Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 31

Після того, як стало відомо, що хлопчиків беруть у групу, яка вирушає в похід по хліб, Федір роздобув два трофейних автомати і навчав своїх юних друзів стріляти. Коли Миколка натиснув на спусковий гачок і автомат затремтів у його руках, немов у припадку страшенної люті, випускаючи одну кулю за одною в старий, почорнілий пень, він здригнувся від несподіванки. Миколка багато разів бачив, як стріляють інші, але зараз пережив нове, гостре відчуття. Важкий автомат, широкий ремінь якого муляв йому плече, слухняно виконував його волю. Вітя теж стріляв, але на нього це не справило такого сильного враження; можливо, тому, що стріляв він у далеч і не бачив, куди летять його кулі.

Загін виступав опівдні.

Чотирнадцять партизанів, озброєних автоматами і гвинтівками, двоє зв'язкових і командир групи. Всього сімнадцять чоловік. Позаду них стояла підвода, на якій сидів їздовий. Геннадій Андрійович, затягнутий у ремені, держав у руках автомат. Перед самим виходом, коли загін вишикувався біля штабного бліндажа, раптом прибігла Майя і сунула Миколці та Віті пакети з бинтами.

— Щасливого повернення!.. — шепнула вона.

Колесник виголосив невелику напутню промову і міцно потиснув руку Геннадію Андрійовичу. Хрипким від хвилювання голосом Геннадій Андрійович скомандував: «Направо!.. Кроком руш!» — і загін вирушив.

З табору вийшли строєм, а потім, коли ступили на лісову стежку, пішли один за одним. Невелика група, з трьох чоловік, рухалась попереду, старшим у ній Геннадій Андрійович призначив Федю. В разі несподіваного зіткнення з противником ця бойова охорона прийме на себе перший удар.

Хлопчики йшли разом з основною групою. Геннадій Андрійович в глибині душі був незадоволений тим, що їх взяли. Цілком можна було обійтися і без хлопчиків. Одне завдання виконали, й годі. Нема потреби вводити це в систему. Він вирішив після повернення поговорити про це з Колесником.

Загін мав перетнути шосе, яке посилено охоронялося. Вдень і вночі там курсували автомашини з солдатами, бронетранспортери і навіть броньовики. Часто фашисти відкривали вогонь в напрямку лісу, щоб налякати партизанів, якщо вони де-небудь поблизу.

Миколка і Вітя втомилися, але намагалися цього не показати. Вони навіть жодного разу не глянули вбік воза, на якому, звично затиснувши віжки між колінами, попахкував цигаркою їздовий.

Час від часу колеса підводи грузли в болоті, і тоді всі поспішали на допомогу коням.

Миколка трохи відстав і навмисне пропустив Вітю вперед, йому не хотілося, щоб хто-небудь помітив, як їм важко. Залиши Вітю без уваги, невідомо, що з цього вийде: ще почне хникати.

Але Вітя, наче відчуваючи недовір'я Миколки, прагнув крокувати бадьоро, міцно притискуючи до грудей свій автомат.

Сонце піднялося над лісом, його по-осінньому холодне проміння падало на оголені гілки дерев. На тополях і березах листя вже не було, і лише темна зелень ялин не змінилася від холоду. В такому лісі, що приготувався до зимового сну, була своя краса.

Скоро болото кінчилося, йти стало легше. Миколка, як і досі, йшов позаду Віті. Вітя ледве тяг ноги і часто спотикався. його кругле обличчя спітніло, він часто оглядався па Миколку, наче шукаючи в нього підтримки.

— Давай понесу твій автомат, — тихо запропонував Миколка.

Але Вітя вже знав суворий закон війни.

— Хіба зброю віддають! — сказав він сердито і уперто йшов уперед.

— Агей, хлопці! — крикнув їздовий Єгоров. — Сідайте, підвезу!

Партизани засміялися:

— Сідайте, хлопці! А то йому поговорити ні з ким.

Вітя нерішуче глянув на Миколку, схопився за воза і незграбно перевалився через край. За ним скочив на віз і Миколка. Він ще міг би йти, але не хотів, щоб Вітя почував себе слабкішим.

