Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 43

Вітя оглянувся. Недалеко від дороги височів посірілий, вицвілий на дощах стіжок.

— Дивись, Миколко, он підхоже місце!

— Справді!.. А я сидів, сидів, просто перед собою дивився і не бачив. Пішли!..

За кілька хвилин вони вже вилізли на вершину стіжка, кимось обв'язаного внизу дротом; очевидно для того, щоб вітер не розвівав сіно. Лежати було м'яко, тепло, та й зверху хлопці поклали сіна, закрившись з головою. Гостро тхнуло прілим, і від цього ще більше розморювало. Хлопці заснули таким міцним сном, що ні злива, ні град, ні сніг, — здавалося, ніщо не могло б їх розбудити.

І все-таки Вітя прокинувся. Він прокинувся від дивного шуму, що долинав знизу, десь з-під копиці.

Він підвів голову, прислухався: поруч тихо сопів Миколка, вітер шелестів сіном… Ні, йому не вчулося. Справді під самим стіжком неначе хтось ходить, гучно тупаючи ногами. А що це? Голоси! Так, безсумнівно, хтось говорить. Але де?.. Може, це облуда слуху?

Вітя обережно розгріб сіно над головою і визирнув. На полі вже темніло; далекі будиночки розтанули в присмерку, дощ ущух і в розривах хмар де-не-де світліло небо. Намагаючись не шелестіти, він виповз з-під сіна і спустився на землю. Ніяких ознак людей і не видно. А проте тут, біля самої землі, приглушені голоси чути значно виразніше.

Можливо, люди сидять по той бік стіжка? Вітя поповз ліворуч, і голоси стали віддалятися. Тоді він змінив напрямок — голоси зазвучали чіткіше. Ще кілька рухів, і він почув їх майже поряд. Але дивно, вони долинали з глибини стіжка. Вітя взявся за дріт, яким було обв'язано стіжок, і раптом у цьому місці відсунувся снопик сіна. Вітя злякано відсахнувся: просто перед ним темнів круглий отвір. Він одразу все зрозумів. Стіжок поставлено для маскування, він накриває дот. А в самому доті, очевидно, солдати. Мабуть, їх там не було, коли вони з Миколкою вилазили на стіжок. Що ж тепер робити? Як вибратися?

Вітя швидко поправив розворушене сіно, приліг біля стіжка і став уважно слухати. Дивно — там, усередині, говорили по-російськи!

— Так, діло кепське, — повільно мовив низький чоловічий голос. — Бісові душі, що вигадали!..

Другий співбесідник, з високим, тонким голосом, що зривався на самих верхах, і тоді здавалося, що чоловік захлинається, видимо, розвивав далі свою думку.

— Тікати нам треба! Уб'ють нас з тобою, Василю Дмитровичу, їй-богу вб'ють!..

— А хто тобі все це сказав?

— Не варто й згадувати!.. Сам же ти все чув.

— Ну, то ж він казав про полонених і мобілізованих, — не здавався бас. — А ми хто?

— Зрозумій же ти, їм це байдуже! Вони хочуть, щоб жодна миша не знала, де цей дот стоїть… Зараз ми з тобою в охороні, а завтра роботи закінчать і почнуть підмітати. І разом із сміттям — і нас з тобою… на звалище, в рів!..

— Який рів? — насторожився бас.

— Той самий, що недавно за селом екскаватором вирили.

— Сказав! То ж рів проти танків…

— Яких танків? Не будь дурником! Тільки-но побудують останній дот, там розстріляють усіх, хто працював. Зрозуміло?..

— А ми ж не працювали!

— Зате більше за всіх знаємо.

В доті замовкли. Вітя відчув запах самосаду; дим виходив через отвір доту, як у душник. Видно, там безперестанку палили.

— Так, діло кепське, — повторив бас. — Куди ж податися, не знаю…

— А я знаю, — відповів другий співбесідник. — Давай украдемо бланки, сфабрикуємо собі посвідчення, що нас посилають на Україну, у відрядження, і махнемо…

— Вірно, Петре, ти маєш рацію. Нічого іншого не залишається… — Голос понизився майже до шепоту: — А що, як втекти до партизанів, га? Покаятися. Може, простять!..

— Що ти! Що ти! — з жахом вигукнув другий. — З вогню та в полум'я! Доводь їм, що нас не підіслали. Уколошкають, і край…

Басистий важко зітхнув:

— Прокляті ми, Петре!.. Немає нам місця на землі. Загинемо, і не згадають, де наші кості заховані…

— Ну от, розплакався!.. Значить, вирішили — тікаємо?

