Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 46

– Ти чимось стривожений, Омельку? – запитав він.

– Ні, – відповідав козак, – напевне ні. Це лише горілка… Ет! А наливай-но Іване ще по одній! Розгонимо сум, тугу-печаль.

Іван хитнув головою на знак згоди і почав розливати, заодно прислухаючись до розмови, яку дотепер пускав повз вуха. Розмова точилася поміж двома сивовусими козаками, які сиділи навпроти.

– То, Семене, діло не хитре – ляха дражнити. Та тільки це все одно, що лоскотати ведмедя шилом, така моя думка. Тут не вспієш кліпнути, а тебе вже й живого немає, – неспішно, як людина звикла до того, що до її слів прислухаються, мовив перший козак.

– А я про що? – відповідав йому другий. – Багато вже їх таких було, які супроти Польщі повставали, а де вони тепер? Жодний власною смертю не помер, лядського ката не уник, так ось воно… Але річ навіть не в тім! Павло думає, що ми дурніші, ніж він. Ну скажи ти мені, вельмишановний свате: чого він забажав? Навіщо на Низ подався, Слобожанщину і Подніпров'я ворохобити? А я скажу! Булави він захотів, булави гетьманської! Військова хоругва йому, бач, стала замалою честю. Чи, може, не так?

– Так, дорогий свате, істинна правда! Доки він булави доправлятиметься, лиха доправиться. І не лише на свою дурну голову! Воно і на наші, на наші голови впаде! Ось побачиш. І тричі не правий Васько Томиленко, якщо попускає реблізанту. Він повинен був за Павлюком дивитися, для того й в гетьмани обраний. А він що? Базікало воно і є базікало. Повинен був сам, своєю рукою у війську лад навести, тоді ляхи б не сіпалися. А тепер, чув я, Конєцпольський уже коронне військо збирає, шляхті універсали шле, аби свої надвірні хоругви до нього приводили. Велика біда буде.

– Так-то воно так, але що Томиленко може? А ніщо! На Низу черні зібралося двадцять тисяч… та й не добре нам проміж себе колотнечу чинити, брату супроти брата ставати. А миром Павлюк від свого не відступиться.

– Брат на брата, мовиш? А які вони нам брати? За душею ні шеляга, вітер що в кишенях, що в голові. Одно слово – гультіпаки. Таким і втрачати нічого. А ми маємо, що втрачати! Ти думаєш, як дійде до війни, сейм буде нас ділити на своїх і чужих? Зась! У них у воєводствах польських голопузої шляхти – хоч міхи натовкай. І кожен з тих голодранців до наших земель ласий. Вони, може, тільки приводу й очікують, а тут Павлюк цей самий привід їм і подарує. От вони й прийдуть до тебе, постукають у двері. Не самі постукають, з кварцяним військом… Ні, якщо самі Бута не зупинимо, усім пропадати.

– Що ж нам робити?

– А ти, пане свате, пометикуй. Рада збереться скоро. Моя думка: потрібно Томиленка на гетьманстві міняти і впритул підступатися до Павлюка. Словами мудрими підступатися. А як не почує, тоді й збройною рукою. Інакше він нам ще всім боком вилізе!

Сивий, з хитруватими очима, «пан сват» важко зітхнув і похитав головою:

– Так-так… Ех, нещасна Україна. І чому воно в нас одвічно таким чином, що абияк, тільки б не у спокої та в мирі? Як не татарва, то турки. Як не ляхи, то самі на свою безталанну голову біди шукаємо! Я он тільки косяк коней купив, триста голів, добра порода, шляхетна. Розводити думав. І як то тепер воно має бути?

– Ой, не кажи, чоловіче. У мене пшениці скільки засіяно… А ячменю! А жита! Рухнеться коронне військо, кудою воно піде?! Отож-бо, по наших нивах. З ланів умить пустелю зроблять. А може, й по головах!

Богун з огидою слухав розмову людей, які були скоріше схожі на купців або лихварів, але ніяк не на козаків. Раптом його погляд впав на Омелька, і він одразу зрозумів дивний похмурий настрій курінного – Деривухо готовий був спопелити самим лишень поглядом обох дук, які вели розмову. Нарешті гаряча запорізька натура не витримала, і Омелько підхопився на рівні, з диким виразом обличчя оглядаючи присутніх. Очі його кидали блискавки, рубець на обличчі побілів і почав смикатися.

– А що, панове-добродії, хочу і я сказати! – раптом гаркнув він так, немов знаходився в самому пеклі кавалерійського бою. За столами одразу ж притихли і звернули на нього погляди. А він стояв, нависаючи над усіма, кремезний і непривітний. Недбало підхопив наповнену Іваном чарку.

