На Зміїному острові - Викрамасинге Мартин - Страница 17

«Так, цю людину вбив Бал-аппу, більше нікому! — вирішив я. — Мерзенний вбивця!»

Ми вилізли з печери і рушили назад. Щоб забезпечити себе від всяких несподіванок, я тримав рушницю напоготові. Бал-аппу, який лежав біля входу в свою печеру, побачивши нас, підвівся на лікті. Вигляд у нього був цілком миролюбний, він навіть привітно посміхнувся до нас. Я вирішив не казати йому про нашу знахідку ні слова. Чому він нас не попередив про ту печеру? Може, сподівався, що ми не насмілимось туди зазирнути?

— Далеко ходили? — спитав Бал-аппу.

— Досить далеко, — ухильно відповів я.

— І в печері були?

— Були.

— Ніколи не думав, що ви наважитесь.

— Чому ж це ви так думали? — гостро спитав я, дивлячись йому просто у вічі.

— Тому що туди треба лізти рачки.

— От ми й залізли. Слухайте, Бал-аппу, в тій печері лежить людський кістяк.

— Ви не злякались? Я зовсім забув попередити вас про нього.

Невже він казав правду? Але якщо навіть і припустити, що Бал-аппу нічого від нас приховувати, то як все ж таки він міг забути про кістяк? Пильно дивлячись в очі Бал-аппу, я спитав:

— А ви, часом, не знаєте, хто вбив ту людину? Може, її приніс у жертву який-небудь шукач скарбів?

— Та ніхто її не вбивав! — розсміявся Бал-аппу. — Та людина вмерла своєю смертю.

— А ви в цьому впевнені? — все ще не вірив я.

— Звичайно, впевнений, — відказав Бал-аппу. — Коли нашу країну загарбали англійці, а було це років сто тому, на цьому острові почали переховуватись ватаги розбійників. По дорозі з Галле в Матару стоїть висока скеля. От біля тієї скелі вони й діяли. Коли дізнавались, що по дорозі має проїхати який-небудь багатий купець, то вилазили на неї, ховались там і чекали. Як тільки купець проїжджав біля скелі, розбійники накидали йому на шию зашморг, душили і втягували до себе нагору. Здобич вони ділили між собою і ховали на цьому острові. Але бувало й так, що розбійники іноді не залишали своєї схованки протягом цілого року, боячись і носа звідси виткнути, аби їх не схопили.

— Коли я був маленький, мені розповідали і про скелю, і про зашморги. Отже, це правда?

— Чистісінька правда.

— І людину, що лежить у печері, вбили розбійники і привезли сюди?

— Та я ж сказав, що ця людина вмерла своєю смертю. Ви помітили, що великі пальці рук і ніг у неї були зв'язані? Це було зроблено тоді, коли вона померла. У нас є такий звичай: небіжчикам прикладають один до одного великі пальці на руках і на ногах. Коли ж цього не зробити зразу, то труп задубіє, і тоді доводиться великі пальці зв'язувати.

Людина, кістяк якої ви знайшли, теж, очевидно, була розбійником. Він помер тут, а викопати могилу його товариші не змогли, бо тут скрізь камінь, а ломів у них, мабуть, не було. От вони й поклали його в тій печері. Потім втекли, а покійник залишився тут. А португальські монети ви бачили?

— Бачили. А вони навіщо?

— Це теж звичай. Якщо людина вмирає, а очі в неї розплющені, то їх закривають і кладуть монети. Є така прикмета, що коли поховати покійника з відкритими очима, то обов'язково трапиться лихо. Ось ті монети й упали з очей.

— Отже, то був розбійник? Нам і Поді Гама-рала розповідав про розбійників.

— Який Поді Гама-рала? — спитав Бал-аппу, і я побачив, що він злякався.

— Один чоловік. Він живе в тутешньому селі і вирощує городину.

— Я чув, що він у дружбі з різними чиновниками. Дуже вас прошу, нічого не кажіть йому про мене.

— Добре, ми не скажемо. А Поді Гама-рали вам боятись не треба: він дуже добрий чоловік. Проте, як на вашу думку, — спитав я, повертаючись до попередньої теми, — може, того розбійника вбили його ж товариші?

— Не схоже, — відповів Бал-аппу… — Якби його вбили, то череп був би провалений: адже розбійники завжди вбивали ударом сокири чи важкої палиці по голові.

Бал-аппу, очевидно, розповів нам про покійника все, що знав. З його твердженням, що та людина вмерла своєю смертю, не можна було не погодитись. Португальські ж монети свідчили лише про те, що в перші роки англійського владарювання на острові переховувались розбійницькі ватаги.

