Чарiвнi окуляри - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 11

— Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?!

— Завдяки чарівним окулярам і своїй уяві! Недарма я книжки читаю і прочитане уявляю.

— Ой, Їжачку! Бережись!

Та було вже пізно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильність і не помітив, як до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх рук книжку. І торжествуюче заспівала:

— Ось вона, ось вона, твоя книжка чарівна! Я її забрала, бо я спритність мала. Ха-ха-ха!

— Ну то й що? — сказав я. — А зі мною моя уява, моя фантазія. І я можу уявити все, що захочу. І я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І тікаю звідси сам — вірю-вірю чудесам!

— Не смій! Не смій! Мій Ромка! Мій! — зарепетувала Телебаба Яга. Але тієї ж миті ми з Ромкою опинилися у Ромчиній квартирі перед телевізором.

— Ху-у! Ну й пригодища! — перевів подих Ромка.

— А як ти опинився за екраном? — спитав я.

— Та, розумієш, дивився я дивився бойовик, і раптом виходить з телевізора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене у Телебабанію-Заекранію? Обіцяю тобі потрясаючі пригоди! Ну, я й погодився. А тоді таке почалося...

— Я бачив! — кажу.

— Як?

— Та завдяки ж чарівним окулярам. Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а ти — ні пари з вуст. Захвилювався я. І вирішив, що маю право скористатися з чарівних окулярів.

— Спасибі тобі, Їжачку! Навіть не знаю, що б я робив, якби не ти.

— Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики!

— То виходить, що ті, хто читає книжки, зовсім не слабаки, а навпаки... Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! — засміявся Ромка.

І враз засвітився екран «Панасоніка», хоч ніхто його не вмикав. І на екрані з'явилась жінка, дуже схожа на Телебабу Ягу.

— Дорогі діти! — сказала вона. — Передайте бабусі і мамі про зміни у нашій програмі! Вони будуть задоволені. Замість американського бойовика передача буде така: «Той, хто книжки читає, уяву свою розвиває!» Наша телекамера встановлена у читальному залі Державної бібліотеки для дітей!

І залунала весела, бадьора музика.

— Ой! Та це ж таки вона! Вона! — вигукнув я. — Книжку мою прочитала і розумною, бачиш, стала! Перейшла на пізнавальні передачі!

Отака фантастична пригода була у нас з Ромкою. Відтоді Ромка теж почав потроху читати книжки.

ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА

Перше кохання діда Грицька.

Я завжди з радістю чекав літніх канікул, щоб поїхати до діда й баби в село. Взимку вони жили в нас, а з весни переселялися в село. Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод, пов'язаних з чарівними окулярами. Але нічого не вдієш. Ромка з батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, в село. Взагалі-то я любив і діда Грицька, і бабу Оксану. Дід у мене веселий, вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо. Але партнером по чарівних окулярах дід бути аж ніяк не міг. І я боявся, що коли ми з Ромкою розлучимось, пригоди наші з чарівними окулярами припиняться. Адже геть усі пригоди в нас були спільні.

Дід Грицько помітив мій невеселий настрій у перший же день.

— Чого це ти носа повісив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався?

— Тю! Таке скажете! — пхикнув я.

— А що — нема у вашому класі жодної дівчинки, яка б припала тобі до душі? Всі кривобокі, кислоокі й гугняві?

— Чого це кривобокі й кислоокі?!

— А що — є й гарнюлі? — поцікавився дід.

— Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навіть у кіно знімати хотіли, та вона захворіла.

— І що — вона тобі не подобається, та Ритка?

— Чого це не подобається? Подобається.

— І ти в неї не закоханий?

— От ви, діду, якийсь дивний! «Закоханий», «закоханий»! Ми ж іще школярі!

— Ну то що? Я в твоєму віці крепко закоханий був.

— У кіноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили.

— Ні! У дівчинку мого віку, ровесницю мою.

— А вона?

— По-моєму, теж мені симпатизувала.

— І звали її Оксана!

— Ні, голубе, не Оксана.

— Ну, діду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був?

— То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армії прийшов.

— І де ділося воно, те ваше перше кохання?

— Де діваються усі перші кохання... Лишаються у спогадах, у снах!

— Вона жила у вашому селі?

