Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 49

Як би там не було, але Павлюк уже на початку вересня стояв кошем поблизу Крилова, остаточно впорядковуючи військо, запасаючись мушкетним та артилерійським порохом, свинцем та провіантом. Одночасно він не забував робити ставки в політичній грі. І ці ставки були первісно безпрограшними. Отримавши в двадцятих числах вересня листа – відповідь на свій ультиматум до переяславської старшини, Павлюк відрядив до Переяслава чату з п'яти сотень комонних козаків. А ще через кілька днів до коша привезли скутого по руках і ногах Саву Кононовича. Як і очікувалось, переяславці не стали чинити опір Павлюку, обравши за краще підтримати його починання. Кононович, який надто вже відверто цілував руку польському панові, не мав на кого сподіватись, як серед своїх колишніх підлеглих, так і серед запорожців. Січове лицарство одностайно стало за смертну кару гетьману, поставивши Павлюка перед вибором – пролити кров польського ставленика і тим самим зробити символічний виклик на бій, чи далі переміщувати військо півднем України, не наважуючись до часу почати війну. Він вибрав перше.

Туманного ранку восьмого жовтня 1637 року козацького гетьмана Саву Кононовича, а з ним трьох значних бунчукових товаришів, які мали нещастя розділити долю свого гетьмана, було розстріляно в полі, за сотню сажнів від периметра козацького табору. Грім мушкетного залпу розірвав передсвітанкову тишу, тіла старшини лягли у свіжовириті могили, а вже одинадцятого жовтня козацька рада піднесла гетьманські клейноди Павлу Михновичу Буту. Новообраний гетьман почав діяти негайно, і тринадцятого жовтня вийшов його універсал, звернений до «людей козацьких, лицарських, до міщанства всякого роду, а також до поспільства».

«Мов круки над трупом, закружляли над нашою багатостраждальною землею католицькі та жидівські антихристи, – писав він з надією, що послання його знайде відгуку серцях широких народних мас. – Чекають, доки сконаємо, даючи можливість наїстись донесхочу тіла нашого, яке вже й так кровоточить від їхніх отруйних пащек. Але повинні ми встати і постояти за себе, за землю Руську, за віру нашу чесну грецьку. Видерти з рук неприятеля народу християнського той батіг, яким нас поганяє, в надії на нашому горбу в'їхати до Едемського саду. Є-бо ми нацією сильною, нацією мужньою і до військової справи добре навченою ще від діда-прадіда. Чи це не ми боронили польських панів від навали Блискучої Порти, чи не ми зупиняли стотисячні татарські орди своїми грудьми, щоб їм там, за нашими спинами, жилось спокійно та безпечно? І одвічно малисьмо лише кару люту за службу вірну. Тож давайте піднімемо свої мечі, відстоюючи своє право жити на землі своїй, живитися плодами її і не відчувати на шиї чобіт чужинця…»

І десятки швидких коней понесли своїх вершників по містах і містечках, селах і хуторах, доносити слово гетьмана до народу. Читали універсал на майданах, ярмарках, у корчмах та хатах… але бачили гетьманські посланці лише глуху стіну нерозуміння. Усе, що мало приєднатись до гетьмана, вже стояло разом з ним табором біля Крилова. Слова Федора Богуна починали справджуватись.

Кінь сторожко захропів і сахнувся вбік, відчуваючи своїм звірячим інстинктом незрозумілий рух у темряві. Немов у відповідь, поряд тихо зашелестіли чагарники.

– Но! – натягнув повід Богун. – Не полошись, Цигане.

– Що там? – долинув спереду приглушений голос Нечая.

– Та нічого, вовк, мабуть.

– А ну цить! – зашепотів поряд голос Омелька. – Півночі тут ошиваємося, а ви хочете все пустити псу під хвіст!

У цілковитій тиші проїхали ще хвилин двадцять. Нарешті Омелько подав знак зупинитися. Швидко спішившись, він віддав коня молодику, і той одразу ж зник у темряві, потягши за собою гнідого.

– Далі мусимо ноги бити, – прошепотів Омелько до козаків.

Невеличкий загін, у якому, окрім Івана, Нечая і Обдертого, перебував ще молодий тимошівець, охрещений козаками за властивість надто багато розмовляти Базікою, спішився. За хвилину і решту коней прийняли молодики, що їх саме задля такої цілі було взято з собою.

