Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 44

– Мені це байдуже.

– А так уже зовсім цікаво. Ти хочеш викрасти мене всупереч моїй волі?

– Я не буду тебе викрадати всупереч твоїй волі.

– Тоді що?

– Я зроблю все для того, аби ти пішла за мною за власним хотінням. Пам'ятай, гонорова панно – я звик добиватися свого.

– А я свого! І мені не подобаються нахаби, які кажуть дівчині речі, подібні твоїм речам.

– Я лише сказав правду. Ти подобаєшся мені, і я хочу, щоб ти була моєю.

– Усе ж таки нахаба! – зблиснула весело очима Ганна. – А на перший погляд, такий сором'язливий і нерішучий хлопчина.

Богун знову впіймав її в обійми, і цього разу Ганна не пручалася. І хоч боялася сама собі відкритися, їй до нестями приємними були ці обійми і близькість сильного молодого тіла. Від Іванового жупана йшов романтичний запах полину, диму і далеких доріг, зовсім так, як тоді, на березі Дніпра, коли вона з насолодою загорталася від прохолоди осінньої ночі у величезний чорний кобеняк. І пам'ять на коротку мить перенесла її в минуле. Тривожне минуле, яке тепер, після того як усе закінчилося, стало лише давньою і надзвичайно романтичною пригодою. В її пам'яті вже почав було згасати образ Богуна – незграбного рятівника, з ласки якого мало не загинула серед хвиль бурхливого моря. Він запам'ятався їй нерозумним хлопчаком, що так круто змінив її життя, і Ганна ніяк не могла уявити його появи, такої раптової, майже приголомшливої. Тим більшою несподіванкою стала для неї його поведінка – у житті Ганни ще ніхто так настирливо не домагався її прихильності. Порівняла козака з бенкетними шаркунами-залицяльниками і несподівано зрозуміла: він незрівнянно цікавіший їй, ніж виховані у шляхетних манерах чоловіки, в колі яких інколи доводилося проводити час. В його голосі, словах, рухах відчувалася якась незалежність, сила, майже дикість. Вона лякала і притягувала одночасно. І от серед цього вихору думок, відчуваючи на плечах незвичні чоловічі обійми, вона відчула на своїх вустах його гаряче дихання і відкрила їх назустріч його вустам. Час спинився…

Опам'яталась, пригорнувшись до широких козацьких грудей, відчуваючи на щоках, вустах і чолі гарячі цілунки. З тихим зітханням відсторонилась. Тепер вона навіть не розуміла, що з нею сталося хвилину тому, кидаючись назустріч цим божевільним обіймам.

– Козаче, ми не повинні робити того, що робимо! – зашепотіла вона.

– Чому?

– Тому. Між нами нічого не може бути.

– Я так не думаю.

– Але ж ти багато чого не знаєш… Господи, відпусти мене!

Іван трохи послабив обійми, але вона не поспішала вислизнути з них.

– Дядечко хоче віддати мене заміж за… Утім, це не важливо. Яка різниця, як його імя.

– А ти не йди, – сказав просто Іван, – скажи йому, що тебе буду сватати я.

– Який же ти наївний, хлопчику!

– Я кохаю тебе, що ж тепер може завадити? Мій батько шляхтич, тож…

Ганна приклала пальчики до його вуст.

– Перестань. Залиш, як є, а час усе вилікує. Усе пройде… А ми ще будемо посміхатися, пригадуючи нашу дивну зустріч. Пройде час. Багато часу. Можливо, Бог дасть нам можливість зустрітися ще раз. Нам буде про що згадати. Пам'ятаєш, яким духмяним було повітря під час сутінків на березі Дніпра? А скільки зірок на небі? Немов хтось посипав діамантами чорну безодню. Я була тоді розгнівана на тебе за всі страхи, що їх довелося пережити під час переходу морем. Але, дивлячись на це небо, вбираючи в легені пахуче степове повітря, я починала розуміти, як мені цього бракувало на чужині, серед розкошів сералю… Ні, мене ніхто не принижував там, – Ганна зазирнула в очі Богуну. – Ти не думай, він і пальцем не насмілився торкнутися мене без моєї згоди. А згоди я не давала. Ти віриш мені, що Ахмед-паша, мій чоловік… Він не був моїм… Ти розумієш мене?

– Ні, – простодушно відповів Іван.

– Він не був моїм коханцем. Я була лише гарною пташкою в його золотій клітці. Але тоді, у плавнях, зігріта твоїм плащем, я, засинаючи, раптом відчула, що таке Батьківщина. Завдяки тобі. Тож дякую тобі за це.

