Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 48

Вибравши момент, коли поліцаям набридло ходити поміж працюючими і вони знову присіли на колодах покурити, Олексій відклав лопату і підійшов до них.

— Ось що, Василю Дмитровичу, — сказав він, — твоя правда, незручно мене залишати після роботи…

— Ну, чого ж ти хочеш?.. — Поліцай сплюнув на землю.

— А ви поведіть мене он, у той дот! Матеріали там у нас залишилися — відра, кирки… Ось і поговоримо.

Поліцаї переглянулися.

— Ну що ж, — ліниво сказав Петро, — це можна!.. Коли вести?..

— А от я ще трохи попрацюю — ти підійди і гукни…

— Добре, ступай, — поблажливо сказав Василь Дмитрович. — Бачу, язик у тебе дуже свербить. Що ж, поговоримо, коли така охота… Тільки дивись, кажи діло, а то… — І він багатозначно поклав руку на автомат, що лежав поруч.

Олексій обернувся і спокійно, наче ця розмова не мала для нього ніякого значення, пішов назад… Коли б хто знав, як неймовірно важко вести цю жорстоку гру, в якій йому треба переграти професіонального актора і не менш професіонального зрадника!

З юрби працюючих на нього пронизливо втупилися потемнілі очі Юренєва, та Олексій дивився мимо, наче й не бачив їх. Дві таємні розмови з поліцаями за один день у всіх на очах. Очевидно, Юренєв уже повною мірою скористався цим, щоб викликати до нього, Охотникова, недовір'я. Коли Олексій підійшов, усі примовкли, удаючи, що напружено працюють. Тільки з розгубленого, сповненого відчаю погляду Кравцова Олексій зрозумів, що той остаточно збитий з пантелику.

Хвилин за п'ять поліцаї встали з колод, накинули на плечі ремені автоматів і підійшли ближче.

— Ей, Охотников! — крикнув Василь Дмитрович. — Давай сюди…

— Знову! — почув він за спиною приглушений вигук Юренєва.

Олексій ще кілька разів махнув лопатою. Проте Василь Дмитрович добре ввійшов у свою роль.

— Тобі скільки разів повторювати? — гаркнув він сердито.

Коли Олексій встромив лопату в землю і почав спускатися з горбка, на якому всі працювали, запанувала мертва мовчанка.

Поліцаї не сказали, для чого забирають Олексія, і це огорнуло таємничістю несподіваний його виклик. Що їм там потрібно, в недобудованому доті? Чому вони повели Охотникова туди? І раптом усі, хто стояв на горбку, згадали недавню нараду. Звичайно, кращого місця й не вибрати. Охотников і поліцаї, напевно, про щось змовлятимуться. Тепер зрозуміло, чого Олексій не бажає тікати разом з усіма. У нього зовсім інші плани. В поліцаї, мабуть, хоче. Ось і дружків собі завів… Дивіться, як ідуть — наче не вони його ведуть, а він їх…

Короткими, ущипливими репліками Юренєв прагнув розпалити вже посіяне недовір'я до Охотникова. Він стояв посеред юрби і висміював кожен рух Олексія. Єременко спробував було вступитися, але тут же дістав доброго штовхана в спину.

— Мовчи! Дружка захищаєш! — крикнув Свиридов.

Невисокий, кремезний, він, не ремствуючи, виконував найважчу роботу і часто приходив на виручку Єременку, а тепер і він більше не вірив ні йому, ні Охотникову.

Коли поліцаї і Олексій зникли в котловані, полонені деякий час пригнічено мовчали. Все складалося так, як твердив Юренєв. Людина, якій вони вірили, буквально на їхніх очах перебігає до ворога і вже настільки знахабніла, що навіть не приховує цього.

Юренєв, примружившись, глянув на котлован і раптом обернувся до Кравцова, у якого від хвилювання сіпалася верхня губа.

— Юро! Піди-но послухай. У тебе ж є досвід!..

Кравцов ступив крок уперед і нерішуче зупинився.

— Ну й боягуз ти, брате! — з презирством поморщився Юренєв. — Як до діла дійшло, то в кущі…

А в цей час Олексій і поліцаї сиділи на дні котлована, примостившись на купі щебеню, і вели бесіду. Поліцаї знову старалися набути незалежного вигляду. Це у них не виходило, і вони сердилися ще більше. Якийсь полонений затягнув їх у чортову яму, і сиди тут, чекай, поки він розкриє, навіщо все це йому потрібно.

А Олексій все зволікав, говорив про якісь дрібниці, а головної розмови не починав. Іноді він замовкав, поглядаючи вбік траншеї, наче до чогось прислухаючись, і його спокій ще більше дратував поліцаїв.

