Бхомбол-ватажок - Митро Кхогендронатх - Страница 21

Понад дорогою росли мангові й хлібні дерева, бамбук. Сонце хилилося вже до заходу, і від дерев на дорогу падали довгі тіні. Під хурмою цвірінчала зграйка пташок. Пташки дзьобали одна одну. Бхомбол озирнувся навкруги, шукаючи каменя, щоб сполохати пташок, проте нічого не знайшов. Він ляснув у долоні, але пташки були такі заклопотані своєю справою, що навіть не звернули на нього уваги.

Коли Бхомбол вийшов на перехрестя, він пізнав дорогу, по якій уранці йшов з дядьком на базар. Тоді тут нічого не було, а зараз з'явився рундук, у якому продавали бетель і цигарки. Поруч стояло кілька чоловіків; вони жували бетель і палили цигарки.

Двоє хлопчаків, Бхомболових однолітків, підійшли до рундука, купили пачку цигарок і мерщій сховалися за високе дерево.

«Будуть там палити», — здогадався Бхомбол. Якось він теж потай спробував палити. Потім, щоб заглушити запах тютюну в роті, він довго жував усяке зілля і прянощі — кардамон та гвоздику, — але запах все одно залишився. Та коли б навіть Бхомбол і позбувся запаху тютюну, він не зміг би прогнати страх із серця, бо думав, що дорослі все одно здогадаються, що він палив.

Нарешті Бхомбол побачив місце, де споруджували сцену. Народ уже зібрався. Бхомбол поспішив сісти якомога ближче до помосту.

7. БАГАТО ЦІКАВОГО

Сцена була майже готова. На ній уже стояли, похитуючись, декорації, що зображали фортецю Чітор. По краях сцени здіймалися невеликі «гори», з них вела намальована дорога. На вершині «гори» видно було «замок», над яким майорів прапор. Бхомбол одразу перенісся на кілька століть назад. Люди, що стояли поруч з Бхомболом, теж дивилися на декорації, але що вони при цьому думали, було невідомо. На сцені метушилися артисти, кожен удавав, що саме він керує всім і має роботи більше, ніж інші. Ось один із них зіскочив на землю, попробував, як усе тримається.

— Декорації стоять криво, — сказав він комусь на сцені, але так, щоб чули всі. — Глянь, у чім справа! Як можна працювати з людьми, які нічого не тямлять! Опусти декорації!

Сказавши це, він ухопився руками за край сцени і легко вискочив на поміст. Інший, у протилежному кінці сцени, змотував вірьовку і говорив комусь за кулісами:

— Хіба ти забув, що в нас є освітлення для рампи?

Смикнувши за вірьовку, він зачепив «фортецю Чітор», і один бік її вигнувся.

— Що ти робиш?! — вигукнув хтось. — Ти зараз порвеш декорації! Завжди лізеш не в свою справу!

— Притримай язика! — огризнувся той, що змотував вірьовку.

І одразу ж отримав відповідь:

— А ти не дуже! Не з своїм служником розмовляєш.

Лайка от-от мала перейти в бійку, та, на щастя, з'явились пан управитель і лікар.

— Молодці, сцену вже спорудили! — похвалив пан управитель, глянувши на декорації. — Коли починається вистава, Амріто?

Обидва «вороги», що хвилину тому ладні були зчепитися, вийшли наперед і, вклонившись панові управителю, в один голос шанобливо відповіли:

— Після відправи, ваша милість!

— Ну що ж, це вірно. А закінчити виставу слід перед вечірньою молитвою. Встигнете впоратись до того часу? — спитав дядько, дивлячись чомусь на статую Дургі.

— Звичайно! — хором відповіли актори. — Вечірня молитва о другій годині ночі. Вистава до того часу…

Не вислухавши їхньої відповіді, пан управитель і лікар повернулися й пішли геть. Актори подалися за куліси.

Бхомбол не знав, що й думати. Невже обидва юнаки беруть участь у спектаклі? У гримі й костюмах він, мабуть, і не впізнає їх: адже і в метелику не можна впізнати вчорашню гусінь. От коли один із них гратиме Протапа Сінга, а другий Шокто Сінга, тоді на сцені, можливо, буде справжній бій.

Бхомбол відійшов осторонь, туди, де було не так людно і де сиділи барабанщики. Раптом він помітив хлопця, котрий уранці сміявся з нього в конторі. Він стояв поруч з іншими хлопчаками і, здавалося, з зацікавленням чекав, що робитиме Бхомбол. Та Бхомбол, удавши, що не помітив його, пройшов мимо.

