Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. - Страница 37

Відповідь Славинського залишилась не почутою козаками. Швидким кроком почимчикували вони до того місця табору, де тримав оборону Тимошівський курінь.

– Нажив ти собі ворога, Іване, – промовив до Богуна Омелько, коли вони віддалилися від отаманського шатра.

– Він теж, – коротко відповів Іван.

– Отакої… – вишкірився Савка.

Користуючись затишшям, у таборі почали готувати обід, такий пізній, що його сміливо можна було вважати вечерею. У ніздрі козакам дражливо били пахощі гарячого кулешу і соковитого смаженого м'яса. Сонце, яке на мить показало серед хмар своє білясте, вкрите легким серпанком обличчя, знову заховалося під ще щільнішою ковдрою хмар. Морозне повітря стояло нерухомо – ані вітерцю. Навкруги тріскотіли багаття, стукали сокири. Чулися голоси, ревіння худоби та іржання коней. З морозного степу за окопом йому вторили татарські коні. У ворожому коші, який чорним громаддям укривав три чверті обрію, теж палали вогні, рухалися люди та коні. Безглуздими купами лежали під крижаним окопом запорізького табору декілька сотень убитих кочівників, являючи собою щось більш мертве за скутий холоднечею степ. Степ прокинеться – вони нізащо. Порубані шаблями, поколоті списами, побиті келепами, постріляні з рушниць і розірвані на клапті гарматними ядрами, вони розкинулися, малюючи червоно-чорними тонами білу безмежність. Назавжди покинули жорстокий світ у пошуках царства небесного, яке у всі часи життя нещасного людства і в усіх релігіях було уособленням жаданої винагороди за муки, що носять назву земного життя.

Розділ V

І

Як і очікували бувалі запорожці, похід на буджацьких татар був лише репетицією перед тим великим ділом, заради якого жив і працював тепер Павло Михнович Бут. Досить значний шляхтич, генеральний хорунжий реєстрового козацького війська, який все життя вірою і правдою служив короні, він затявся вивести козацтво з принизливого стану, до якого його призвела Польща. Гордовиті сановники Речі Посполитої дивились спогорда на величезну користь козаків як охоронців південних кордонів держави і презирливо сповіщали, що українське козацтво виконує на тілі країни ту ж роль, яку виконують волосся та нігті на тілі людини. Коли їх не надто багато – вони потрібні, коли надто розростаються – їх відтинають. І Польща справно відтинала. Спочатку в 1596 році після сумнозвісної Солониці й страти Северина Наливайка, потім у 1615-му, коли було не зрозуміло, на чиєму ж боці Сейм. Чи на боці козаків, які потом і кров'ю захищали країну від набігів татарських орд, чи на боці султана, розгніваного морськими походами запорожців на свої землі. Продовжили 6 листопада 1625 року, підписавши угоду при Куруковому озері, у якій значився реєстр у 6000 чоловік. Усього через чотири роки після того, як сорокатисячна козацька армія буквально врятувала Річ Посполиту від навали тих самих османів. Слава Богу, не дожив Сагайдачний, доля була ласкава до нього й не дала побачити, як відплатив Сигізмунд III за труди його праведні й піт кривавий на бойовищах.

Були ще Кодак, який звів свої десятисаженні мури на загибель Запорозькій Січі, страта Сулими, який не потерпів і зруйнував ту саму фортецю… Події зовсім свіжі, вони ще не встигли оповитись у пам'яті імлою минувшого часу.

Тож дії Павлюка були як ніколи потрібними. І після закінчення зими, після того, як він перевірив у буджацькому поході своє військо, показав себе запорожцям, як справжній вождь, мудрий та талановитий, він почав діяти. Тим більше, що для цих дій з'явився привід.

