Бхомбол-ватажок - Митро Кхогендронатх - Страница 17

17

Щоразу, бачачи на кухні чорний закіптюжений посуд, він пригадував ту людину. Коли вони поверталися додому, у дідуся на очах бриніли сльози, і він змахував їх рукавом сорочки…

Почувши слова пана управителя, старий полегшено зітхнув і відійшов до гурту цікавих, які на великій відстані йшли за ними.

Так вони поминули кілька крамничок. Звідусіль лунало:

— Доброго здоров'я, пане управитель!

— Уклін вам, пане управитель!

Була осінь, і стояла спека. Бхомбол умлівав від жари і втоми. Йому хотілося скинути навіть свій тонкий чадор. А дядько йшов собі, наче нічого й не було.

Бхомбол не бачив дядькового обличчя, але по його ході збагнув, що той, мов кам'яний ідол, не помічає людей.

— Це ви, пане управитель? — гукнув раптом хтось голосно й сміливо. — Вітаю вас!

Бхомбол глянув у той бік. Під бляшаним навісом стояв опасистий, лисий, вусатий чоловік, одягнений у чорну ситцеву куртку. Він посміхався, і видно було, що в нього не вистачає двох зубів. Вздовж усього навісу сягала вивіска, на якій було написано по-англійськи: «Аптека. Хорендро Чоудорі Л. М. С.» Після третьої літери була ще одна, заліплена грязюкою. Але що то за літера, Бхомбол так і не розібрав.

Склавши долоню до долоні, дядько ввічливо привітався з товстуном:

— А, пан лікар! Як ся маєте?

— Заходьте — покуримо! Ей, Нодорчано! — погукав когось лікар.

— Ні-ні, не турбуйтесь! Уже пізно, а в мене справи…

— У мене теж справ по горло… А що це за хлопчик з вами? Ваш небіж?

— Так. Я хочу дещо купити для нього. Ну гаразд, бажаю успіху.

Бхомбол був здивований. Досі дядько ні на кого не звертав уваги, а зараз з доброго дива пом'якшав, наче віск. Хіба лікар — значніша персона, ніж управитель? Чому дядько раптом став такий ввічливий?

Біля аптеки пахло ліками. Під навісом на лавці, закутавшись з головою у брудні грубі покривала, сиділо кілька чоловіків і дві жінки; одна з дитиною на руках, друга — уся в прикрасах, навіть у носі в неї блищала сережка. Трохи збоку сиділа бабуся, з головою закутана в сарі. Місце під навісом було розділено навпіл матою. З другої половини долинали дивовижні звуки, ніби там щось молотили; потім почувся дзенькіт розбитого скла,

Праворуч від навісу, під великим старим деревом, стояв віз, запряжений волами. Візник спав на возі; обидва воли, ліниво ремиґаючи, лежали на землі. Може, на цім возі приїхав до лікаря хтось із хворих. Можливо, та жінка з прикрасами…

До іншого дерева була прив'язана булана кобила з роздутим животом і шорами на очах. Вряди-годи вона помахувала хвостом, відганяючи мух. Кобила, звичайно, належала лікареві. За кілька кроків від неї паслося вороне, в білих яблуках лоша. «Коли лоша виросте, — подумав Бхомбол, — воно, мабуть, теж возитиме по селах лікаря. Цікаво, чи годуватиме тоді лікар стару кобилу, чи віддасть у місто, де їй доведеться возити важкі биндюги?»

Бхомбол хотів був трохи побавитись, та коли він нагнувся, щоб підняти з землі камінець і кинути в лоша, дядько і Бога разом глянули на нього. Помітивши це, Бхомбол удав, що забився босою ногою об камінь.

— Що з вами, ваша світлість? Ви забилися? — вигукнув Бога.

— Та нічого, вже перестало боліти, — Бхомбол страдницьки скривився, всім своїм виглядом показуючи, що мужньо терпить біль.

— Спершу зайдемо до Абдулли, — сказав дядько, — купимо тобі черевики, а потім підемо в крамницю Хардеба.

Управитель і Бога звернули праворуч, у вузький провулок. Бхомбол почвалав за ними.

4. ЗНОВУ ВЧИТИСЯ?!

Тільки-но вони увійшли в провулок, Бхомбол одразу відчув пахощі тютюну і гуру.[40] Ліворуч він побачив велику металеву браму, біля якої на землі валялося кілька кошиків з-під гуру.

