Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 51

– Досить! Спиніться, пани-браття, досить!

Через якийсь час бійка припинилась. Важко, мов уві сні, Богун сів і подивився довкола.

Навкруги палали смолоскипи. Кілька хвилин тому зовсім пуста і темна галявина була повна козаків і залита світлом. Поряд з Іваном сидів Савка. Глипав на нього очима, які швидко запливали сизими гулями. З брови і носа Обдертого текла кров, розірваний кожух, обліплений землею і залишками маскування, виглядав досить кумедно.

– Пройшли? – хрипким голосом запитав він у Івана.

– Не знаю, – знизав плечима Богун.

– Але ж і натовкли макітру! Всередині немов бджолиний рій гуде… – Савка обхопив голову руками. – А ти такий гарний, Богуне!

– На себе подивися, – Іван зробив спробу піднятися на ноги. Це видалося зовсім непростим завданням. Нарешті встав, похитуючись, немов п'яний, і обвів поглядом навколишніх.

Першим, що побачив, був повний ненависті погляд Славинського. Сотник стояв кроків за п'ять від місця минулої бійки, широко розставивши ноги, з закладеними за спину руками, і з-під лоба поглядав на Івана. Богун мовчки витримав погляд.

– Знову ви… – люто видихнув Славинський. – Надто часто ви стали зустрічатися на моїй стежці, лотри, надто часто!

– А ви, мостивий пане, краще службу свою служіть, тоді й дорогу вам ніхто перейти не схоче, – спокійно відповів Богун, дивлячись у вирячені очі Славинського.

– Що?! – змією зашипів сотник. Груди його, затягнуті кармазином жупана, запрацювали, немов ковальські міхи. – Та як ти смієш, щеня нерозумне, так розмовляти зі мною?! У кайдани захотів?!

– Не шипи, гадюко, не боюся! – Іван раптом відчув у грудях спопеляючий гнів на сотника. – Раз уже спробував! Трапишся ти мені ще, приміряємося чесною зброєю, а не твоїм лядським уставом!

За спиною у Славинського Іван помітив Павлюка, який швидко наближався до них у супроводі Омелька і Нечая. Не дивлячись на нічний час, гетьман мав на собі, окрім каптана з відкинутими за спину рукавами, шаровар і сап'янових чобіт, оздоблену золотою чеканкою кірасу і прикрашений павичевим пером мідний шолом. При боці притримував шаблю, а за шовковим очкуром його стирчала срібна гетьманська булава. Нечай, що тримався трохи позаду гетьмана, широко посміхався і підморгував Іванові. Тепер Богун, переконався остаточно: синці, отримані під час бійки з сторожею не були марними – Омелько з Данилом погостювали-таки в гетьманському наметі.

– Доброї ночі, молодці! – весело загудів, звертаючись до Івана і Савки, Павлюк. – Дісталося вам по-справжньому, дарма що війна була іграшковою.

– Та то пусте, ваша ясновельможність, – прошамкав губами, які розпухли і стали схожі на ковбаси, Савка. – Чим ото біля вогню спати, немає кращої забави для запорожця, аніж кістки козацькі розім'яти, військовою потребою потішити. Воно і для діла потрібніше.

– Бачу вже, як ви кістки розминаєте! – Павлюк вказав на кількох сердюків, яким найбільше дісталося в сутичці, і вони з допомогою інших рушили до шпиталю. – Декому ті кістки тепер зрощувати потрібно.

– Не вміє рука козацька впівсили бити, пане гетьмане, що тут зробиш… Але й вони нам добряче привітання дали! – розвів руками Обдертий.

– Не виправдовуйся, козаче. Переможців не судять, – Павлюк повернувся до Омелька. – А що, пане курінний, будемо дбати, як би нам молодців нагородити! – У руці гетьмана дзенькнув оксамитовий мішечок із золотими. – Моє слово в силі, тримайте.

Омелько з поклоном прийняв гаман, поштиво мовивши:

– Воля ваша…

– Ет, розбишаки! – пригладив вуса Павлюк, посміхаючись самими очима. – Доброї ночі, пане гетьмане, приймай до товариства! Чуєш, Славинський?

– Так, ваша ясновельможність! – стріпнувся той.

– Добре, що чуєш. Мені здавалося, що з моїми гостями спочатку ти маєш розмовляти. Але якщо вже так усе склалося, можу і я тебе з ними познайомити.

– Знайомі вже, – глухо, немов у бочку, вимовив Славинський, люто зиркнувши очима.

– Ну раз так, тоді ти ще від себе козаків нагородиш. По десять червоних на молодця і по кухлю оковитої, щоб синці швидко сходили. Так, молодці?

