті, тут мені зобов'язався посприяти пан полковник. Від тебе поки що потрібно бути поряд зі мною на радах і зборах, якщо такі відбудуться, а коли прийде твій час, гідно нести у своїх руках хоругву Вороновицької сотні. Це є перша моя мова. А другою моєю мовою буде така: не картай себе тим, що ти не з Остряниним. Повір, не настав час повставати супроти Речі Посполитої, але він неодмінно настане. І все, чого я бажаю, – аби ім'я Богуна і його хоругва не опинилися серед переможених, тому що багато літ їхнє місце у стані переможців. Маю надію, тобі вдасться розрізнити того, з ким іти на бій за волю й козацьку славу. А поки… Поживи тут, роздивися. Оженитися тобі, чи що?

Іван слухав і не йняв віри. Про яку хворобу мовить старий? Міцний шістдесятишестилітній чолов'яга. Хоч і вкритий зморшками на виду та посивів, але ще… І раптом таке. Що ж це? Ні, не може такого бути!

Федір зазирнув синові в очі і все зрозумів.

– Я сказав правду, Іване. Я відчуваю.

III

Федора Богуна не підвели передчуття. Його не стало у жовтні 1638 року, коли жовтаве листя ясенів м'якою ковдрою вкрило землю, а ранкові тумани і паморозь на темних стеблинах посохлої трави промовляли про близьку вже зиму. На невеличкому кладовищі за хутором, поряд з могилою Горпини з'явилось ще одне поховання – з великим кам'яним хрестом і довгим переліком викарбуваних на камені справ, що їх за життя здійснив славетний лицар. А на Івана одразу ж звалились десятки невідкладних справ, які залишилися у спадок з хутором і хоругвою Вороновицької сотні. І якщо на хуторі розпоряджався незмінний Мирон Охріменко, сотенні справи цілком займали весь вільний час молодого хорунжого. Мало не щоденні поїздки в Кальник, Вінницю і Брацлав стали настільки звичайними, що Іван не міг пригадати, як жив дотепер, без усих тих клопотів. Він приймав полкові справи, звичайно, на тому рівні, що їх треба було приймати сотенному хорунжому, знайомився із сотенною і полковою старшиною, мандрував Брацлавщи-ною з метою відвідати кожного із сотні, хоругву якої відтепер повинен був нести в бій. Іноді за день доводилося проїхати верхи до сімдесяти – восьмидесяти верст, що вимотувало не менше, ніж свіжі ще в пам'яті запорізькі походи крізь безводні степи ногайців або Буджак.

З новими старшинами Іван зійшовся напрочуд швидко, майже без непорозумінь і абсолютно без жодної неприязні. Великою мірою тут, звичайно, відіграв авторитет покійного батька, але не залишилися поза увагою прямий і чесний характер Івана, а також високошановні в козацькому середовищі сила, військова майстерність і лютий норов під час бойовища, про які тут, як властиві Богуну, невідомо яким чином поповзли чутки. Очевидно, Іван був не єдиним у Брацлавському полку, кому простилися старі гріхи перед короною і хто зміг залишитися в реєстрі. Але про такі речі Іван не замислювався – не до того було. Як би воно не велося, полковник Крутій, окинувши поглядом струнку Іванову постать, лише хмикнув і розгонистим підписом завізував наказ про призначення «Богуна Івана Федоровича хорунжим Вороновицької сотні Брацлавського полку Його Королівської Милості війська Запорізького». Вже після того деякий час розмовляв з ним, поставивши кілька запитань щодо минулого Івана, причому події кінця 1637 року були дипломатично обійдені увагою розумного полковника.