Чарiвнi окуляри - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 13

— Ну, давай! Давай розказуй!

— Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю вільно, хоч і без акваланга — наче в мене зябра. Навколо сновигають риби і різні морські істоти — медузи, морські коники, кальмари... От пропливла величезна акула, вишкірилася у посмішці, показуючи свої страшні зуби... Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під чарівну музику кружляють русалки з риб'ячими хвостами. І раптом з'являється Анжеліка — теж з риб'ячим хвостом. І починає співати:

— Сьогодні наш останній день!

А ти, як пень, — анітелень!

Нічого так і не збагнув,

Ким ти, ким ти для мене був!

Я ж так тебе кохала,

Коли тебе пізнала!

Тепер прощаємось навік:

Русалка я — ти чоловік.

Прощай! Прощай! Прощай! Прощай!

Прощай! Мене не забувай!

І я тебе не забуду,

Завжди пам'ятати буду!..

«Дивина! — думаю я. — У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що вона безхвоста — новий вид». І Анжеліка, наче прочитала мої думки, каже:

«Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб'ячий хвіст я залишаю в морі. А потім знову пристьобую». Вона так і сказала — «пристьобую», наче він у неї на ґудзиках... І на цьому я прокинувся.

— Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам'ятав. Чи вже сам написав?

— Нічого я не писав, — почервонів Ромка.

— А їй ти про цей свій сон розказав?

— Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив. Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена: «Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Так ти про мене думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме несподіванка!» І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою усмішкою... Що тобі, Їжачку, сказати?.. Такого в моєму житті не було ніколи!

— Я розумію!

— Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.

— Ну, то давай — розказуй швидше!

— Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі голову, гадаючи, що вона мені приготує... Але Анжеліки все не було. Я чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з'явилася. Я з прикрістю думав: «Невже це і є її несподіванка?.. А може, з нею щось трапилося... Може, вона захворіла». Уночі вона знову мені наснилася. Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі, робила мені «носа» і глузливо виспівувала: «Ну, як я прикололася?.. Ти прийшов, мене нема! Підманула, підвела!» А потім перестала глузувати й сказала: «Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!» Але й завтра вона не припливла... Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не люблю, щоб мене обдурювали.

— А хто любить!

— І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я вважав, що маю право.

— Не знаю. Я б, може, й не став.

— Але мене так заїло! Так заїло!.. І я дістав з рюкзачка чарівні окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри... Перед очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося... і враз я опинився на палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу — неподалік від мене стоїть моя Анжеліка у блакитному платтячку і великому білому крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: «О! І ти тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що — короткозорий?» — «Ні, — кажу. — Не короткозорий». — «Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не личать! Зніми зараз же!» Я хотів зняти, але не зміг. Окуляри наче приросли до перенісся й до вух. «Скинь, я тобі сказала!» — владно мовила Анжеліка. «Я не можу!» — признався я. «Так я тобі допоможу!» — вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я заціпенів: «Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!» Вона зареготала: «Чарівні! Ха-ха-ха!» І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв неподалік, спитав її: «Що це ти кинула в море, Ганнусю?» Вона махнула рукою: «Ай, тату!» І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся, що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима закрутилося-закрутилося і я опинився в нашому номері. Я з останньою надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було...

— Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві пригоди, пов'язані з ними...

ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА

Козачок Ґулька.

Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:

— От! Знову почнуться уроки, домашні завдання... Не до пригод буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.

Але ще до початку навчального року пригода, пов'язана з чарівними окулярами, таки сталася.

У нас з Ромкою нещодавно з'явився спільний ворог. Здоровило дев'ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку — переїхав з Подолу — і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі «шалабани», тобто щиглі — руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих «шалабанів». Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:

— Женіть монету!

І вже підняв правицю для «шалабанів», як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.

— Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? — здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас — з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно — стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!

— У нас з'явився якийсь таємничий, невидимий захисник! — здивовано мовив Ромка.

Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо — з'явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо — іде Алик. А назустріч йому — хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з'явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.

Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка всерйоз взявся за Мармизу.

— Хто ж це?! — вигукнув я.

— По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! — мовив Ромка.

— А може, втримаємося? — сказав я. — Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися...

— От ти ж, їй-богу!.. — скривився Ромка.

— А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.

І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп'ячий голос:

— О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким.

У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.

— Ой!.. Х-хто це?! — пробелькотів Ромка.

— Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати! — почулося знову.