Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 38

Час минав повільно. Нарешті Вітя почув, як глухо загув мотор. Куди поїде машина?.. Сюди?!.. Ні, шум віддалявся. Віті так кортіло знову визирнути, але він стримав себе. Зачекав ще трохи і тоді підвівся.

Він зітхнув з полегшенням: обидві машини подалися до села, а слідом за ними строєм ішли поліцаї. На узбіччі дороги лежав тільки догори колесами розбитий кузов і валялися уламки ящиків.

Вітя ще посидів, поки поліцаї відійшли далеченько, і обережно наблизився до того місця, де староста витрушував його торбу. Гранат не було. В пилюці лежали шматки хліба. Яке щастя!

Під зубами хрустів пісок, але Вітя їв жадібно, відчуваючи такий дошкульний голод, якого ніколи не знав.

Смеркало. Важка темна хмара нависла над полем, і холодні краплі дощу впали на шию і руки, поповзли по обличчю. Вітя підняв комір, щільніше загорнувся в піджак. Поївши хліба, він відчув, що може йти знову… Але куди?.. Його вабило ближче до села. «Не може бути, — міркував він, — щоб там не знайшлося добрих людей. Треба десь заховати автомат, підійти до крайньої хати і постукати. Документи у мене в порядку, довідка є, може, й пустять…» І Вітя твердо вирішив, дочекавшись вечора, йти в село.

Невдовзі він побачив, що полем поволі бреде якийсь хлопчина, в старій, поношеній ватянці, з кошиком у руках. Часом він зупинявся, нахилявся, щось викопував із землі і кидав у кошик.

Вітя хотів заховатися, але передумав. Все-таки він озброєний, і якщо того хлопця й послали вистежити його, то, поки він повернеться в село, можна буде й до лісу добігти.

А що, коли з ним заговорити? Все одно хлопчина, мабуть, уже його помітив і тільки прикидається, наче щось шукає.

Вітя поклав автомат на дно канави, прикрив його уламком дошки і, склавши долоні рупором, гукнув:

— Еге-й!..

Хлопчина підвів голову і прислухався.

— Ей, ти!.. — знову крикнув Вітя і помахав рукою.

Хлопчина побачив Вітю і пішов назустріч. На вигляд йому було років тринадцять. З-під кепки стирчало розпатлане світле волосся, обличчя його було бліде. Хлопець наближався обережно. Свій кошик він залишив у полі: мабуть, боявся, щоб його не відібрали. Світлі очі дивилися з-під білявих брів сміливо і з цікавістю.

— Чого тобі? — запитав він, підступивши.

— Яке це село?..

— А тобі яке потрібне? — запитанням на запитання відповів хлопець, уважно і з недовір'ям оглядаючи Вітю: таких товстих хлопців не було в навколишніх селах, мабуть, прийшов здалеку.

— Це Стрижевці? — знову запитав Вітя.

— Ну, Стрижевці, — хитнув головою хлопець. — А далі що?..

— А далі… нічого, — знизав плечима Вітя.

— Ти мене тільки для цього кликав? — глузливо примружився хлопець.

— Для цього!..

— Ну, будь здоров… Рушай далі… Мені ніколи, — сказав хлопець і повернувся, щоб іти назад.

Ти що тут робиш? — запитав Вітя.

Хіба не бачиш? — зневажливо посміхнувся хлопець. — Гриби збираю!..

— Які гриби? Гриби в полі не ростуть…

Не слухаючи Вітю, хлопець пішов назад.

Але Вітя знову його затримав:

— Іди сюди!..

Хлопець не зупинився. Вітя зрозумів, що він втрачає єдину можливість дізнатися що-небудь про долю Миколки…

— Іди сюди, тобі кажуть! — грізно крикнув він.

Хлопець обернувся. Очевидно, вираз Вітиного обличчя вразив його, і він знову підійшов ближче.

— А ти знаєш, хто я? — промовив Вітя якомога солідніше. — Я партизан!..

Хлопець дивився на нього з недовір'ям.

— Брешеш, — сказав він.

— От і не брешу! — заперечив Вітя. — Я насправді партизан.

— А чим доведеш? — запитав хлопець.

Вітя розгублено помовчав. Справді, чим можна довести? Не будеш же розповідати, з яким завданням його сюди послали!

Але тут його погляд упав туди, де з-під дошки виглядав приклад автомата.

— Ось що в мене є! — І Вітя підняв автомат над головою. — Тепер віриш?..

Автомат справив на хлопця враження. Він підступився до Віті і сів поруч на траву, але й далі поводився насторожено.