— Ні! Вона жила в Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхівка.

— А як ви туди потрапили?

— Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора Максимовича. І цей друг запросив мого тата з усією родиною на своє срібне весілля. І ми там гостювали кілька днів. Це було наприкінці жовтня, коли сільські роботи були майже закінчені. Захарівська вулиця була тоді зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сільська. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона... З матір'ю. Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали Галями, Марусями, Настями...

Вона одразу припала мені до душі. Кароока, губенята рожеві-рожеві. У вухах простенькі сережки. І на чоло спадав в'юнкий кучерик... А ще — вона грала на піаніно. І з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як вона мені потім сказала, то був «Полонез» Огінського. Ця мелодія хвилює мене й досі. У нас в селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно. І те, що вона так чудово грала, і те, що в неї було таке незвичайне ім'я, і той кучерик, і очі усміхнено-сонячні, робило її прекрасною і недосяжною.

Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили, як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине вікно, і почали під'юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою. Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з Кірою і принесли мені від неї записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна». Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми познайомилися. Кірин будинок був біля старого маленького кладовища, на якому давно вже нікого не ховали. Там було лише кілька порослих травою і бур'яном могил та стояла стара замшіла капличка. Серед могил густо росли кущі бузку й бузини. На тому кладовищі й відбулося наше перше побачення. Ми сиділи у траві край глибокого яру, що відділяв Захарівську вулицю від Кирилівської церкви, і, звісивши у яр ноги, говорили і сміялися. Говорив здебільшого я, а сміялася здебільшого вона. Я розказував їй різні побрехеньки, анекдоти, веселі історії. Я їх знав чимало. Вона дзвінко сміялася, лагідно дивлячись на мене своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще ніхто з дівчаток. Я був руденький, коноплястий, весь у ластовинні.

— Такий, як я! — сказав я.

— Ти, порівняно зі мною, Сильвестр Сталлоне.

— Ага! Арнольд Шварценегер!

— Я звик, що наші сільські дівчатка дивилися на мене іронічно, а Кіра... Одне слово — закохався я. Та й на неї справили враження мої веселі теревені. Я ж тобі вже казав, що дівчатам подобаються веселі хлопці. Два дні ми з нею зустрічалися на кладовищі, а тоді вона запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І «Полонез» Огінського, і вальси, і танго... Я умлівав від захоплення... А тоді було розставання. Кіра сказала, що, мабуть, десь через місяць вона поїде з Києва. Тато її кілька років тому помер, і мама виходить заміж за військового, майора, і його переводять кудись в інше місце. Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І сказала, щоб я не дивився, що там написано, півроку, тільки весною відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю.

— І ви поцілувались!

— Ні, голубе, не поцілувались. Тоді люди, особливо дівчатка, були цнотливими. Їх ще не розбестило оте багатоканальне телебачення.

— Не треба, діду, не треба! Мене, наприклад, ніщо не розбестило.

— От і добре!.. Отой Кірин синій конвертик і ту її записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до вікна», — я беріг свято, як зіницю ока. Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову рукавичку, поклав у ту рукавичку конверт і записку, закрутив, замотав гарненько мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) і спершу сховав на горищі. А тоді, боячись, що мати, прибираючи на горищі, може викинути, переховав у сарай. А згодом вирішив закопати на городі. Викопав глибоченьку ямку на самісінькому краю городу, перед яром (це здавалося мені таким символічним — адже нагадувало той яр, над яким ми сиділи з Кірою)... І сталося жахливе і непоправне. У листопаді була страшна негода, кілька днів шаленіли злива, ураган. І той край нашого городу, над яром, обвалився, і бурхливий потік геть-чисто змив мою ямку з моїми реліквіями. Боже! Як я страждав! Навіть плакав. Хоч ніколи не був плаксієм, вдачу мав веселу. Я відчував себе зрадником перед Кірою. Бо так і не прочитав, що вона мені написала... А тоді я підріс, почав закохуватися в інших дівчат. А тоді зустрів бабу Оксану, оженився, пішли діти, онуки... Так-от!.. Але свого першого кохання не забув. І коли чую «Полонез» Огінського, згадую її сонячно-карі очі, дзвінкий сміх і отой виткий кучерик, що спадав на чоло...