Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 62

Стременний повільно обвів очима сіру шеренгу будиночків з брудно-каламутними, давно не митими віконцями.

Будиночки здавалися вимерлими. Жодної людини не було видно на пустинній дорозі, жоден димок не підіймався над дахами.

Стременному захотілося швидше піти звідси, швидше знову поринути з головою в гарячу і тривожну метушню залишеного за воротами життя. Але він переміг себе, зняв руку з борта машини, перетнув вулицю і, піднявшись поламаними східцями, ступив у найближчу до воріт будівлю.

Його зразу ж охопив каламутний присмерк і важкий дух холодної затхлості. В будинку тхнуло потом, зіпрілим одягом, гнилою соломою. Більшу частину єдиної кімнати займали подвійні нари. В кутку купою лежало якесь брудне дрантя, задимлені консервні бляшанки — в них, мабуть, варили їжу.

Стременний хвильку постояв на порозі, оглядаючи всі кутки: чи немає людини.

— Є тут хто-небудь? — запитав він, щоб остаточно переконатися, що огляд його не обманув.

Але ніхто не відповів. Стременний рушив уздовж вулиці, переходячи від будинку до будинку. Скрізь було те ж саме. Брудне лахміття, консервні бляшанки, зіпріла солома на нарах… Іноді Стременний помічав забуті з поспіху речі — солдатський казанок, загублений ножик, залишений на підвіконні згарок оплилої свічки. Все це видавало поквапливий нічний збір. Хто знає, чий це був ножик, чий казанок, кому в останній вечір світила ця стеаринова оплила свічка…

Заходячи в черговий будинок, Стременний кожного разу запитував голосно: «Є тут хто-небудь?» І щоразу запитання його повисало без відповіді. Він уже не вірив, що хто-небудь озветься.

І раптом в одному з будиночків, чи то в п'ятому, чи. то в шостому, з верхніх нар почувся слабкий, тихий голос:

— Я тут!..

Стременний підійшов до нар, заглянув на них, але в присмерку нічого не побачив.

— Хто там?

— Я…

— Та хто ви? Спускайтесь сюди!..

— Не можу, — так само тихо відповіла людина.

— Чому не можете?

— Ноги поморожені…

В глибині на нарах заворушилася, зашаруділа солома і з'явилася чиясь скуйовджена голова, потім плече у старій, подертій військовій гімнастьорці, і чоловік, стогнучи, підповз до краю нар.

— Зажди, я тобі допоможу, — Стременний став на нижні нари, однією рукою вхопився за стовп, на якому вони держалися, а другою обняв плечі чоловіка і потягнув його на себе.

Чоловік застогнав. Тоді Стременний правою рукою обхопив плечі чоловіка, ліву підсунув йому під коліна і зняв його з нар. Чоловік майже нічого не важив — такий він був виснажений і худий. Він сидів на нижніх нарах, притулившись спиною до стіни, і важко дихав. У напівтемряві Стременний не міг добре роздивитися його бородате обличчя. Натруджені, в саднах руки безсило лежали на колінах. Ноги в чорних чоботях стирчали як неживі.

— Ви хто такий? — запитав Стременний.

— Полонений я… На Тімі в полон потрапив, — відповів солдат. А руки його весь час гладили коліна, що гостро виступали з-під подертих штанів.

— Ну, а з ногами що у вас? Дуже поморозили?

— Вогнем горять… Сили немає терпіти. — Чоловік хвилинку помовчав, а потім, пересиливши біль, сказав крізь зуби: — Ми на будівництві укріпрайону були. Нас сюди цілу добу на морозі пішки гнали. А взуття наше яке? Ніякого…

— Слухайте, — перебив Стременний, — який це укріпрайон? Той, що на захід від міста?

— Той, як по шосе йти…

— Далеко це звідси?

— Кілометрів сорок буде…

— Що ж ви там робили?

— Та що… доти будували… рови копали… Ох, товаришу начальник, сили більше не маю!..

— Зараз одвезу вас у госпіталь, — сказав Стременний, — там вам допоможуть… А зумієте ви на карті показати, де ці доти?

— Мабуть, зумію…

— А як ви тут опинилися?

— А нас сюди назад пригнали — склади вантажити…

— Коли?

— Та вже чотири доби скоро буде.

«Чотири доби! — вигукнув про себе Стременний. — Значить, це було ще до наступу».

— Де ж решта?