— Ще раз дуже вас прошу нікому не говорити про мене жодного слова, — знову сказав Бал-аппу.

— Не турбуйтесь, ми вас не викажемо, — заспокоїли ми його. — Нещодавно на нас самих написали донос. Повідомили земельного інспектора, ніби ми незаконно захопили державну землю. Ми знаємо, хто це зробив — староста з своїми приятелями. Вони хотіли відсудити собі нашу ділянку. До нас спеціальний чиновник приїжджав, про все розпитував, а після цього земельний інспектор надав землю в оренду нам, а не старості, за двадцять п'ять рупій на рік. Ми й за минулі роки заплатили.

— Доти, поки мене ніхто не викаже, я можу жити спокійно, — мовив Бал-аппу. — А з своєї волі сюди навряд хто заявиться.

— А якщо ми почуємо, що сюди хто-не-будь збирається, то відразу ж вас повідомимо. Та й хотілось би, щоб ви познайомили нас із своєю дружиною.

— Я їй про це скажу. Втім, ви й самі можете з нею познайомитись, — засміявся Бал-аппу. — Підіть до неї в гості, та й край. Вона зрадіє, бо любить таких сміливих хлопців, як ви.

Ми пробули в Бал-аппу аж до вечора.

— Дух кінець кінцем виявився людиною, — сказав Джінна, коли ми сиділи вже у своїй печері. — Але май на увазі, нас можуть судити за переховування злочинця, якщо ми не повідомимо про Бал-аппу поліцію.

— Не може бути!

— Ще й як може. Треба, мабуть, порадитись з Поді Гама-ралою.

— Але ж ми обіцяли Бал-аппу, що нікому про нього не скажемо.

— Твоя правда. Будемо мовчати. З якої речі кінець кінцем ми повинні знати, що на тому боці острова хтось живе? В разі чого скажемо, що ніколи там не бували і нічого не знаємо.

— А якщо Бал-аппу прийде, коли у нас будуть люди?

— Просто попередимо його, щоб не приходив, та й край.

Розділ десятий

ЗНОВУ ВСЕ ДОБРЕ

Ми вирішили побудувати собі саманну хату. Місце для неї ми вибрали навпроти нашої печери. Спочатку розчистили землю, потім виклали підмурок. Поді Гама-рала допомагав нам своїми порадами: за своє життя він поставив не одну таку хату. Він дав нам сувору вказівку, скільки в нашій хаті повинно бути кімнат, вікон і дверей, наголосивши, що коли ми не дотримаємось цієї поради, то в хаті оселяться злі духи і завдадуть нам великого лиха. На закінчення він прочитав невелику віршовану притчу і пояснив, як її нам слід розуміти. Таким чином ми будували будинок, виходячи не з наших особистих уподобань, а у відповідності з настановами Поді Гама-рали.

Зрубавши кілька дерев, ми зробили з їхніх стовбурів стовпи і вкопали їх у землю. Черепиця коштувала дорого, тому ми вкрили хату листям бамбука. Лишалось ще обмазати стіни. Двері нам дав Поді Гама-рала, а віконниці ми зробили самі.

Нарешті хата була готова. Поді Гама-рала визначив, коли саме нам уселятися, вибравши день, який він вважав щасливим.

Незважаючи на те, що на будівництво хати в нас пішов майже місяць напруженої праці, жити в новій оселі ми не стали, тільки перенесли до неї наші речі, бо виявилось, що в печері значно прохолодніше. Хата й надалі правила нам за комору, де ми ховали все, чого не треба було бачити непроханим гостям. А непрохані гості навідувались до нас дедалі частіше.

Одного разу ми почули лютий гавкіт Дадорії і чиїсь кроки, що долинали з боку нашого причалу.

— Рятуйте! Заберіть цю люту собаку! Джінна вибіг з печери і за кілька хвилин повернувся з якимсь хлопцем, схожим на жебрака. На ньому був подертий саронг і страшенно брудна сорочка. його голова з давно не стриженою скуйовдженою чуприною нагадувала вороняче гніздо. Ледве ввійшовши в печеру, хлопець удав на своєму обличчі кволу усмішку, потім поточився і впав, простогнавши:

— Вмираю. Від учора не їв… і ріски в роті не було.

Джінна глянув на мене і не зовсім люб'язно відказав:

— Ти що це, до себе додому обідати прийшов? Ми, здається, тебе не запрошували.