— А чого ти сюди прийшов? — запитав він, підозріло глянувши на Вітю.

— Раз прийшов — значить, є справа, — відповів Вітя. — Ти краще відповідай на мої питання…

— Бач, який!.. — сказав хлопець. — Думаєш, як з автоматом, то я тебе й злякався?..

— Ти що, партизанові не довіряєш? — обурився Вітя.

Хлопець посміхнувся:

— Брешеш усе! Ніякий ти не партизан. У тебе, мабуть, батько бургомістр — он який ти гладкий!..

Вітя розгубився. От іще причепа, цей хлопчисько. Доведеться піти на риск.

— Слухай, а од вас корову на станцію водили? — хвилюючись, запитав він.

— Водили, — сказав хлопець, і обличчя його змінилося.

— А пастухів партизани затримували?

— Було діло…

— Одяг з них знімали?..

— Знімали, — підтвердив хлопець; обличчя його виражало різні почуття: то посміхалося, то хмурилося. — А якої масті була корова? Руда? — запитав він у свою чергу.

— І зовсім не руда, а біла, — сказав Вітя. — Тільки морда в неї чорна, з білою лисинкою на лобі.

— Вірно! — аж підскочив хлопець. — А ти звідки знаєш?

— Як не знати — сам водив!

— Куди?

— На станцію!..

Тепер хлопець дивився на Вітю здивовано і довірливо, наче їх єднала спільна справа.

— А ти бачив тих пастушків, котрі вели корову з села? — запитав він.

— Ні, — відповів Вітя, — їх у кущах ховали.

— А для чого?

— Щоб вони нас потім не впізнали. Мало що буває!..

Хлопець присунувся до Віті.

— Знаєш, хто в кущах сидів? — запитав він, витримав паузу і ткнув себе в груди: — Я сидів! Це мене ваші разом з Васьком Ломакіним затримали!..

— А дісталося вам потім від старости?

— О, дісталося!.. Староста мене палицею бив. Досі вся спина в синяках.

— Як тебе звуть?

— Семенком. А тебе?..

— Називай мене… Олексою! — Вітя все ж вирішив свого справжнього імені йому не розкривати. — Скажи, Семенку, — перейшов він до справи, — ти бачив, кого сьогодні в село привезли?..

— Бачив! Костур — це наш староста — на машині привіз. Хлопчина такий, як ми, худющий, злий. Костур йому руки і ноги зв'язав — і в підвал.

— У який підвал?

— Ну, в будинку, де поліцаї живуть. З гратами…

— Пробратися туди можна?

— Що ти! Зараз поліцаї злі як собаки. Хтось тут на дорозі сьогодні мало самого Костура не уколошкав…

— То цей кульгавий дядько і є ваш староста?..

— Наш… Гордєев!..

Вітя згадав, що про якогось Гордєєва, з яким треба розрахуватися, говорили між собою Геннадій Андрійович і Колесник.

— Шкода, — мовив він. — Не знав я цього.

— А що тоді було б?

— Не виніс би він звідси своєї ноги!

Семенко уважно глянув на Вітю:

— То це ти їх тут?..

— Я.

— От здорово!.. З автомата?

— Ні, гранатами… Тепер, Семенку, треба товариша рятувати.

Семенко знизав плечима.

— У нас з тобою сил не вистачить. З одним автоматом проти всіх не підеш…

— А скільки їх там?

— Кого? Поліцаїв? З десять…

— Не так вже й багато, — зітхнув Вітя і подумав про Геннадія Андрійовича — адже він із загоном повинен бути десь тут, поблизу. От якби знайти його! — Скажи, — запитав він, — а ти про партизанів нічого нового не чув?

— Чув. Вони сьогодні вночі, кажуть, підпалили млина у Стеблівці.

— У Стеблівці? — насторожився Вітя: тепер він пригадав, що після Стеблівки Геннадій Андрійович збирався йти в Малинівку — селяни повідомили, що там у ямі заховане борошно.

— А до Малинівки звідси далеко?

— Зовсім близько — сім кілометрів. Іди он у той бік. — І Семенко показав рукою на захід. — Тільки йди прямо, а то в темряві заблудиш. Доберешся до містка, а там дорога сама доведе…

— Ну добре, я піду… А ти що тут робиш?

— Я картоплю шукаю. Костур заборонив за село виходити. А я нишком. Не здихати ж з голоду…

Вітя скинув на плече автомат і попрощався.

— Ну, я піду, — сказав він. — Може, колись зустрінемось…

— Іди до містка, — крикнув йому навздогінці Семенко, — нікуди не звертай!..