На шлях від бамбукового гаю падала темна тінь. Від заростів тхнуло вологістю. Стояла тиша. Бхомболу чомусь ставало то холодно, то жарко. По дорозі до місця, де мала відбутися вистава, поспішали люди — жінки, чоловіки, діти. Усі йшли вклонитися статуї Дургі.

До Бхомбола долинали уривки розмов.

— Сьогодні буде вистава…

— Ти бачив коли-небудь виставу?

— Актори так гарно танцюватимуть, як танцюристки в палаці бога Індри.[45]

Чуючи це, Бхомбол посміхався про себе: «Які темні люди!» Непомітно для себе він одійшов далеко від місця, де мала відбутися вистава. Сюди вже не долинав гамір. Дорога була безлюдною. В траві цвірчали коники й цикади. Поміж віттям дерев світив молодик. На пеньках блимали світлячки. Несподівано звідкись вилетів пугач і закричав. Пурхнув кажан і сховався серед гілля. Шакал перебіг дорогу. Праворуч зненацька пролунав звук шанко.[46] Бхомбол глянув у той бік. Поміж деревами блиснув промінь світла. Пройшовши ще трохи, Бхомбол побачив молоду жінку, яка, тримаючи в руках світильник, стояла біля кущів базиліка. Світло падало їй на обличчя. Поставивши світильник на землю, жінка накинула на шию край сарі і до землі вклонилася кущеві. Не встиг Бхомбол ступити й кроку, як із заростів ліворуч хтось гукнув до нього:

— Хто йде?

Бхомбол рушив далі.

— Хто йде? Чому мовчиш?

Бхомбол не відповідав. Шляхом може йти, хто хоче, і він не повинен кожному називати своє ім'я.

— У тебе що, язика нема? — спитала знову людина.

Цього разу Бхомбол розсердився, та вчасно опанував себе і тільки огризнувся:

— А тобі яке діло?

— Цебто мені яке діло?! Кожне щеня ще й повчатиме мене! Ти знаєш, по чиїй дорозі йдеш?

Перед Бхомболом з'явилася людина з палицею в руці. При світлі місяця Бхомбол побачив, що це був присадкуватий темношкірий старий чоловік міцної статури; обличчя його заросло бородою. Одягнутий він був лиш у дхоті.

— Ні кроку далі! — закричав чоловік і стукнув палицею об землю. Він розкарячив ноги і, тримаючи палицю навпереваги, загородив хлопчикові дорогу.

Бхомбол тільки посміхнувся:

— В чім справа? Хіба це твоя дорога? Це спільна дорога! Якщо ти мене не пропустиш, я скажу панові управителю — він тобі покаже! Я його небіж.

Ледве Бхомбол вимовив ці слова, як зрозумів, що зробив негаразд. Замість того, щоб самому захистити себе, він залякував ім'ям свого дядька…

Від села наближався якийсь чоловік з ліхтарем у руці. Ще не встиг він порівнятися з ними, як бородань знову несамовито закричав на Бхомбола:

— Іди назад! Чуєш?

Чоловік з ліхтарем підійшов до Бхомбола. Це був Шоруп.

— Навіжений! — гримнув він на чоловіка з палицею. — До кого ти причепився!.. Це ви, ваша світлість? — звернувся він до Бхомбола. — Як ви тут опинилися? Ходімо назад!

Несподівано чоловік, що перегородив дорогу, засміявся.

— Ну гаразд! — сказав він, посварившись на Бхомбола пальцем. — Сьогодні я тебе відпускаю, та коли ще хоч раз побачу тебе… — І знову посварився пальцем.

Шоруп узяв Бхомбола за руку й повів геть.

— Ваша світлість, — сказав він, — чому ви пішли з свята? І чого заблукали сюди? Якщо пан управитель дізнається, він розгнівається. Це вам не Дургапур. Тут неподалік живуть божевільні. А на північ від селища — мечеть. Це дуже погане місце.

— Невже цей старий з палицею справді божевільний?

— У них у сім'ї троє поколінь підряд божевільні. Послухайте! — Шоруп зупинився.

Далеко-далеко хтось, здавалося, плакав.

— Це шакали, — висловив здогад Бхомбол.

— Ні, то не шакали. Це плачуть біля мечеті. І так щодня, чотири рази на ніч…

— Щоночі? А вчора я не чув.