– Хіба то правда вовк? – зашепотів на вухо Івану Базіка. – От би впіймати! Добрі б із нього на зиму чоботи справив би. Я он якогось року купив на ярмарку в Чигирині, такі, то два роки біди не знав. Який би там мороз не був, а мені хоч би що. їй-бо не брешу!

– Та вірю я! – нетерпляче відмахнувся Іван.

Омелько в темряві крикнув пугачем, даючи знак наблизитись.

– Так. Поки сидимо тут, – мовив він пошепки за хвилину. – Ти, Нечаю, давай повзи до возів, роздивишся. Нам обов'язково з цього боку потрібно в табір попасти, так що не квапся. Щоб мені вислухав, хто як і в якому возі хропе.

– Добре, – недбало кинув Данило і за мить вже зник у чагарниках, котрі тяглися мало не до самого окопу. Там застигли виставлені у три ряди вози периметра.

– Цей вивідає, – Савка поліз у шапку за кресалом, притримуючи зубами чубук люльки-буруньки.

– І що це ти там вимацуєш? – одразу ж почув запитання Омелька.

– Та вже нічого… – Обдертий зітхнув і сховав люльку до кишені шароварів. – Отамане, ми тут забавляємося, наче малі діти!

– Чому?

– Ти й сам знаєш. Діти в піжмурки граються, а козаку пристало ворога бити… Ну хто це надумав у свій табір, неначе чужинці, пролазити?!

– Сам Павлюк і придумав.

– Та знаю я…

Знову запанувала мовчанка, під час якої з табору нічний вітерець доносив мляві голоси вартових: «Пильну-у-уй!». І знову тиша. Лиш десь хрумкотить сіном худоба та лунає могутній храп. Скориставшись очікуванням пластуна, Омелько швидко виліз на невисокого грабка, що ріс поруч. Причаївшись на вітах, почав ретельно вивчати темне громаддя недалекого табору.

Якусь окрему річ було годі й розрізнити, але Омелько знав – за сорок п'ять кроків від окопу проходить ще одне, внутрішнє коло возів, виставлених навкруг гетьманського шатра, і саме туди дивився тепер курінний. Там, у примарному світлі кількох смолоскипів і багаття, ніч не була владна над людьми. Вони ходили, розмовляли, підкидали в багаття оберемки хмизу й тривожно вглядалися в темряву. І саме з того напряму, де примарами засіли тимошівці, тобто з заднього боку шатра, проходила неширока стрічка тіні, якою можливо було доповзти до нього непоміченим, оминувши десяток дебелих сердюків з особливої сотні пана Славинського.

Тиша. Омелько не тішив себе надією на те, що гетьманська варта спить, але жодного руху поза межами освітленого кола не помітив. Він тихо зіскочив і ліг поряд із Савкою.

– Не журись, Савко, якщо все до пуття зробимо, буде тобі з чим пана Славинського поздоровити.

– І на біса він мені?

– А паршивий він все ж таки чоловік! – зашепотів Базіка. – Я ось учора до Крилова подався. Ну, знаєте, тютюнцю хотів купити, та так, сього-того. А як повертався вже, перестріває. Славинський! Сам особисто! Та куди ходив, за чим ходив. Дивно! Я йому, мовляв, чого тобі, мостивий пане, потрібно? А він як оскаженіє, мамцю! Я тебе, лотра, мовить, на колоду підвішу, тоді взнаєш, чого мені потрібно! Отакої, вже й тютюнцю купити не можна! І як він за всіма дивитися встигає?

– Дасть Бог, цієї ночі не встигне, – посміхнувся в темряві Богун.

Скоро тихе шарудіння сповістило про повернення Нечая. Коли він опинився поруч з братчиками, кілька хвилин відсапувався. Потім зняв шапку і витер хусточкою спітніле чоло.

– Важкувато, але можливо, – видихнув він. – Хоч і не сплять, чорт їх забирай!

– Не дивно, вони ж на нас чекають, – відповів Омелько.

– Он там, трохи ліворуч від купи верболозу, бачите? – вказав Нечай в темряву, – там ніби нікого. І з боку табору діжки стоять. Багато. Спробуємо від тих діжок праворуч пройти. Тільки уважно, там, здається, мотуз сигнальний, аби не зачепити часом.

– Добре. Пішли, браття, – змахнув рукою Омелько і першим попластував у темряву за напрямком, що його вказав Нечай. Козаки зачекали кілька секунд і по одному попрямували за курінним – спочатку Нечай, за ним Базіка, потім Богун і Обдертий.