Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 58

Павлюк посміхнувся.

– Бачу, молодцю, що лях зовсім голову втратив після зустрічі з тобою. Тримай ось! – гетьман вихопив з сідельного кобура вкритий срібною чеканкою пістолет і простягнув його козаку. – Це нагорода тобі. Але, бачу я також, тобі потрібна допомога?

Запорожець, прийнявши гетьманський дарунок, притис його до грудей і шанобливо вклонився.

– Пусте то. Шкрябнули трохи, бусурмани! Але пусте!

За мить він вже щез за периметром, слідуючи за рештою запорожців. Павлюк оглянув свій почет – бунчужний з бунчуком, хорунжий з хоругвою, осавул із жезлом у руці і кілька джур, які шанобливо трималися за спиною у старшин.

– Ось такі вони, панове-браття! А таки наваримо ляхам пива! Не я буду, якщо з такими соколами і не наваримо!

Він підігнав коня і поїхав, на повні легені вдихаючи пахнуче димом пожежі повітря. Деякий час намагався втримати нетерпіння, яке охопило його, коли побачив ворожий стан. Уже скоро. Дуже скоро.

Позаду почувся тупіт копит і брязкання обладунків. До гетьмана наблизився Яцько Остряниця.

– Павле, треба табір посилити, послухай мене!

Павлюк зітхнув.

– Знову ти за своє. У шість рядів вози йдуть, чи тобі мало?

– Мало!

– Господи! Скільки ж потрібно?

– Подвоїти б…

– А ти не розумієш, що ми цим скоротимо фронт і дамо змогу ляхам атакувати нас із флангів?

Остряниця похитав головою.

– Удар гусарії буде нищівним. Вони розірвуть табір. Обійти з флангу їм заважатиме болото.

Павлюк деякий час мовчав. У словах Остряниці була слушність, але Павлюк звик діяти не так, як обережний Остряниця. Він віддавав перевагу швидкому разючому удару, а посилення периметра рухомого вагенбургу ще шістьма рядами возів відніме щонайменше годину. Не дивлячись на те, що сьогодні зранку вже провалились його плани розбити Лаща в селі Білозеро й, захопивши переправу через Рось у Сахновому Мосту, вдарити в тил Потоцькому, Павлюк не прислухався до порад соратників. Остряниця махнув рукою й приєднався до Гуні й Кизима, які стояли поодаль.

З боку Кумейок вітер почав нести хмари густого диму – на дальніх пагорбах перед селом, що розташувалось в семи верстах за позиціями Потоцького, ляхи підпалювали солому, купи хмизу і будівлі, намагаючись засліпити козаків.

– Уперед! – щосили гаркнув Павлюк, намагаючись криком відігнати власні сумніви. – Уперед, дітки, покажемо ляхам, почім ківш лиха!

Повільно, утримуючи рівняння в периметрі і лавах піхотинців за ним, козацьке військо почало скочуватись з пагорба й підступати до польських укріплень. Табір Потоцького, вишикуваний за десятьма рядами возів, розтягнувся більш як на півмилі і завмер у тривожному очікуванні. У центрі його спішно готувалась до бою армата, на обох флангах гриміла залізом лат наймана піхота. Ландскнехти розпалювали себе бойовим кличем, здіймали догори ліс пік і алебард.

Наблизившись на п'ятсот кроків, козаки несподівано для Потоцького почали спинятись – настав психологічний момент, коли людям було необхідне слово їх гетьмана. Через лічені хвилини поллється кров, ревонуть гармати, і почнеться пекло. Вороття назад немає. Павлюк вдарив коня батогом, і в супроводі Гуні, Остряниці, Кизима і Скидана виїхав, зупинившись перед військом.

– Дітки! Славні лицарі! Козаки! – напружено забринів його голос. – Ми довго очікували цієї миті, і вона настала. Ми спільно пройшли сотні верст, здолали сотні лих і з'їли разом пуд солі, очікуючи цієї днини. Ось вони! Перед нами вистроїли ряди ті, хто принижує нашу з вами гідність, хто, почувши себе хазяями на наших ґрунтах, вирішив перетворити нас на робоче бидло, аби орати на нас. Аби благословенна земля наша, що споконвіку боронили її, живота не жалкуючи, приносила золото до їхніх бездонних кишень!

