Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 8

Пес вив і метався у вузькому просторі, але тепер він уже був не страшний. За кілька хвилин Миколка переліз під парканом у тому ж місці, що і вчора. Ось він і в сусідньому дворі. Вийти через хвіртку не наважився, боячись, щоб не зустріти на дорозі дядька Микиту, і дворами перебрався на іншу вулицю. Відчувши себе в безпечному місці, присів на купу звалених колод.

Що ж тепер? Цілий день він так був захоплений прагненням втекти з дому дядька Микити, що не подумав про те, куди ж йому потім податися…

Повертатися додому не хотілося. В пам'яті залишилася та страшна ніч, яку він провів на самоті після страти матері… Треба швидше дістатися до села. Який пароль? «Чи не можна води напитися?» Якщо він піде швидко, то до ночі вже буде на місці.

Миколка попрямував до воріт, за якими виднілася вулиця. На вулиці він про всякий випадок оглянувся. Здається, ніякої небезпеки. Пройшли якісь жінки, мабуть, з базару. По той бік вулиці повільно походжає поліцай. З ним краще не зустрічатися.

Миколка обернувся і пішов у протилежному напрямку.

На перехресті вулиць він почув за собою шаркаючі кроки, оглянувся і хотів тікати, але було вже пізно. Чиясь рука чіпко схопила його за плече.

— Куди ти, куди, хлопчику? — промовив лагідний чоловічий голос. — Та не виривайся! Не бійся мене. Дивись, який ти нещасний! Замучений… Ходімо зі мною. Тобі не можна залишатися на вулиці. Ти загинеш.

І чоловік, який міцно стискував Миколчину руку, силою повів його за собою. Нелегко старому нести в лівій руці триногу, а правою тягнути хлопчиська, який до того ж упирається. Але фотограф з базарної площі не міг покинути ні триноги, ні руки хлопчика. Без триноги він не зміг би заробляти на прожиток, а без хлопчика?.. Він не уявляв собі, як проживе на цій непривітній землі маленька, покинута всіма людина.

Розділ шостий

НОВІ ВИПРОБУВАННЯ

Якушкін ішов, важко човгаючи ногами і глибоко зітхаючи. У нього був вигляд вкрай змученої, хворої людини. Раптом він зупинився.

— Ну, Миколко, — сказав фотограф, — більше силоміць тебе не тягнутиму. Якщо хочеш, можеш іти — ось дорога, але в мене тобі буде добре. А залишишся сам — загинеш!.. Ходімо краще зі мною. Не шкодуватимеш. — Його вицвілі, примружені очі дивилися лагідно, і в усій сутулій постаті було щось таке, що викликало довір'я.

— Дайте мені триногу, — сказав Миколка. — Я її понесу.

— Неси, неси! — Якушкін охоче простягнув йому дерев'яний штатив. — Тільки обережно! Не упусти…

Такого довір'я Миколка не чекав. Скільки разів йому кортіло хоч поторкати апарат, біля якого чаклував старий фотограф, але це здавалося йому настільки неможливим, що він і не пробував. А тут несподівано сам несе триногу. На вигляд вона така важка і масивна, а насправді зовсім легка, з сухого ясеня.

Миколка йшов поруч з Якушкіним, уявляючи себе його зброєносцем.

— Житимеш у мене, — казав Якушкін, — я тебе багато чого навчу…

— І фотографувати?

— Звичайно.

— А це дуже важко?

— Важко, але ти, напевне, зможеш, якщо будеш старанним і працьовитим…

Миколка уважно глянув на Якушкіна — чи не жартує він, але той легенько поплескав його по плечу:

— Станеш добрим фотографом… Ми з тобою таке діло розгорнемо!.. Я сидітиму в касі, а ти фотографуватимеш…

— Великим апаратом?

— Авжеж, найбільшим.

Вони без пригод дісталися до будинку Якушкіна, що стояв на околиці, за перекошеним дерев'яним парканом, колись зеленим, а тепер брудно-сірим. Будиночок був невеликий і наче врослий у землю. Збудований ще в середині минулого століття, він змінив чимало господарів, які, видно, не дуже про нього дбали. Стіни побуріли від часу, розхитаний ґанок загрозливо рипів, коли на нього ставала нога, а на вхідних дверях висіли клапті повсті. Всередині будинок теж був запущений і непривабливий. Як не дивно, майже ніщо в ньому не свідчило про професію господаря. На стінах не висіли великі фотографії, не видно було альбомів, тільки в темній комірчині, що прилягала до кухні, стояли банки з розчинами, фіксажем та інші речі, без яких не може обійтися фотограф.