— Ну, орли, все про вас кажуть, що ви хоробрі хлопці, — сказав їздовий Єгоров, який славився тим, що в нього ні на хвилину не переставав працювати язик. — Як на мене, то я тільки хоробрих і поважаю. Боягузам у нас нічого робити. Боягуз, хлопці, — це перший негідник. Був у нас на заводі комірник Митряєв. Він разом зі мною працював… Такі промови любив видзвонювати! Перший оратор!… Його і в завком обирали, і яка тільки конференція — делегатом… А почалася війна, де зараз цей базіка? Де, ви гадаєте? В поліцаях служить! Шкуру свою рятує… Прийде час, я до нього доберуся… — Він хльоснув пристяжного коня, який раптом потягнув уліво. — Но… но… не пустуй!..

Поскрипували колеса. Віз повільно погойдувався на нерівностях дороги, і почувалося в цьому щось мирне. Якби не автомати, можна б уявити собі, що це селяни повертаються по домівках після трудового дня.

Раптом здалеку долинула команда Геннадія Андрійовича:

— Сті-ій!..

Партизани зупинилися.

— Тпр-р-ру!.. Приїхали! Чого там? — закричав Єгоров комусь попереду.

— Шосе! — відповів чийсь приглушений голос.

— Ну от, уперлися! — пробурчав незадоволеним голосом Єгоров. — Тепер півдня будуть вирішувати, як півтора кроки пройти. З ходу треба! З ходу! Рвонути, і все.

Він зліз і з сердитим виглядом ходив навколо воза. Хлопці мимоволі погодилися з ним.

— Дочекаємося, поки сюди поліцаї прийдуть, — підтакнув Миколка.

— І дочекаємося! — Єгоров сплюнув з досади. — При такому командирі!..

— Ну, Геннадія Андрійовича ти не чіпай, — раптом серйозно, по-дорослому сказав Миколка.

— А який він такий особливий, що його чіпати не можна? — Єгоров підійшов до воза. — Нічого мені затикати рота! Ти ще проти мене щеня!..

Миколка образився:

— А я з тобою, дурнем, і говорити не хочу! — мовив він і зіскочив з воза. — Ходімо, Вітю!..

— Ей, ви! — крикнув Єгоров їм навздогін. — До воза тепер не підходьте, не повезу!..

— Ну й не вези! — оглянувся Вітя і показав йому язика.

Геннадій Андрійович і Федя притаїлися в кущах неподалік від шосе. По шосе раз у раз проїжджали машини, одні з них були з вантажем, інші везли солдатів, кожних п'ять-десять хвилин на мотоциклах проскакували озброєні кулеметами есесівці.

— Так, справа не легка! — мовив Геннадій Андрійович, провівши настороженим поглядом двох мотоциклістів у стальних касках.

Тільки-но вони зникли за поворотом дороги, звідти вискочила машина з солдатами.

— Доведеться, Федю, почекати ночі.

За ці кілька годин Геннадій Андрійович переконався в тому, що молодий партизан досвідчений і обережний; він звик до партизанського життя, і ліс для нього був рідною стихією. Якби Федя зараз відповідав лише сам за себе, то гітлерівці напевне недолічилися б кількох мотоциклістів, але він розумів, що головне — це виконати завдання: будь-що роздобути хліба. Він не може і не повинен ризикувати.

— Сидіти, звичайно, тут можна і до ночі, — сказав Федя, уважним поглядом розвідника озираючи дорогу, — тільки коли ж ми дістанемося до хліба? На світанку, не раніше. А там знову доведеться відсиджуватися, поки не стемніє. В село ж не зайдеш завидна. Загубимо цілу добу!..

— Що ж ти пропонуєш?

— Давайте розділимося на дві групи і перескочимо дорогу в двох місцях. Якщо одну групу помітять, вона прийме бій, а друга піде далі.

— Кинути товаришів? — нахмурився Геннадій Андрійович.

— Навіщо ж кидати? Група відійде в ліс — гітлерівці туди бояться і поткнутися — й окружним шляхом піде на з'єднання…

— Це нас не затримає?

— Можливо, затримає, а можливо, й ні, — ухильно відповів Федя.

— А як же з підводою? Її у кишеню не заховаєш. Здалека побачать!..

Федя придивився до лісу, який щільно стояв по той бік дороги. Так, підводі тут, мабуть, не пройти — вона одразу застрягне в придорожніх кущах. Треба знайти хоча б вузьку стежку. Він пригадав: метрів на двісті лівіше повинна бути просіка. Вона, правда, заросла молодими ялинками, важко буде по ній пробиратися, та все ж менше риску, ніж шукати шлях уночі. Геннадій Андрійович погодився. Вони заглибилися в ліс і незабаром знову підійшли до шосе в тому місці, де, на думку Куликова, зручно було його перейти. На протилежному боці шосе відкривалася вузька просіка.