Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 73

І справді, дно було якесь надзвичайно товсте. В ньому цілком могла вміститися секретна схованка.

Тепер зрозуміло, чому Соколов так не хотів замінити цю трофейну скриню на звичайний грошовий ящик… Можливо, він навіть навмисне зіпсував старий ящик, коли дізнався, що захопили скриню, в якій є секретний пристрій.

Хто знає, що ховав він під другим дном: коштовні речі, важливі документи?

Звичайно, згадка про «Малу Ведмедицю» може бути просто жартом. Іронією, так би мовити. Але ж «Велика Ведмедиця» — не вигадка. Кнопки на скрині розміщені саме в цьому порядку. А що, коли «Мала Ведмедиця» — ключ до потайної схованки? Варто спробувати. Тільки треба точніше дізнатися, який вигляд має ця «Мала Ведмедиця». Доведеться запитати в метеоролога. А потім одразу до Воронцова — скриня ж тепер у нього.

Стременний засунув в кишеню сторінки щоденника і вийшов, на ходу одягаючи кожушок.

Розділ сорок шостий

«ОПЕРАЦІЯ МВ»

Того ранку Миколка і Вітя прокинулися, коли ще було темно. Тихенько ступаючи, щоб нікого не розбудити, пройшли до їдальні і сіли за стіл. Вони старалися говорити неголосно, але обидва все більше й більше гарячкували.

— Ні, — казав Вітя, злегка заїкаючись від хвилювання. — Н-ні, н-нікуди я б-більше не піду. Вистачить з мене позавчорашньої історії. Ти що, хочеш, мабуть, щоб нас вигнали?

Клавдія Федорівна, дізнавшись, що вони порушили її розпорядження і пішли на елеватор, по-справжньому розсердилась.

При такій дисципліні вона не може відповідати за кожного з них. Крім того, це просто неповага до неї. Клавдія Федорівна сказала це тихо і вийшла з кімнати. І ось тепер Вітя відмовляється від пошуків.

— Ніхто нас не вижене, — уперто твердив Миколка. — Це вона просто так каже. Ну за що нас виганяти! Нічого ми такого не зробили. А виженуть, то я в міськком піду!..

Та в душі Миколка сам вважав себе винним. І найбільше мучило хлопця те, що він не здогадався покликати патруля. Подумати тільки — якби йому спало на думку послати Вітю вниз, у місто, вони взяли б Курта Мейєра живим. Він не встиг би застрелитись, отже — не уникнув би суду і не забрав із собою в могилу цінні відомості, які можна було від нього одержати.

Цілу ніч Миколка крутився в постелі, сперечаючись в думці з Клавдією Федорівною, уявляючи собі, як вони принесли б у комендатуру пораненого Курта Мейєра, коли б усе було зроблено як слід, і він не встиг би застрелитись. На ранок у голові Миколки визрів новий план. Вони з Вітею таємно продовжуватимуть розшуки. В місті ще чимало закутків. Навіть тут, поруч…

Звичайно, все це ризиковано. Але якщо вони знайдуть картини, то ніхто їм не скаже жодного слова. Більше того — й учорашнє забудеться…

Майбутній похід він вирішив назвати «Операція МВ». Назва ця вийшла від поєднання початкових літер імен «Миколка — Вітя».

Після того, як операція дістала власну назву, Миколці стало веселіше, вчорашні події вже не здавалися такими прикрими, і дуже захотілося якнайшвидше все почати знову. Вислизнути непомітно з дому — і гайда!.. Був би живий Геннадій Андрійович, він, напевне, похвалив би його. Рушай, Миколко!..

І раптом усі плани руйнуються… Та ще через кого? Через розсудливого, нудного Вітьку!

Звідки це в нього знову? Адже зовсім недавно ще був людиною! Ворогів не боявся — гранати в них кидав. А зараз — тюхтій тюхтієм. Пізнати не можна!..

Миколка сварився, сперечався, переконував, умовляв, але все було марно. Вітя уперто стояв на своєму:

— Сказав, що не піду, і не піду!

Кінчилося тим, що Миколка крикнув:

— Ну й залишайся!

Він накинув на плечі ватник і, грюкнувши дверима, вибіг у двір.

Вітя хвилин десять мовчки сидів за столом. Поки вони з Миколкою сперечалися, за вікном вже зовсім розвиднілося. Нічний морок потроху розчинився в сонячному морозному сяйві.

А дім уже прокидався. За стіною сміялися дівчатка. В сінях плюскотіла вода. Хтось, тупаючи ногами, пробіг по коридору.

«До сніданку ще добрих півгодини, а то й година, — подумав Вітя. — Піти, хіба, подивитися, — може, він і не пішов?..»