— Та не тягни ти кота за хвіст! — нарешті обурився Василь Дмитрович. — Їй-богу, зараз дам прикладом по голові! Чого привів? Що тобі від нас треба? Ну?

— Добре! — повагом промовив Олексій.

Його нерви були напружені до краю: невже, невже він прорахувався? Якщо так, то він не піде звідси — нападе на поліцаїв, нехай вони його вб'ють, іншого виходу немає. Прийнявши рішення, він раптом заспокоївся.

— Добре, — повторив він повагом. — Почнемо? — І знову прислухався — йому вчулося, що десь у глибині траншеї хруснув камінь.

— Чого ти все слухаєш? — гримнув Петро. — Ну, починай…

— Так от, панове поліцаї, — голосно сказав Олексій, — ви пам'ятаєте дот під копицею?.. — По тому, як зблід Василь Дмитрович і розгублено відкинувся спиною в куток Петро, він зрозумів, що влучив у точку, і ще раз про себе подякував Миколці. — Пам'ятаєте чи ні? — повторив він.

— Ну, знаємо такий дот, — обережно відповів Василь Дмитрович. — А далі що?

Олексій нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.

— А далі от що. Кілька днів тому ви обидва, сидячи в тому доті, домовилися про втечу!..

Василь Дмитрович схопився і судорожно змахнув автоматом.

— Брешеш, сволота!.. Не було цього!.. Уб'ю!..

Олексій лишився незворушним.

— Ну, убий, — повільно сказав він. — Убий!.. Але про це сьогодні ж дізнається начальник табору. Невже ти думаєш, що я дурніший за тебе? В надійному місці я залишив листа. А після моєї смерті його одразу ж знайдуть. Зрозумів?.. Ну, може, ти, хлопче, опустиш свою іграшку?.. Петре, скажи йому. Ти, я бачу, людина розумніша. Давайте краще поговоримо спокійно!..

Петро встав і потягнув Василя за рукав.

— Облиш! — сказав він примирливо. — Давай послухаємо. Пристрелити ніколи не пізно…

Василь з люттю блиснув очима і знову сів на місце.

— А яке тобі до нас діло?.. — глухо сказав він. — Ти, я бачу, жити не хочеш…

— Ні, навпаки, — посміхнувся Олексій. — Я так само хочу жити, як і ви!.. Тому в нас інтереси спільні…

— Чого ж ти від нас хочеш? — запитав Петро.

Олексій знову глянув у бік траншеї; він тепер був майже впевнений, що за найближчим поворотом хтось стоїть.

— Я хочу допомогти вам, — сказав він.

— Допомогти! — вигукнув Василь. — От, чортів син!..

Але далі прикидатися він уже не міг. Петро присунувся ближче до Олексія і діловито запитав:

— А ти що, знаєш, куди йти?

Олексій знизав плечима:

— Якщо підемо разом, то дорогу знайду!..

— А скільки нас? Ти та ми, — підняв три пальці Петро.

— Ну, чому ж? Ще люди знайдуться…

— Чув? — звернувся Петро до Василя.

Той мовчки кивнув головою, на його обличчі вперше промайнуло щось людяне.

— Я пропоную вам, хлопці, тікати разом з нами, — сказав Олексій. — Ось для чого я вас сюди покликав. Ви ж самі розумієте: якщо залишимося, і у вас, і у нас кінець один. А якщо підете з нами, то ви там скажемо, що ви нас виручили, і вам простять…

— Де це — там? — запитав Василь.

— Ну, ти надто багато хочеш знати, — повів бровою Олексій. — Коли прийдеш — побачиш…

— На небезпечну справу тягнеш ти нас, Охотников, — зітхнув Петро. — Ох, і небезпечну!..

Олексій розвів руками:

— Дивіться, думайте! Воля ваша — ви собі господарі.

Василь підвівся.

— Ну, гаразд. Засиділися. Треба йти!… — Він закинув автомат на плече. — Це ще обмізкувати треба…

— А коли дасте відповідь? — запитав Олексій.

— Завтра вранці, як на роботу поведемо, — відповів Петро.

Олексій підвів руку.

— Тільки давайте так: якщо відмовитесь — цієї розмови не було. А то самі розумієте… — він багатозначно змовк.

Петро похмуро посміхнувся:

— Розуміємо! Ти нас не лякай!.. Держи сам язика за зубами, а ми вже навчені… — Він підійшов до Олексія ближче і тихо запитав: — А все-таки, як ти про ту розмову пронюхав? Адже ми в доті лише удвох були…