Івана наче жаром обдало.

– Не треба дякувати! – він зрозумів, що в такій доброзичливій манері вона дає йому зрозуміти: тебе ігноровано. Ти не маєш жодних шансів і повинен зникнути з мого життя.

– Але чому?! – Іван знову охопив долонями її щічки і зазирнув у вічі.

– Тому що ми занадто різні. Милий хлопчику, ти навіть не уявляєш, скільки перешкод виникло б перед нами, якби ми вирішили бути разом.

– Ми разом могли б спробувати їх подолати… Ганно, їдемо зі мною! – у голосі Богуна вже не було надії на згоду.

– Куди нам їхати?

– На мій хутір.

– Господи! Як ти можеш не зрозуміти – це неможливо!

– Усе можливо, якщо є на те бажання.

– Але Конєцпольський зітре твій хутір із земної поверхні!

– Він уже намагався. І не лише він. Як бачиш, усі ці спроби ні до чого не призвели.

Ганна зітхнула і, піднявшись навшпиньки, поцілувала Богуна в щоку.

– Це неможливо, – ще раз повторила вона, сумно зазираючи в очі Івану.

Козак рішуче струснув головою:

– Добре. Я не буду тебе квапити. Отже, ти маєш час подумати. Я знайду тебе. А зараз… ти повинна дати мені щось на згадку. Я хочу, щоб поруч зі мною була річ, яка належить тобі. Вона буде для мене… Одним словом, вона допоможе мені пригадувати нашу зустріч, твої очі, посмішку. Ти можеш зробити мені таку послугу?

Ганна знизала плечима:

– Але що?… Стривай! – вона зняла з шиї шовкову хустину. Хустина була вишита химерними східними візерунками і несла в собі ледь відчутний аромат парфумів. – Ось.

Богун прийняв хусточку з її рук і дбайливо сховав за пазуху. Натомість витяг з кишені перстень з діамантом, що його колись знайшов у тому ж палаці, де зустрів Ганну.

– Мені здається, що ця річ повинна належати тобі.

Дівчина захоплено позирнула на каблучку.

– Звідки це в тебе?

– З палацу Ахмета-паші. Я знайшов його там, де знайшов тебе. Він нагадував мені про тебе. Тепер я хочу, щоб він залишився разом з тобою, і ти, дивлячись на нього, пригадувала мене і мої слова – я переверну землю задля того, щоб ти стала моєю!

Ганна мовчки прийняла перстень з Іванових рук. Кинула на нього короткий погляд і знову знайшла очима закохані очі Богуна.

– Я повинен іти, – він обійняв її і ніжно поцілував. Вона не пручалася. Палко відповіла на поцілунок, намагаючись подарувати йому ще кілька хвилин, щоб потім забути його і більше ніколи не зустрічати. Через тиждень мають відбутися заручини із сином богуславського старости Адама Казановського. Все готово і домовлено. Посагом за наречену має стати чималий шмат землі з маєтків покійного батька, який чомусь став власністю дядечка Станіслава. Пан Станіслав натомість отримує схвальне рішення кількох гострих питань в майнових відносинах з паном Казановським. Усі задоволені. Усі, крім неї. Але навіщо знати про такий стан речей цьому закоханому і надзвичайно вродливому хлопчині? Ні, він має право на надію. Можливо, у цьому принаймні він щасливіший за неї. Він ще може стояти навпроти і закохано позирати в її очі. Очі, які не знали щастя ні на південних, ні на північних берегах Руського моря.

– Прощавай, сину реєстрового хорунжого.

– Мене звуть Іван. Іван Богун. Пам'ятай – ти будеш моєю.

– Прощавай… – прошепотіла вона і відчула, як по щоках рясно течуть сльозини.

Через хвилину Ганна дивилась на скупі промені примарного світла, що ледь-ледь освітлювали цеглини замкового муру, за яким тільки що зник козак. Юнак з бідної української шляхти, гонору якого могли б позаздрити воєводи і князі. За інших обставин вона могла б… Навіщо думати про те, чого не може відбутися? Холодне світло діаманта з долоні. Гаряче серце, про яке це світло має нагадувати… хіба пригода, яка не має права на продовження, варта марного намагання заснути і, як результат – безсонної ночі? Варта. На вустах усе ще палають сліди його цілунків, а шкіра пам'ятає тепло його сильного тіла. Що це? Звичайний потяг жінки до чоловіка, продиктований банальним інстинктом продовженням роду? А може, щось глибше? Ні! Вона не повинна думати про це.