Чарiвнi окуляри - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 5

— А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?

— Н-ну... не бачив, — змушений був признатися я.

— А як не бачив, то чого мене ображаєш?.. А окуляри в мене незвичайні!..

— Ча... чарівні?!

Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?.. Як же він мене тепер визволить?!

— А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? — спитав я.

— От бачиш — у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя — брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Так — кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки... Дивись! — Дід Мороз змахнув рукою — і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.

— Ой! Як здорово! — вигукнув я.

— Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! — і Дід Мороз заспівав:

— Ми — Щастя Ковалі,

Єдині на Землі!

Куєм щасливий час

Для всіх, для всіх для вас!

Тік-так! Тік-так!

Тік-так! Тік-так!

Тік-так! — і є хвилинка,

Щастинка-золотинка!..

Працюємо невтомно ми,

Щоб ви були щасливими...

Закінчивши співати, Дід Мороз сказав:

— От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими... Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим... Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть... Що таке?

Я зітхнув і махнув рукою:

— Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри... А вони знову мені попалися.

— А нащо йому чарівні окуляри? — спитав Дід Мороз.

— Він мусить крізь них побачити мене і визволити... Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить...

— А він хороший хлопець?

— Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?

— Ну, тоді треба йому допомогти! — усміхнувся Дід Мороз. І враз я побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли... І тут зазвучала гарна музика і все попливло в мене перед очима... Скільки це тривало, я не пам'ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:

— Васю! Їжачку!.. Васю!..

Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку. Він збіг до мене униз:

— О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, і раптом у мене на носі опинилися окуляри... І я побачив тебе в підвалі. І ще якогось Діда Мороза побачив.

— Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! — вигукнув я.

Ми завернули за ріг у коридор підвалу... Двері комірчини тринадцятої квартири були замкнені. І на них висів великий золотавий замок.

— Тю! А де ж той Дід Мороз?! — здивовано спитав Ромка.

— І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з підвалу нема, — сказав я.

— Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник, — сказав Ромка.

Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те, які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком...

— А що?! — вигукнув Ромка. — Давай для інтересу зробимо комусь несподіване таємне добро!

Ми думали-думали і придумали — засунули у рюкзак нашої першої красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі «Гулівер» — від кожного по цукерищі. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льоні Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечасто може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.

Після отих чипсів Ромка сказав:

— Ти знаєш, а воно таки приємно — робить добро таємно!.. Ха-ха! Навіть у риму вийшло!..

Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, «закомпанірувати») з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у Сполучених Штатах Америки.

Хто ж тоді був у підвалі?

Дивина та й годі!

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

Двірничка-чарівничка.

— Слухай, їжачку, — сказав якось Ромка. — Ми з тобою двоє дурнів! Йолопи ми з тобою!

— Чого це?! — пхикнув я. — Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж. І тебе не вважаю.

— А я вважаю! І себе, і тебе!

— На якій це підставі? — поцікавився я.

— На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!

— А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?

— Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала...

— Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, — зітхнув я.

— Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!

— Які?

Ромка глянув на мене, як на хворого:

— Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?.. Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у супер-лото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!

— Ну, це ж... це ж нечесно!

— Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. — Ромка почухав потилицю. — А... а скарб шукати — це ж чесно.

— Ну... чесно, — змушений був погодитись я.

— А ще... ми могли б злодіїв ловити. Це вже супер-чесно!

— Але як же дістати ті окуляри?

— Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!

— Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір'я у районі обійшли!

— Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір'я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!

Треба віддати Ромці належне — хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати — справжній лідер...

І ми пішли на пошуки.

— Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! — говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір'я, не знайшовши того, що шукали.

— А я й не гарячкую! — казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір'їв і зайшли у тринадцяте.

— Ой, їжачку, оно ті двері візерунчасті! — раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір'ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.

— Дзвони! — сказав Ромка.

— А чого я?!

— Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!

Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили — ні звуку...

— Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, — сказав Ромка.

Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.

І раптом позад нас почулося:

— А чого це ви двері ламаєте?!

Ми рвучко обернулися.

Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) — у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.

— Що вам тут треба?! — суворо спитала тітонька.

— А... а ми до Маргарити Степанівни... — розгублено пробелькотів Ромка.

— До якої ще Маргарити Степанівни? — так само суворо спитала двірничка.

— До... до артистки! — тоненьким, не своїм голосом пискнув я.

— Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! бадьоріше докинув Ромка.

— А-а... До артистки... Що за квартиру не платить... Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що — її родичі?

Ми з Ромкою перезирнулися.

— Н-ні... Н-не родичі! — сказав Ромка.

— Ми... ми її колишні глядачі, — промимрив я.

— Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом... а хто й злодієм — у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?