Витримуючи паузу, Павлюк повернув коня й поїхав уздовж фронту. Уважно роздивлявся свої полки, намагався прочитати те, що було написано на обличчі в кожного. За рядами важких возів, що їх виставили кованими залізом дишлами вперед і штовхали десятеро козаків кожен, він бачив шеренги піхотинців, озброєних мушкетами та яничарками. Вишикувані у вісім рядів для більш ефективного батавування,[72] вони очікували початку битви і тепер, побачивши перед собою гетьмана, здійняли оглушливий крик.

– І ми прийшли сюди із Запоріжжя, – продовжив він, широко розтягуючи слова, – прийшли для того, щоб сказати пихатим панам: «Ні!» Ні знущанню над нашими вольностями! Ні перетворенню нашого Запорізького війська на ще один реґімент під командою коронного рейментаря! Ні випискам, безкарним наїздам польської шляхти на наші хутори і маєтки! Ні кодакам, що стоять на шляхах з України до Запоріжжя!.. Та чи готові ви зложити голову заради всього цього? Чи готові зросити кров'ю козацькою сиру землю за ці наші святі ідеали?

– Готові, батьку! – загуділо сотнями голосів.

– А чи не здригнетесь під ударами панцирних хоругв?

– Не здригнемося, батьку! – загриміло, мов весіннім громом.

– Тож уперед, славне козацтво! Та не дивіться на цей довгий табір попереду. Чи ви не знаєте, що ляхи у два ряди військо становлять? Уперед!

Павлюк потягнув з піхов шаблю і, піднявшись у стременах, підніс її над головою. У відповідь крик над козацьким табором посилився, вози рухнулися і, зарипівши під вагою навантажених на них дерев'яних колод, покотились назустріч ворогу. За возами пішла батавами піхота, за піхотою – комонні сотні на швидких степових бахматах. З лісом списів, увінчаних червоними, малиновими і блакитними прапорцями, з готовими до бою шаблями і пістолетами. На чотирьох міцних кантарах у центрі піхотних батав чубаті запорізькі пушкарі вимірювали на ходу чотири великі кулеврини, блискучі бронзові тіла яких націлились у напрямку польського табору. Швидко засипали в темні отвори гарматних «діл» добрячі заряди крупнозернистого артилерійського пороху, вкочували восьмифунтові ядра, вставляли в держала тліючі ґноти. Серед гармашів походжав озброєний нюрнберзьким квадрантом генеральний обозний, якого Павлюк особисто послав проконтролювати підготовку до гарматного залпу. На флангах і позаду війська спішно готувались ще чотири гармати…

Богун серед інших козаків Тимошівського куреня їхав верхи, відчуваючи рукою шорстке дерево ратища. До табору Потоцького залишилось триста кроків. Двісті п'ятдесят. Двісті. Напруження зростало. Козаки передньої батави вже почали здіймати мушкети, готуючись дати перший могутній залп. Уже можна було розрізнити герби на штандартах польської шляхти, золоту насічку і білі пір'їни на обладунках і крилах гусар. Уже чути крики лядських командирів та іржання коней у ворожому таборі.

– А що, лящику? Зараз побіжиш до хащику! – заволав раптом хтось серед возів периметра, і напружені струною нерви багатьох сотень людей зреагували, виплескуючи хвилю емоцій – на хвилину все потонуло в реготі, після чого на адресу пихатих панів, що гарячили коней, виблискуючи залізом обладунків, полетіли такі образи і зухвалі викрики, що у шляхтичів мало не посипалися іскри з очей. Вони залишалися на місці лише завдяки надлюдським зусиллям хорунжих та ротмістрів.

– А що поставали?! Знімайте штани, пани-ляхи! Різок всиплемо і по домах розпустимо, панянкам про свої геройства розповідати! – ревів, ставши в повний зріст, із замашною саженною довбнею в руках дебелий козарлюга на одному з возів.

– Ох, пустимо крівці! Пустимо нечестивої! – натягував тятиву лука поряд з ним другий.

Стріла, тонко пискнувши, прокреслила на вкутаному хмарами диму небі високу траєкторію і з хрустом впилася в обличчя одному з товаришів передової гусарської хоругви. Червона від крові рихва вийшла з шиї трохи нижче шолома, і, застогнавши, шляхтич полетів під ноги коневі. Козацький табір одразу ж вибухнув тріумфуванням:

– Маєш козацьке вітання, лелеко білокрилий!

– А файно гепнувся, наче мішок з лайном!

Польський авангард зберігав мовчанку. Хоч і сичали від люті гонорові шляхтичі, військо, виконуючи наказ Потоцького, завмерло в очікуванні подальших команд…