Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 63

І Потоцький мовчки очікував новин, що летіли до нього від місця бою зі швидкістю швидконогих коней чисельних поручників. Він не ставив питань, лише важким поглядом налитих кров'ю очей поглядав на чергового посланця.

– Вони стоять, пане гетьман! Ми зазнаємо важких втрат! – долітав до нього хрипкий голос.

А в розпаленій уяві Потоцького малювався його Петро, який знаходився серед ворожих возів, серед ревучого пекла (чомусь без жодного обладунку, навіть без шолома). І над ним уже заносив щербате закривавлене лезо зодягнений у розхристаний жупан запорожець.

– Хто? – голосом, який бринів від напруги, запитував гетьман.

– Пани Каменський і Цеплеївський наклали головами! Панів Рудновського і Молочарського вбито! Пан Бочаровський пошматований ворожою картеччю, десяток значних товаришів стікають кров'ю від ран!

А за першим посланцем уже поспішає другий.

– Козаки тримаються, ясноосвєнцоний пане! Наші втрати величезні!

– Наскільки величезні? – Потоцький, мов закам'янілий, сидів і лише його очі видавали муку, що її відчував. Цілу бурю емоцій, що вирувала за показним спокоєм.

– Військові товариші Ґноїнський, Підкоцький і Магнуський загинули, з ними три десятки шеренгових пахолків. У хоругві пана Скопецького пани Конаржевський і Бенецький вбиті. Ще десяток військових товаришів важко поранені. Пану Мар'їнівському гарматним ядром відірвано ногу нижче коліна. Крім цього, загинуло до сотні жовнірів!

– Ми безсилі, пане гетьмане! – летів за другим третій гонець. – Гусарія помирає! Козаки б'ються, немов, леви. Ми сотнями відправляємо їх до кращого світу, але подібна до гідри сила війська сього!

– О пан Єзус, не покинь! – не витримав нарешті Потоцький. – Заради всього святого, усі вперед! Хто принесе мені голову Павлюка, отримає мій найліпший майонтек!

Найкраща кіннота коронного війська полетіла в атаку вслід за хоругвою коронного польного гетьмана. Без малого п'ять тисяч, серед яких дві третини налічували важкоозброєні гусари та рейтари, охрещені в народі «чорними дияволами» за колір обладунків і жорстокість, яку виявляли на полі бою. Здавалося, ця хвиля, підсиливши попереднє військо, миттєво знесе з власного шляху потрощений у попередніх сутичках козацький вагенбург і мов ніж крізь масло пройде через козацькі полки. Але не здійснився задум гетьмана! Лише опинившись у гущині бойовища, він на власній шкурі відчув усю серйозність становища.

Серед шаленого вихору картечі та мушкетних куль, серед смертоносних блискавок мечів і страшних ударів списів саме життя приймало новий, хоча й неодноразово раніше бачений Потоцьким зміст. Дещо забутий за останні роки, але напрочуд знайомий і п'янкий для лицаря, яким польний гетьман, безумовно, вважав себе все життя. Давно вже замовкли злагоджені залпи козацьких батав, замовкла й армата. Гармаші з обох сторін боялися влучити у своїх, тож їм не залишилося нічого, окрім очікування. Серед криків і металевого дзвону рукопашного бою, час від часу чулися лише постріли пістолів. Потоцький, оточений товаришами особистої охорони, одразу ж кинувся в гущавину бою. Швидко почав заглиблюватися поміж куп запорожців, які затято відбивалися, стоячи на перевернутих і поламаних возах, поміж пролітаючих у герці вершників і розкинутих у калюжах крові мертвих тіл. Вдивлявся в обличчя жовнірів, штандарти та хоругви регіментів, відшукуючи Петра. Лише через деякий час зрозумів, що зробити це серед десятитисячного натовпу оскаженілих під час бою людей надзвичайно важко. Помітив, як перед ним один за одним були здерті з сідел три його охоронці. За лічені секунди усі троє перетворилися на закривавлені куски м'яса. До свідомості лише тепер дійшов крик капітана гетьманської охорони:

– Заради всього святого! Ваша ясновельможність, повертайте негайно назад! Назад!