З брами вийшло троє високих, кремезних парубків. Їхні обличчя, ноги й руки були замащені гуром, а все тіло вилискувало від поту. Бхомбол збагнув, що тут склад гуру.

— Гей, Шаджімошо! Де ти? Досить жартувати! — гукнув один із парубків комусь у провулок. — Ми вже все попереносили на склад, а ти десь швендяєш.

— Це склад Нітайша? — спитав дядько в Боги.

— Так, ваша світлість, — відказав Бога. — Він скуповує також тютюнове листя. Тепер він багатій.

Дядько нічого не відповів, і вони пішли далі. В далині видно було кілька навісів під бляхою, за ними пустку і знову ряд навісів; далі починалися будинки й садки.

Бхомбол здогадався, що на цьому місці відбуваються ярмарки. Зараз тут бігали тільки собаки, обнюхуючи один одного, та чорна коза з двома козенятами пощипувала траву під крислатим фіговим деревом, а осторонь, біля будинку, два червоні півні наскакували один на одного, затіваючи бійку. Там, де кінчалася пустка, два стельмахи робили колеса до возів. Кілька вже готових коліс стояло біля стіни.

— Ваша світлість, — порушив мовчанку Бога, — вам сьогодні довелося стільки потрудитися. Коли б ви взяли паланкін, то впорались би швидше.

— Іноді треба й пішки походити, — відказав пан управитель. — А он, здається, вже й крамниця Абдулли?

— Так, — підтвердив Бога.

Бхомбол поглянув у той бік, куди показував дядько, і побачив не крамницю, а радше майстерню. Кілька шевців-біхарців[41] робили свою справу. Одні шили черевики, інші м'яли і краяли шкіру. Якийсь хлопець змочував у тазі ганчірку і витирав нею підметки готових черевиків. Усі шевці були в брудному одязі. По майстерні були розкидані клапті шкіри, дратва, віск. На довгій жердці, підвішеній до стелі вздовж майстерні, висіло кілька пар готових черевиків. У приміщенні стояв густий запах шкіри, клею, воску і поту.

Бхомбола здивувало те, що всі шевці були з Біхару. В Дургапурі він теж ніколи не бачив жодного шевця-бенгальця. Чому? Та на це запитання, як і на багато інших, він не знаходив відповіді.

Сам Абдулла теж виявився в майстерні. Це була сива, огрядна, висока людина з круглим обличчям і приплющеним носом. У нього теж була борідка на французький лад. Господар був у майці і в лунгі.[42] Поруч з ним стояв якийсь чоловік і жував бетель; один кутик рота в нього був замащений вапном.

— Як справи? — закричав Бога ще з вулиці.

Абдулла підвів голову, поклав копили, які тримав у руках, і обернувся.

— Чим можу стати в пригоді? Чого бажаєте? — заметушився він, побачивши управителя.

— У вас знайдеться щось для нього? — кивнув дядько на Бхомбола.

Абдулла глянув на черевики, що висіли на жердці, і кивнув головою.

— Є дві пари. Чудові черевики! — Він узяв стілець, змахнув з нього рукою порох і сказав: — Сідайте, пане управитель!

З будинку Абдулли, який був поряд з майстернею, вийшов юнак з квадратовим обличчям. Жорстке волосся звисало з його сплюснутої з боків голови, наче солома із стріхи, його смаглява шкіра мала якийсь червонуватий відтінок, очі теж були червонуваті, і навіть волосся вилискувало червоним. На ньому був чорний піджак з добротного краму, сорочка, галстук, в якому він скидався на зозулю. На ногах — чорні черевики; тільки замість штанів він носив біле з чорною облямівкою дхоті.

— Принеси з майстерні дві пари черевиків! — наказав йому Абдулла. — П'ятий розмір, он для нього. — Він кивнув у бік Бхомбола.

Бхомболові дуже кортіло дізнатися, хто цей юнак. Коли б він був сам, без дядька, то неодмінно запитав би про це. Поки рудий ходив по черевики, зі слів Боги Бхомбол зрозумів, що юнака звати Фокор Удін. Ось уже кілька років підряд він учиться в першому класі. Абдулла — його дядько. Фокорів батько помер, а дітей в Абдулли немає.

Хлопець приніс черевики, але Бхомболові ноги, які ніколи не знали взуття, завжди ходили по грязюці, по шляхах, по бур'янах, не хотіли лізти в акуратні шкіряні черевики. Мабуть, для цих ніг важко щось підібрати!..