— Повели. Вночі… А куди, не знаю… Ой, ноги, ноги як болять! — Він міцно обхопив свої ноги і завмер, злегка погойдуючись.

Стременний вийняв з кишені ліхтарик і посвітив на ноги солдата, йому стало моторошно. Те, що він вважав за чоботи, насправді були босі ноги, почорнілі від гангрени…

— От горе!.. Держись-но, друже, за мої плечі. — Стременний підняв солдата і, як дитину, виніс його на ґанок.

Він посадовив його на заднє сидіння машини, укрив ковдрою, яку завжди возив із собою, а сам сів поруч. Машина рушила.

— Ти з якої дивізії? — запитав Стременний солдата, з болісною жалістю розглядаючи його скуйовджену руду бороду і обличчя, пооране глибокими зморшками.

Щось схоже на усмішку промайнуло на обличчі солдата.

— Та з нашої, сто двадцять четвертої, — тихо одказав він.

— А в якій частині служив?

— В охороні штабу…

Стременний пильно подивився на солдата.

— Єременко! — мимоволі вигукнув він, і голос у нього затремтів.

У старій, змученій людині, що сиділа обіч нього, майже неможливо було впізнати того Єременка, який лише рік тому міг руками розігнути підкову.

— Так, я, товаришу начальник, — насилу видихнув солдат.

— А мене впізнаєш?

— Ну як же… Одразу впізнав…

Тепер Стременний пригадав усе. Єременко був тим другим автоматником, який зник разом з начфіном. Очевидно, він знає, куди дівся й Соколов.

Стременний обережно поклав руку на плече солдата, що сидів з заплющеними очима.

— Товаришу Єременко… Чуєте, товаришу Єременко… Чи не знаєте ви, що з Соколовим? Де він?

Солдат мовчав. Стременний торкнувся його руки. Вона була холодна. І тільки по легкому клубочку пари, яка виривалася з його рота, можна було бачити, що він ще живий.

За чверть години Єременка доправили в польовий госпіталь, що зайняв усі три поверхи кам'яного будинку школи. Ще за півгодини його поклали на операційний стіл, і хірург ампутував йому обидві ноги по коліна.

Розділ тридцять сьомий

ДВА СОЛДАТИ

В холодних променях сонця виблискує білий кафель напівзруйнованої грубки. Вона височить у хаосі обгорілих дощок, обвалених перекрить, щебеню. А двоє людей стоять і дивляться на ці руїни з виразом суворої печалі на обличчях.

Один з них — високий, немолодий, в продимленому кожушку, що втратив свій первісний колір; колись кожушок був білим, а зараз темно-коричневий, і вирвані клапті зашиті невмілими руками; другий — хлопець у стьобаній ватянці, з гострим обвітреним обличчям; він тримає у руках трофейний німецький автомат, широкий ремінь якого оперізує йому тонку шию, і під цим тягарем хлопчик трохи горбиться. Важко впізнати в цьому не по-дитячому серйозному підлітку того хлопчика, який колись ридав у порожньому голубнику.

— Катю! Катю! — шепоче Олексій. — Ну, ходімо, Миколко! Пора…

Вони кидають останній погляд на те, що колись було їхнім домом, повертають і йдуть уздовж зруйнованої, спаленої вулиці. Обидва мовчать, думаючи про ту молоду світловолосу жінку, яку називали одночасно і Катею, і мамою.

Партизанський загін залишив свій табір у лісі. На міській площі партизани пройшли зімкнутим строєм повз представника обкому і командира дивізії Ястребова. Це був останній парад. Сьогодні до вечора вирішиться доля. Більшість стане солдатами, а інші почнуть відбудову міста.

Олексій Охотников, уже знав, що піде з армією, хоч Колесник і умовляв його залишитися в місті. Зруйновано залізничну станцію, розбито депо — багато роботи! Обком партії підшукує спеціалістів. Одна справа він, Колесник, кадровий офіцер, — а Олексію Охотникову після всіх випробувань і важкого поранення треба повернутися до праці.

Колесник говорив переконливо, і спершу Олексію здалося, що він погодиться. У нього син!..

— Миколко, де живе Клавдія Федорівна?..

Олексій зупинився. Ні, він не може витримати цього погляду, який все розумів і зі всім погоджувався.

— Ходімо! — сказав він і пішов далі, йшли поруч два солдати — батько й син — по зруйнованій вулиці. І обидва знали, що молодший залишиться, а старший піде дальніми, незвіданими дорогами…