На Зміїному острові - Викрамасинге Мартин - Страница 20

— Про брата я подбаю, буду допомагати йому й платити за навчання. Але їхати я повинен обов'язково, тому що господарство кинути не можу.

Доля моїх давніх друзів склалась по-різному. Ранадева був у селі, Ширипала поїхав до свого дядька і працював у нього в крамниці учнем, Дангадаса служив десь у торговій фірмі.

Мені було шкода Ранадеву. З того часу, як я втік з села, він пристав до зграї гуляк і нероб і зовсім розбестився. Проте останні два дні він майже не розлучався зі мною й з усіма подробицями розповів мені про всі витівки своєї нової компанії. Крім того, він розказав мені й про те, що поліція зовсім не збиралась заарештовувати нас, коли ми побили монаха Упасаку. Щоправда, монах поскаржився старості, але той відповів йому, що такими справами займається поліція. В поліцію Упасака не пішов, але казав усім, що староста, мовляв, не зважив на його скаргу через те, що Ширипала і Ранадева його родичі і він їх захищає. Коли монах заявився до старости втретє, той не витримав:

— І тобі не соромно бігати до мене з такими дрібницями? Хлопці зірвали у тебе кілька плодів каджу, а ти здійняв крик на всю околицю, йди, якщо хочеш, з своїми скаргами до їхніх батьків!

— Цей монах і досі на мене чортом дивиться, — закінчив Ранадева.

— Невже ще не забув?

— Та де там! Ой, і противний дід! Треба б залізти до нього в садок і обнести геть чисто все.

— Ні, Ранадева, це ти дарма. Він, звичайно, чоловік злий і жадібний, але все ж таки тоді ми з ним вчинили погано, а не він з нами.

Зрештою настав час їхати. Мачуха й брат довго обнімали і цілували мене, і моє обличчя було мокре від їхніх сліз.

— Прости мене, якщо я заподіяла тобі щось зле, — повторювала мачуха.

— Та ні, нічого лихого ти мені не зробила. Це я мучив тебе й батька.

Ранадева провів мене аж на станцію. Я ледве встиг на поїзд.

— Приїжджай до мене на острів, — запросив я його.

— Приїду й залишусь там назавжди, — відповів Ранадева.

Я зійшов на площадку вагона. Поїзд рушив. Ми ще довго махали руками один одному.

Ввечері я був уже у Поді Гама-рали. Переночувавши в нього, я вранці переплив човном через озеро і десь о дев'ятій був на острові.

Коли Джінна дізнався, що мій батько помер, він невтішно заплакав. Пунчі-махаттаї не було: він пішов по воду.

— Ну, як ви тут жили з Пунчі-махаттаєю? — спитав я Джінну.

— Я його навчив почім ківш лиха. Ти його не впізнаєш. Від його лінощів і сліду не лишилось. І ти знаєш, нікуди від нас він уже не поїде. Тепер ми з ним друзі. Дивись, он ті дві грядки він сам обробив, — відповів Джінна і показав мені на дві старанно скопані грядки.

— Отже, йому сподобалось працювати? Що ж, це добре, тепер нас троє.

— Ой, мало не забув. Минулого тижня сюди навідалось двоє з поліції.

— А чого їм тут було треба? — занепокоївся я.

— Вони сказали, що за їхніми відомостями на острові переховується карний злочинець, вбивця. Я відповів їм, що крім нас на острові ніхто не живе, в усякому разі ми нікого не бачили. Вони чули від Поді Гама-рали, що на острові тривалий час з'являвся якийсь дух, а після того, як ми приїхали, він зник. Вони походили, пошукали та й поїхали.

— А ти часом нічого не говорив Поді Гама-ралі про Бал-аппу?

— Ні, нічого.

— А Пунчі-махаттая що-небудь про нього знає?

— Ні, не знає.

— Може бути, що поліцейські приїдуть знову. Треба мати це на увазі. Мабуть, до них дійшли якісь чутки. Цікаво, Бал-аппу ще тут?

— Не думаю. Але це можна перевірити.

— Добре, згодом поїдемо до нього.

В цю хвилину прийшов Пунчі-махаттая. Він поставив глек з водою біля входу в печеру і ввічливо привітався зі мною. Я побачив, що він значно поздоровішав і зміцнів.

— Ти, я чув, став хлопцем хоч куди, — сказав я. — Працюєш не лінуючись. Що ж, давайте розчистимо нову ділянку землі. А гроші від продажу врожаю поділимо, і ти одержиш свою частку.

— Гроші? Навіщо вони мені? Адже я живу з вами, і мені нічого не треба.

— Значить, домовились. Я поклав руки на плечі своїх друзів, і ми пішли на берег озера. Там ми сіли на камені в затінку величезного коркового дерева. Його плоди плавали в каламутній воді біля наших ніг, і напоювали повітря солодкими п'янкими пахощами. Приємний вітерець пестив озеро, що дрімало під гарячим сонячним промінням, і лоскотав наші обличчя.

На озері маячіли рибальські човни. Одні, вже з рибою, поспішали до далекої пристані, що чорніла на протилежному березі, інші непорушно застигли на воді. Якийсь рибалка, стоячи на носі човна, готувався закинути сітку, а його товариш, сидячи на веслах, повільно веслував. Джунглі тяглися ген аж до обрію. Краєвид скидався на тонкий малюнок вугіллям на широкому блакитному полотні.

Неозорий простір неба, тиша, блакитна гладінь озера розбурхали раптом у мені тяжкі й печальні думки про покійну матір, про батька, що так недавно пішов від мене. З глибоким сумом згадав я й про мачуху. Як то вона доживе решту своїх днів? Її й брата міг підтримати тільки я.

— Джінна, друже, — сказав я, і голос мій затремтів. — Я повинен їхати до мачухи, і якомога швидше.

— Я поїду з тобою.

— Гаразд. А господарство догляне Пунчі-махаттая. Як, ти не побоїшся залишитись тут на кілька днів сам? — спитав я його.

Пунчі-махаттая обвів поглядом джунглі і озеро і відповів:

— Ні, не побоюсь. Тепер я нічого не боюсь — ні джунглів, ні диких звірів, ні диявола, ні людини! Я полюбив працю і навчився поважати товаришів. Я народився заново!