Він одягнув своє пальтечко і вийшов на ґанок.

Ранок був тихий, без вітру. На бильцях ґанку лежала смужка снігу, ніжного, пухнастого і легкого.

Вітя повільно спускався засніженими східцями. Під ногами поскрипувало. Дихалося якось особливо глибоко й спокійно.

Пройшовши кілька кроків, Вітя зупинився, оглянувся. Де ж Миколка? Він не встиг помітити, як у прочинені двері висунулася голова Майї і тут же зникла.

Раптом звідкись з-за льоху пролунав голос товариша:

— Вітю, Вітю!.. Йди сюди!..

Голос був сердитий, в ньому чулися тільки нетерпіння і стурбованість.

Радіючи з того, що Миколка тут, у дворі, і нікуди не пішов, Вітя мовчки перебіг двір.

Він знайшов свого друга в закутку між льохом і сараєм на верхівці кучугури.

Миколка стояв, держачись за гострокінцеві піки огорожі, і дивився в сусідній сад, туди, де зовсім недавно серед старих лип і густих кущів ховався страшний будинок гестапо.

— Ось що, Вікторе, — сказав він діловито, — необхідно оглянути згарище.

— Що ж там оглядати? — здивувався Вітя. — Все ж згоріло.

— А може, не все.

— Ну, що ж, давай підемо.

— Кругом обійдемо чи просто через паркан?

— Просто.

Вони швидко перелізли через паркан, і, сплигнувши, загрузли по коліна в глибокому снігу. Зблизька згарище здавалося ще страшнішим і похмурішим, ніж здалеку. Від будинку лишився тільки кам'яний фундамент. На ньому в хаотичному безладді лежали обгорілі балки, шматки штукатурки, бита цегла. Хлопці обійшли кругом і зупинились. Перед ними були завалені цеглою сходи, що вели в підвал, і низькі, оббиті залізом двері з товстим відсунутим засувом.

Двері були прочинені.

— Зайдемо? — спитав Миколка.

Вони потягли на себе важкі двері, що повільно, плавно відчинилися, і хлопці опинилися у вузькому камінному коридорі. Очевидно, він розтинав підвал на дві частини вздовж усього будинку, але зараз їм пощастило пройти цим коридором лише п'ять чи шість кроків. Далі коридор був завалений битою цеглою, залізом, обсипаною штукатуркою. Тільки одні двері ліворуч, найближчі до входу, уціліли, хоч тепер вони й не були потрібні. Поруч з ними чорнів пролом, удвоє ширший, ніж ці тюремні низькі, оббиті залізом страшні двері. Хлопці мовчки оглянули їх, поторкали руками, заглянули у віконце. Їм обом було моторошно.

— Якщо вже попадеш за такі двері, то не виберешся, — тихо сказав Вітя.

— Буває, що й вибираються, — відповів Миколка.

Вони пролізли в пролом і тепер стояли посеред камери з сірими бетонними стінами і підлогою з великих кам'яних плит. Два вузьких заґратованих віконця майже не виступали над рівнем землі. Але в камері було зовсім видно. Біло-голубе зимове світло щедро лилося крізь зруйновану стелю.

— Як ти гадаєш, тут розстрілювали? — пошепки запитав Вітя.

— Ні, мабуть. Виводили кудись, — так само тихо відповів Миколка. — Уявляєш собі: ніч, люди сплять ось на цих нарах. Раптом відчиняються двері, кричать «виходь» і ведуть убивати… — І Миколка зітхнув, згадавши той підвал, в якому він зустрівся з двома дідами. — Дивись, що це? — несподівано запитав він.

— Де? Де? Нічого не бачу! — відгукнувся Вітя.

— Та ось, на стіні! Над самими нарами… Дивись, написано…

— Справді.

Хлопчики вилізли на нари і стали уважно розглядати нерівні, видряпані цвяхом чи уламком скла незграбні літери.

«Федю, мовчи!» — наказував хтось комусь.

«Валечко, мене вбили 27 жовтня. Бережи дітей…» — підпис. Тільки не можна його розібрати.

— А ось там, вище, дивись, який довгий напис! Давай-но прочитаємо, — сказав Миколка.

І хлопці, звівшись навшпиньки, стали читати.

Минуло добрих десять хвилин, поки вони розібралися в цих невиразних лініях, рисках, щербинах, нанесених на бетон.

«Товариші, ми помираємо, — було виведено на стіні. — Залишилося жити три години. Боріться, працюйте, живіть. Ми трималися до кінця». І прізвища: «Шубін, Фомічов, Коробов, Самохін, Кондратенко…»