У бік щось боляче штовхнуло, і Потоцький пополотнів. Невже куля? За мить він вже летів в тил, оточений значно поріділим загоном охорони. Боявся навіть подивитися донизу, де в боці віддавало тупим болем. Раптом звідкись, так, що ніхто й не зрозумів, звідкіля, вихопився голий до пояса запорожець у вимащених дьогтем синіх шароварах, з розкуйовдженим оселедцем і довгим ратищем у руках. Швидше, ніж хто-небудь з охоронців гетьмана встиг зморгнути оком, він встромив списа у груди коневі Потоцького і рвонув з піхов шаблю, маючи на меті дістати й вершника. Мить, і гетьман шкереберть полетів на землю. Круглими від жаху очима побачив він у трьох футах перед собою роззявлений в оглушливому крику рот козака, його вкриті посивілим волоссям і рубцями засмаглі груди і широке лезо турецького палаша, з якого скапувала кров. Чомусь все побачене Потоцьким відбувалося для нього надзвичайно повільно, серед абсолютної тиші. Лезо наближалося. Невблаганно, мов кара Господня. Ще яка-небудь стопа і… Козак, захрипівши, впав, а палаш, що раптом набрав своєї реальної швидкості, вихопився з його руки і пролетів зовсім близько від обличчя коронного польного гетьмана. Боляче стукнув руків'ям в обличчя. До Потоцького підскочив жовнір з боздуганом у руці. Спритно скочив з коня на землю.

– З вами все гаразд?

Потоцький, оговтуючись, подивився на тіло козака, яке лежало прямо перед ним. Навкруг розколотої ударом боздугана голови швидко розпливалася калюжа темної крові.

– Коня мені! – крикнув він, намагаючись приховати тремтіння голосу. – Швидко коня!

Лише видершись у кульбаку, він згадав про біль у боці і подивився туди, де влучила куля. Одразу ж побачив велику дірку у вкритих золотою чеканкою піхвах шаблі. «Якби їх не було, куля влучила б у живіт, і я сплив би кров'ю», – без емоцій, ніби роздумуючи про сторонню людину, подумав Потоцький, а вголос крикнув:

– Я волів би очолити хоругви під час чергового наступу! Але зараз нам необхідно відступити. Сурмач!

Сурма дзвінко проспівала сигнал до відступу.

– Ми повинні вирівняти лави кінноти і дати змогу гармашам робити свою роботу, – немов виправдовуючись, сказав він, ні до кого не звертаючись.

Перша хвиля наступу, захлинувшись, почала повільно відкочуватись від козацького табору. Одразу ж ожила з обох боків армата. З обозу Павлюка тепер гримали лише чотири гармати, ведучи нерівний бій з двома десятками фальконів, кулеврин та шарфмиць польської артилерії.

Але вже за чверть години наступ було поновлено. Цього разу Миколай Потоцький обачно тримався позаду атакуючих хоругв і не відпускав з поля зору червоно-білий оксамит штандарту Петра, який здіймався над головами гусар у самому центрі атакуючого фронту. І хоч тепер поряд із сином знаходилися п'ятдесят гетьманських охоронців, тривожно було на душі в Потоцького. У пам'яті до болю реальними були краплини крові, які стікали по лезу палаша над його, Потоцького, головою. Розжареним цвяхом засів у спогадах хрипкий крик козака і білуватий сонячний диск над обрієм, котрий підскочив і полетів геть тієї миті, коли гетьман падав з коня.

– Допоможи йому Боже, – шепотів у вуса Потоцький. – Захисти, Свята Діво, дай сили і наснаги.

Другий штурм тягнувся майже годину і почав захлинатись сам собою, так і не отримавши значних успіхів. Блискуча польська кіннота зустріла такий шалений опір козаків, що змушена була почати безладний відступ. Відходили натовпом, тепер вже не переймаючись про порядок і стрій. Але, очевидно, не було кому карати їх за це – козаки були в не менш скрутному становищі. Те, що кілька годин було міцним і впорядкованим табором з шести рядів возів, тепер перетворилось на гору поламаного дерева, щедро здобреного людськими і кінськими тілами. Чомусь мовчала і Павлюкова армата. Лише поодинокі мушкетні постріли лунали вслід знесиленій польській кінноті. І ще глузування. О пан Єзус! Де брали ці люди в собі силу, харкаючи кров'ю, знаходити такі образливі слова, та ще й реготати над ними?!

Сиве, немов свинець, небо несподівано посипало густим лапатим снігом, який, впавши на землю, вже не встигав танути й поступово ховав під своїм білосніжним покривалом встелену трупами і уламками землю… Польний гетьман, оточений рештою командирів, спостерігав за військами, котрі відповзали одне від одного, немов поранені звірі.