Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 29

Хлопці пішли, старанно заховавши листа, а загін вирушив у табір.

Розділ шістнадцятий

ЗНОВУ Т-А-87

В цей день Курт Мейєр виїхав за місто, коли вже стемніло. Останнім часом він мав багато великих неприємностей. Історія з підпаленим ешелоном виявилася значно серйознішою, ніж можна було сподіватися. Справа полягала не тільки в тому, що були демасковані танки, які таємно перекидалися під Воронеж, але і в тому, що незабаром після злощасної пожежі, причини якої так і залишилися нез'ясованими, на станцію налетіла ескадрилья важких бомбардувальників і завдала такого удару, що ось уже тиждень на коліях ідуть ремонтні роботи, а коли вони закінчаться, невідомо. Інша ескадрилья наздогнала поспішно виведені звідти ешелони і розбила їх. Довелося щонайменше двадцять танків відправити в тил на капітальний ремонт.

Звичайно, формально ця подія зовсім не стосувалася Мейєра — залізниця не була в його віданні, — але з донесення залізничної комендатури відомо, що за годину до пожежі на станції побували двоє якихось хлопчаків, котрі, як потім з'ясувалося, видавали себе за інших. Мабуть, це справа їхніх рук. Але як вони зуміли підпалити ешелон, що був під охороною цілого батальйону солдатів? Тут потрібна неабияка хитрість.

І все-таки найбільша неприємність полягала в тому, що, як твердив Блінов, ешелон підпалили підпільники, які, залишивши місто, приєдналися до партизанів.

Мейєр зупинив машину на звичному місці, за купою розбитих кам'яних плит, і, прослизнувши в щілину між двома приваленими одна до одної стінами, швидко дістався до дверей підвалу. За певними ознаками він зрозумів, що його вже чекають, і це йому було приємно. Т-А-87 справжній професіонал, з ним добре мати справу. Він завжди точний, а головне, в нього надзвичайно гнучкий і незалежний розум. Як зручно, що він так глибоко засекречений; в жодній з гестапівських картотек, крім берлінської, немає його справжнього імені; ніхто інший не може дати завдань цій людині.

Спускаючись по темних сходах, Мейєр двічі мигнув ліхтариком. Внизу хтось невидимий тихо кашлянув.

— Ви тут? — запитав Мейєр.

— Так, прийшов п'ятнадцять хвилин тому, — відповів низький, спокійний голос. — Раджу вам, Курт, не вмикати світло. Мені здається, що в руїнах хтось є…

— Ви бачили? — насторожено зупинився Мейєр.

— Я чув кроки.

Тепер Мейєр і агент Т-А-87 стояли один від одного на відстані витягнутої руки. Т-А-87 говорив по-німецьки з акцентом, м'яко вимовляючи шиплячі звуки. Судячи з його тону, він почував себе в цьому підвалі не дуже впевнено.

— Навряд чи ця людина, якщо вона навіть стежить за нами, могла помітити, куди саме ми пішли, — сказав Мейєр. — Дверей у підвал не видно. Коли ж вона потрапить сюди, гадаю, однієї кулі для неї вистачить…

— Ви, Курт, на все дивитесь надто легко, — обізвався агент. — Зустрічаючись з вами, я наражаюсь на велику небезпеку.

— Що ж я маю, по-вашому, робити? — підвищив голос Мейєр, — сам обшукувати руїни?

— Ні, Курт. Ви повинні їх якомога швидше покинути. Вам не можна тут затримуватися жодної хвилини…

— А ви?

— Мені доведеться почекати до ночі: треба з'ясувати, хто сюди забрався.

— Хай йому біс! — вилаявся Мейєр. — Але давайте поговоримо хоч про головне. Тепер мене навантажили з усіх боків. Скільки справ у місті! А ще примушують займатися укріпрайоном.

— Не гнівіть бога, Курт!.. Значить, вам довіряють!..

— Це довір'я обходиться мені дуже дорого! Були підпільники, а тепер ще й партизани.

— Зараз усе зв'язано в один клубок, і нитки ведуть в одне місце, — зауважив Т-А-87.

— Куди?

— Туди, куди ви посилали двох.

— Але їхня доля?

— Знаю! Їх убили.

Мейєр помовчав.

— Все-таки дуже шкода, що ми поспішили розстріляти дідів, — сказав він. — Вони багато чого знали…

— Але вони знали й мене, — відповів Т-А-87. — Ні, Курт, вони все одно не сказали б вам жодного слова. Моя вам порада — задушіть партизанів голодом, тоді легше буде упоратися з підпіллям!..