У цій хижці Миколка відчув себе напрочуд легко і вільно. Якушкін поставив апарат на столик перед потьмянілим дзеркалом у чорній рамі і одібрав у Миколки триногу.

— Ну, синку, — сказав він, — ось ми і прийшли. Зараз я тебе нагодую і напою чаєм…

Але Миколці самому захотілося діяти.

— Ви вже сидіть, — сказав він діловито. — Де у вас тут самовар? Я сам його поставлю…

Якушкін посміхнувся:

— Самовара в мене немає. Є тільки чайник. Вода у відрі за дверима, а керосинка на плиті… Ти, я бачу, молодець. Ну, допомагай, допомагай дідові…

Поки Миколка порався з чайником, Якушкін накривав на стіл. Він дістав з шафи шматок сиру, хліб і трохи масла.

— Ти називай мене Іваном Митричем, — сказав Якушкін, помітивши, що хлопець почуває себе ніяково, звертаючись до нього, — і не дуже метушись, присядь, відпочинь… Де це ти цілу добу пропадав? Я шукав тебе, просто з ніг збився. Думав, ти зовсім пропав…

Миколка розповів йому про все, що сталося з ним від того моменту, як його з площі повів до себе дядько Микита. Не розповів тільки про підслухану нічну розмову. Хоч Якушкін і викликав у нього довір'я, але щось підказувало йому — цю таємницю він нікому розкривати не повинен.

Мовчки вислухавши історію про те, як дядько Микита виказав утікача, Якушкін сидів мовчки, щось напружено думав.

— Який падлюка! — раптом сказав він. — Який зрадник! Продався за банку консервів!.. Ти добре зробив, що втік од нього.

— А якщо дядько Микита прийде сюди? — запитав Миколка.

— Не прийде, — впевнено відповів Якушкін, — він боягуз. Тебе ж він до себе нишком привів?..

— Сказав, щоб я не підходив до нього близько, а йшов ззаду…

— От бачиш!.. Він тебе з дому не хотів випускати, боявся, що поліцаї пронюхають, кому він доводиться родичем… Ну, нічого, є люди, які всьому ведуть облік…

— І ви їх знаєте? — схопився Миколка.

Але дивно — Якушкін якось зразу замкнувся, і його кошлаті сиві брови зовсім прикрили очі.

— Ну, це до діла не стосується, — ухилився він од прямої відповіді. — А твій дядько Микита ще за все відповість! За все!.. — І фотограф суворо погрозив пальцем. — І за життя твоєї матері відповість. Недолюдок!

У Миколки від болю защеміло серце. Він боровся з бажанням розповісти Якушкіну все до кінця: і про ту нічну розмову, яку він підслухав, і про явку в домі вдови, і про батька, який мучиться в таборі, і про те, що він хоче добитися до Геннадія Андрійовича й попросити в нього допомоги…

— Поглянь-но, здається, закипів чай, — сказав Іван Митрич, — кришка стукотить. Заварка в шафі.

Миколка вийшов на кухню. Чайник справді вже кипів, з носика клубочилась пара.

Хлопчик ухопив за залізну дужку, але пара обпекла йому пальці.

— Ой!..

— Що з тобою? — запитав з другої кімнати Іван Митрич.

— Пальці обпік, — відповів Миколка.

Але скрикнув він не лише тому, що обпік пальці. За вікном під тополею стояв дядько Микита. Звідки він узявся? Щойно Миколка дивився у вікно — в дворі не було нікого. Помітивши, що Миколка дивиться на нього, дядько Микита якимсь благальним рухом руки приклав пальці до губів. Що це означає? Попередження? Миколка повинен мовчати?..

Хлопець мимоволі обернувся: чи бачить дядька Микиту Якушкін? Старий переставляв у своїй комірчині якісь банки, і звідти долинав його глухий, надривний кашель. Коли Миколка знову обернувся, дядько Микита вже зник. На стежці, що вела до паркана, нікого не було.

Але в цей час рипнули східці, хтось довго шарив у темних сінях по дверях, шукаючи ручку, і, не знайшовши її, відчинив двері, потягнувши їх, мабуть, за клапоть повсті.