Савка з Іваном, до яких вже встигли приєднатися Нечай і Деривухо, стояли навпроти гетьмана виструнчившись, коли почули такі слова. Ще мить мовчали, поглядаючи на Базіку, який повільно кульгав до них, і раптом, не змовляючись, здійняли такий регіт, що в гайку за табором перелякано затріпотіли крила численного птаства. Хвилина йшла за хвилиною, а вони реготали, тримаючись за животи і один за одного. Інколи болісно стогнали через сміх, але спинитися не могли, доки гетьман розгублено не поглянув на Омелька:

– Я сказав щось смішне?

– Навіть більше, ніж тобі здається, батьку! – вигукнув Омелько і, не маючи при собі шаблі, щоб віддати салют, викинув вгору стиснуту в кулак правицю і щосили гаркнув:

– Слава козацькому батькові!

– Слава! – відповіли йому тимошівці гучними голосами.

– Слава! – почулося з темряви, яка поступово почала втрачати чорноту, перетворюючись на досвіткові сутінки.

– Слава! – ревів за мить мало не весь двадцятитисячний табір, який щойно почав прокидатися.

А на сході вже почало жевріти вогнем. Звідти простував новий день. Надходив, не дивлячись на грубезну ковдру сталевих хмар, які вкрили небо, марно силкуючись зупинити його прихід. Кидав скупі промені на велетенський обоз з тисячами возів, табунами коней, чередами корів і отарами овець. З гарматами, пороховими діжками і лісом списів над козацькими сотнями. З червоним морем жупанів і червоноверхих козацьких шапок, білосніжною парусиною наметів і різнобарвними птахами знамен, хоругв і штандартів. З блиском мушкетних стволів, шабельних піхов та дорогої кінської збруї. А серед цього моря дихав на повні груди козацький гетьман Павло Бут. Саме тепер він як ніколи яскраво відчув усю міць і відданість війська, зібраного ним тут, на порослих очеретами берегах Дніпра, на кордоні Запорізьких вольностей. Двадцять тисяч лицарів очікували наказу виступити на багатостраждальну землю України, і цієї миті він до болю в серці зрозумів, наскільки близько він знаходиться від поставленої колись перед собою мети, перебуваючи частиною страшної сили козацького бунту. Сили, яка одвічно спала, дозволяючи глумитися над собою іноземним панам і підпанкам, лише інколи прокидаючись кривавою помстою. До цього часу вона відпочивала. Ліниво позирала на тих, хто оскаженіло топтав Українську націю, Українську землю, Українську мову. Ставала байдужним свідком становлення нової, полонізованої України. Тієї, де чужа віра проповідувана чужою, мовою повчала одягнених за чужоземною модою панів, як душити все національне і самобутнє в душах рабів, тобто тих, у кого перетворювали українців. Але та сила мала скоро прокинутися. Щоб застогнала від жаху земля, щоб здійнявся меч помсти над головами чужинців, які зазіхнули на державність тисячолітньої нації. Скоро він, Павло Буг, сидячи в сідлі бойового коня, вкаже цим людям помахом булави на полки коронного війська і поведе їх до перемоги або смерті. Так, перемоги або смерті! Іншого не дано, надто довго козацтво споглядало поразки Кшиштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила і Івана Сулими, щоб опустити зброю, до того як остання іскра життя покине їх у пеклі майбутніх бойовищ.

– Слава! – вкотре продирається тисячоголосий крик крізь думки гетьмана. Крик, схожий на грізний голос буремного моря – адже це людське море кипить, готуючись залити жорстоким штормом простори Речі Посполитої! І Павлюк відчуває, як по його спині перебігають мурашки. Зараз він був по-справжньому щасливим. Так, як може бути щасливим полководець, який бачить сильне, готове виконати кожний його наказ військо. Він насолоджується власною могутністю і непереможністю, його очі палають від гордощів. Він готовий до битви і не відчуває того, що до кривавої розв'язки залишилися лічені тижні.

Розділ VI

І

Язики полум'я, які палахкотіли в мармуровій пащі каміна, сповнювали велику залу старостинського палацу в Корсуні теплом, заганяючи у темні кутки вогкий холод похмурого осіннього вечора. За високими й вузькими рамами вікон, що їх було зроблено в готичному стилі, за різнокольоровим склом вітражів, шелестіли краплини мілкого дощу, перемішаного з мокрим снігом. Дощ почався ще від ранку і припинятись не збирався, тож тепер тепло вогнища і задраповані червоним сукном стіни зали здавалися чимось на зразок ковчега, загубленого серед дощового безмежжя.