Раптом обидва притихли. Нагорі почулося якесь підозріле шарудіння.

Мейєр схопився за револьвер.

— Що це?

— Щури, — посміхнувся Т-А-87. — Їх тут сила-силенна. Боюся, що до вечора вони відгризуть мені носа.

Мейєр навпомацки піднявся по східцях і несподівано спіткнувся.

— Що за чортовиння! Тут можна зламати собі ноги!..

— Обережніше!

— Стежте за моїм вікном, — сказав Мейєр, ставши на верхній сходинці, — ви скоро будете мені потрібні.

— Добре!.. — долинуло знизу. — Двері відчиняйте обережно. Подивіться, чи немає кого-небудь за порогом!..

У кромішній темряві блиснула вузенька смужка світла, що пробивалося крізь щілину. Стискуючи револьвер, Мейєр підкрався до дверей і прислухався. За ними було тихо.

Він відчинив двері. В присмерку темніли стіни і купи каміння. Мейєр напружено вдивлявся в них. Ні, не видно нікого. Він переступив поріг, все ще стискуючи револьвер. Порожньо!.. Стояв, глибоко вдихаючи свіже повітря і поступово заспокоюючись.

Сховавши револьвер в кобуру, втомленою ходою старої людини пішов до машини знайомою стежкою, відчинив дверцята кабіни і нагнувся, щоб сісти за кермо. Раптом обличчя його перекривилося від страху. Він скрикнув і відсахнувся.

В кабіні сидів Блінов і, примружившись, дивився на нього.

— Здрастуйте, пане Мейєр, — привітно сказав він. — Пробачте, що я без запрошення заліз у вашу машину. Прийшов сюди подивитися дещо і от — щаслива зустріч! Вирішив, що ви не відмовитесь мене підвезти.

— Звичайно, звичайно! — мовив Мейєр, насилу оволодівши собою. — Але у вас дивна манера лякати людей! Ви наче влаштували в машині засаду.

— Я хотів зробити вам сюрприз.

Чого це принесло сюди Блінова? Запитати Мейєр не наважився: тоді треба й самому пояснити, чому він тут. Мейєр удавав, що порається з важелем швидкостей. Коли він розвернув машину і вирулив на дорогу, Блінов сам порушив мовчання.

— Як, на вашу думку, можна тут дещо відбудувати? — запитав він. — Нам треба зберігати для армії триста тонн хліба, а він гниє в коморах, його крадуть. Варто було б хоч частину елеватора привести до порядку.

— Так, це було б непогано. — Мейєр скоса глянув на Блінова.

Той спокійно дивився вперед на дорогу, що швидко бігла під колеса машини. «Прикидається, — подумав Мейєр, — чи справді випадкова зустріч?»

— Між іншим, я теж приїхав сюди на пошуки, — нарешті вигадав він, — мені сказали, що колись тут була своя електростанція і, можливо, збереглися мотори. Я переправив би їх в укріпрайон. До речі, Ілле Іллічу, як із списками?

— Списки складено.

— Скільки чоловік?

— Близько семисот.

— Малувато. Тодт вимагає від нас тисячу. — Ні, ні, — уперто похитав головою Блінов. — Прийшла вимога на двісті чоловік. За тиждень вони повинні бути вже у Франкфурті-на-Майні…

— Що вони там у Берліні думають? — невдоволено знизав плечима Мейєр. — Забирають усіх людей, а потім нас же звинуватять!.. А як ешелон з арматурою? Вже прибув?

— Так, сьогодні вранці Шварцкопф відправив його за призначенням. Двадцять вагонів цементу і двадцять п'ять із стальними каркасами. На підході ще три.

— Хто вивантажує?

— Місцеве населення.

— Батальйон охорони вже обладнує табір, — сказав Мейєр. — Як тільки повідомлять, що можна приймати людей, зразу ж почнемо їх перекидати.

— Вирішили, яким способом?

— На машинах, — твердо сказав Мейєр. — Тільки на машинах. Операцію розраховано на два етапи.

Круто вигинаючись, дорога підходила до міста. Вартові, придивившись до машини, впізнали Мейєра і розступилися. Машина запетляла вузькими вулицями, наближаючись до центру.

Мейєр мовчав, думаючи про щось своє. Блінов притулився до дверцят і стежив за тим, як коливається стрілка спідометра. Блінов не вмів водити машину і тому з повагою ставився до кожного, хто сидів за кермом.