– Слухайте, пане свате, – глумливо звернувся він до одного з дук, – а розкажу вам байку. Хочете?

Обидва свати отетеріло мовчали. Мовчала й решта присутніх.

– Не хочете? То й чорт з вами, а я все одно розкажу! Жили в одному селі два товариша. Один багатший був, другий, сіромаха, добра за життя мало нажив. Але товаришували ще з давніх-давен, тож ні один, ні другий на то уваги не звертали. Бідніший багатшому працею інколи допоможе, багатший біднішому часом грошима, часом міркою жита. А часом зберуться у шинку та, доки баби не нагнали, так увіп'ються, що й заспівають. Жили собі, не скаржилися. Аж одного разу біднішого до пана позвали. Твоя, каже пан до нього, хата на моїй землі стоїть, тож забирай куди хоч. Як же я заберу, аби був віз або скриня, а то хата! Як собі хочеш, так і забирай, але щоб не було. Конюшину посію. З тим і пішов бідолаха. А як прийшов додому, поглянув на обійстя, на якому все життя прожив, до всього руки доклав, така його злість взяла, що вирішив він власне життя закласти, а не віддати останнього. Взяв сокиру до рук та й сів перед ворітьми. Тут йому і товариш трапився, вислухав. Ти, каже, дурне робиш. І хати не вбережеш, і голову втратиш. А сам собі метикує – буде бійка, то й мені від панових пахолків на горіхи перепаде. Пішов і розповів панові про все. Той пахолків послав, вони біднішого вбили, а за тим, не розібравшись, і багатшому голову стяли. А пан не дуже з того журився – вдвічі більше землі під конюшину отримав. Така ось байка.

Один зі сватів прокашлявся.

– Воно, звичайно, байка добра. Тільки до чого…

– Баран ішов, вовка зустрів, побалакали!

– Але що то…

– Мовчати! – садонув Омелько кулаком по столу. – А мова моя така буде: багато часу спливло відтоді, як я, стоячи поряд з вами, піднімав свій меч на спільних ворогів наших, йшов у бій, свято вірячи в ідеали козацького лицарства. І понад усім були для мене ці ідеали, і не тільки для мене! Душею вболівав за них покійний гетьман Сагайдачний, не шкодували життя і його полковники. А що вже казати про козака-сіромаху!.. Не порахувати кісток білих, що ними поля бойовищ засіяли, не зміряти просторів морських, де червоніли хвилі від нашої крові. Хіба ж лише задля здобуття хліба козацького побратими наші смерть люту приймали? Хіба лише за золото лядське кордони боронили? Ні! Та ми його і не бачили, того подаяния панського. Інше бачили. Плахи! Шибениці! Катів, які жили з нас тягнули у Варшавах, Краковах, Стамбулах і Бахчисараях. А ми стояли за віру, зубами рвали ворогів за волю, без стогону й жалю віддавали життя за Батьківщину… Та, бачу я, минули ті часи. Пройшли і немає. Пропала гетьманщина, немов і не було її. Гірко мені!

– Що ти кажеш таке, Омельку? – подав голос Федір Богун. – Чи не зарано панахиду справляєш? Маємо ще силу! Чи, може, там, на Низу, нас уже й знати не хочуть?! – у голосі старого хорунжого бриніли образа та гнів.

– Чому ж знати не хочуть? Хочемо, батьку, брама відчинена. Та тільки здається мені, що брама та нікому тут не потрібна. Хто хотів, уже там сили військової примножують, діла доброго очікують. А решта за лани свої, косяки коней та свинячі хліви тримаються. Воно, бачиш, безпечніше. І ситніше. Мало того, вони ще й голос подавати насмілюються. Павлюк їм поперек горла. Це й не дивно, адже він загрозу задля їхнього спокою становить. їх же не виписали з реєстру, не відібрали привілеїв, предками завойованих. Вони вже за нашими спинами домовляються, як би генерального хорунжого ляхам продати і на цьому заробити. Так, панове? – Омелько виразно подивився на дук, чию розмову мимоволі підслухав. Ті переглянулися, але промовчали.

– Тож вип'ю я з вами, дуки, чи без вас! За здоров'я пана Павла вип'ю. І вірте мені – бути йому з булавою. Хоч би яка сила цьому заважала. Запам'ятають його ляхи, та надовго запам'ятають! Ми примусимо поважати нас так, як гідно поважати расу воїнів, потомків князів Київських, а не хлопів лядських. Коли ж це станеться, не пожалкуйте за тим, що статки ваші завадили за волю Батьківщини постояти.