— А коли?

— Як управимося, так і гайнемо. Тижнів за два.

— Згода! Грошей треба запасти і продуктів.

— Неодмінно… Ну, ходімо, Василю Дмитровичу, скоро зміна — кинуться нас шукати.

В глибині доту брязнули приклади. Вітя завмер. Зараз вони вилізуть! З якого боку? Але швидко зміркував: оскільки тут проріз амбразури, то вихід повинен бути десь з іншого боку. І він не помилився: вихід з доту знаходився метрів за десять, на схилі невисокого горба. Там було влаштовано лаз у траншею, а для маскування його прикривав великий, закопаний у землю кущ.

Поліцаї по одному вилізли на поверхню і зупинилися, щоб оглянутися довкола. Вітя понад усе боявся зараз, щоб Миколка, прокинувшись, не видав себе.

Вигляд у поліцаїв був жалюгідний. Один, високий, з маленькою пташиною головою і вузькими плечима, нетвердо ступав довгими ногами, другий, низький, сутулий, дріботів поряд, жваво жестикулюючи: очевидно, наводив якісь нові докази.

Вітя зачекав, поки їхні постаті зникли вдалині, швидко вибрався на стіжок і розштовхав Миколку. Той зразу навіть не повірив схвильованій і плутаній розповіді. Та, коли, спустившись додолу, вони разом оглянули те, що було прикрито сіном, сумнівів не залишилося. Під стіжком сховався великий дот, в якому, проте, ще не було зброї.

— Ти запам'ятав, як звуть цих поліцаїв? — запитав Миколка.

— Запам'ятав: одного — Василь Дмитрович, а другого — просто Петро… А що?

— Можливо, це згодиться.

— Тут нам лишатися небезпечно! — сказав Вітя.

— Так, треба тікати… Вартові, мабуть, приходять у доти погрітися, можуть знову повернутися…

Вони вийшли на дорогу. За той час, що хлопці провели в стіжку, значно похолоднішало. Дув пронизливий північний вітер. Миколка відчув, що на його щоку впало щось холодне. Він підвів руку і побачив на рукаві білі сніжинки. Нагло повалив густий, липкий сніг. Він шмагав у обличчя, сліпив очі, падав на дорогу і змішувався з гряззю.

— Ну й погодка! — пробурчав Вітя.

— Для розвідників це найкраща погода, — мудро озвався Миколка, хоч його самого трясло від холоду. — Поліцаї тепер залізуть у нори…

Недалеко від дороги височіла стара, напівзруйнована клуня. Гнила покрівля місцями провалилася, розчинені двері погойдувалися і рипіли під ударами вітру.

Миколка зупинився.

— Поглянь! Ось і спостережний пункт для нас непоганий. Ходімо, посидимо до ранку, а там видно буде…

— А що, як і в цій клуні заховано дот? — запитав Вітя.

Тільки-но він мовив це, коли з-за клуні несподівано виїхала відкрита машина, в якій поруч з шофером сидів гітлерівський офіцер. Машина швидко перетнула вузьку відстань до дороги і зупинилася за кілька кроків від хлопців.

Офіцер підвівся на сидінні і різко гукнув:

— Хлопшики!.. Сюди!..

Вони підійшли. Офіцер здивовано дивився на них, і раптом Миколка впізнав це кругле обличчя з широко розставленими очима. Це ж Вернер!

Вернер, через якого загинула його мати!..

Вернер теж одразу впізнав Миколку. Він добре пам'ятав хлопчика, який розсердився на нього і заховався в голубнику. Він добре пам'ятав і його матір. Недавно, повернувшись до міста, поцікавився, де вона. Повісили! Який жаль. Вернер добре пам'ятав, що жодного слова не говорив їй про свою майбутню поїздку, ні тим більше про її маршрут. Курт Мейєр перестарався. Шкода, дуже шкода!.. Тепер її син бреде по дорозі і, мабуть, сам не знає куди! Зрештою, Вернер винний у його долі. Що ж, він має змогу трохи допомогти хлопцеві. Візьме його до себе, і хлопчик допомагатиме ординарцю по господарству… Нехай бачать, що він любить дітей. Росіяни, безсумнівно, це оцінять.

— Ти куди? — запитав Вернер дружелюбно.

— У Білгород, — відповів Миколка, насторожено зиркаючи з-під нахмурених брів.