Навесні 1637 року забурлило реєстрове козацтво. Жалування, яке одвічно затримували, поведінка католицької шляхти, що зживала козаків з їх земель, закони, що забороняли козакам самим обирати свою старшину, здійснювати самостійні військові походи, приймати у свої ряди випищиків, та ще казна-які заборони й вказівки високого Сейму прорвали загату терпіння, і гнів українських воїнів почав зростати подібно до того, як зростає напір води, коли вона рве греблю під час весінньої повені. Причини козацького незадоволення ніколи не були надзвичайними. До цього приєдналась заборона польської влади козакам користуватись гарматами з казенних пушкарень. Козацькому війську ясно давали зрозуміти, якою частиною коронного війська вони є – такою, яка скоріше тягар, ніж рівноправна його частина. Дивною була й позиція Василя Томиленка, гетьмана Війська Запорізького.[52] І генеральна старшина, і козацька чернь бачили, що він схильний тримати руку скоріше поляків, ніж тих, над ким обраний був опікуватись та захищати їх права. Всі скарги козацтва пролітали повз вуха гетьмана, зате листування гетьманської ставки з Варшавою і Краковом мало досить регулярний характер. Усі вказівки короля і коронного гетьмана виконувались чітко й швидко. А якщо хто й заважав цьому, того переслідували, хапали і карали немилосердно.

Нарешті, 26 квітня 1637 року крізь широку браму січової фортеці на майдан ступив реєстровий сотник Петро Грабовський. Змучений багатоденним переходом, верхи на коні, який ледве тримався на ногах, сотник мав такий вираз люті на обличчі, що жоден із запорожців не намагався дізнатись, хто він і з якою метою прибув. Жадібно напившись прохолодної води з дерев'яного цебра біля криниці, Грабовський хутко збіг сходами на ґанок будинку, в якому мешкав Павлюк. І через чверть години бунтівний генеральний хорунжий уже знав, що на Україні настали по-справжньому важкі часи, що козаки незадоволені гетьманом і лише чекають того, хто поведе їх у бій. Що старшина, добра половина якої в реєстровому війську встигла ополячитись,[53] на чолі з гетьманом придушує найменше незадоволення діями польської влади, а його самого за виступи проти корони Томиленко наказав прикувати до гармати на центральному майдані Переяслава, і лише завдяки надлюдській силі сотник розірвав залізні пута й втік на Січ. Ще розповів Грабовський, що в Черкасах знаходиться велика кількість гармат різного калібру, а також удосталь пороху та снарядів до неї. Що залога там зовсім невелика, та й та готова податися на Запоріжжя.

«Мудрий привідець не залишить таку силу армати, що, мов непотріб, кинуто на межі заселених земель, де її будь-коли можуть захопити татари, щоб доставити як трофей у Бахчисарай. Чи не доцільніше повернути її на тих, хто топче козацьку славу і волю?» – палко говорив він, дивлячись в очі Павлюку, і бачив там рішучість та розуміння. Бачив, що настав час помститись за Курукове озеро, озброєною рукою повернути втрачені привілеї.

Того ж дня тисяча охочекомонних запорожців отримала наказ Павлюка готуватись до виходу, а на світанку наступного загін на чолі з генеральним хорунжим, поряд з яким їхали незмінні Гуня і Остряниця, а трохи позаду заглиблений у власні думки Грабовський, виступив із Січі. Форсованим маршем запорожці почали рух до Черкас і вже через три дні підкотилися під міські стіни. Без затримок та зволікань запорожці оволоділи фортечними воротами і стали кошем на майдані, під вікнами наляканого до смерті черкаського старости. Як і сподівався Павлюк, серйозного опору міщанами вчинено не було, якщо не вважати опором крики та прокляття черкаського каштеляна, беззубого і підстаркуватого пана Сивковича, який плювався і проклинав козаків, коли вони прикладами мушкетів збивали замки на дубових воротах пушкарні, а потім одна за одною витягували на світ Божий блискучі продовгасті тіла гармат. Реєстрові козаки Черкаського полку, що перебували в сотні міської залоги, похмуро дивилися на все, що діялося, але не заважали. Багато хто з них і не мав такої можливості – вони збиралися в дорогу, щоб встигнути вирушити на Запоріжжя разом з генеральним хорунжим.

Кілька тижнів по тому і Томиленко, і поляки зберігали нерішучу мовчанку. Чи не могли повірити в таку нахабну поведінку запорожців, чи то думали, як повернути півтора десятка втрачених гармат. Як би там не було, але посланці від гетьмана прибули до Павлюка лише на початку червня. Вони привезли листа з важкою сургучною печаткою гетьмана Його Королівської Милості Війська Запорізького і триста злотих у «подарунок» генеральному хорунжому.