Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 21

Залишалося невідомим найголовніше: коли. Якби пощастило встановити це, можна було б напасти на охорону і, звільнивши полонених, зірвати на деякий час початок робіт в укріпрайоні.

Треба швидше доставити повідомлення в загін.

— Ну от що, Миколко, ходімо, брате, сидіти нам з тобою ніколи, — сказав Геннадій Андрійович і рішуче підвівся з землі.

Але Миколка чомусь залишився на місці.

— Геннадію Андрійовичу, а я тут не сам.

— Як — не сам? — злякано запитав Стременний.

— Я з Майєю.

— Якою Майєю, де вона?

Геннадій Андрійович знову сів поруч з хлопчиком.

— Зараз я вам усе розкажу…

І Миколка, затинаючись і поспішаючи, почав розповідати свою історію. Чим далі слухав його Геннадій Андрійович, тим неспокійніше ставало у нього на серці. Хто цей Михайло, якого врятував Миколка? Микита Кузьмич йому недовіряє і, мабуть, недаремно. А що за людина фотограф Якушкін з Базарної площі? Дивакуватий, але добрий. Можливо, він охоче допомагав би підпільникам. Про все це треба серйозно подумати.

— От що, Миколко, — сказав учитель, — доведеться мені вас із Майєю до партизанів одвести. Де вона?

— Я заховав її далі в лісі, Павле Мартиновичу, — відповів Миколка. — Якби на мене напали — вона врятувалася б і все передала…

Геннадій Андрійович похмуро посміхнувся:

— Ну, я бачу, ти конспіратор! Веди її сюди. Я вам обом розкажу, як діяти…

Миколка підвівся і почав руками обтрушувати сміття з штанів.

— А там не тільки Майя, — сказав він. — Там ще й Вітя Нестеренко.

— Який Нестеренко?

— Хлопчик один. Його Клавдія Федорівна з лікарні забрала…

— Він хворий?

— Ні, зараз уже здоровий. У нього запалення легенів було… Слабенький зовсім.

— Слабкіший за тебе?

Миколка посміхнувся:

— Я дужий!..

— Ну, веди їх швидше.

Миколка ступив кілька кроків, але в кущах раптом обернувся:

— Павле Мартиновичу, а про батька вам можна розказати?

Геннадій Андрійович махнув рукою:

— Знаю, Миколко, знаю!..

Хлопець зник за кущами. Було чути, як під ногами в нього хрустів сушняк. Вітер шумів у голих гілках. За лісом сипло загув паровоз.

Від хутора долинуло скрипіння гальм, і Геннадій Андрійович прислухався. Відхилив кущі, обережно виглянув, але вже смеркало, і будинку лісника не було видно.

— Миколко! — окликнув Геннадій Андрійович, коли силуети дітей майнули за кущами.

Геннадій Андрійович тут же побачив невисоку білявеньку дівчинку з двома кісками, яка сміливо дивилася на нього, і високого, кремезного, але якогось крихкотілого хлопчину; обличчя його було розгублене.

— Ось вони, Геннадію Андрійовичу! — сказав Миколка і при цьому зробив такий енергійний і широкий жест рукою, наче сам він був Чорномором, а за ним ішли тридцять три богатирі.

— Миколко, — швидко промовив Геннадій Андрійович, — проберись стороною до будинку і поглянь на дорогу, чи не їде по ній хто-небудь!.. І зразу ж назад. Так, щоб ніхто тебе не бачив! За десять хвилин будь тут…

Миколка шугонув у кущі і зник. За ним хотіла кинутись і Майя, але Геннадій Андрійович її затримав. Повний хлопчик стояв з байдужим виглядом.

Миколка був точний. Засапавшись, втомлений, він прибув назад і повідомив, що на хуторі — поліцаї і німецькі солдати. Вони щойно зійшли з машин. Серед них дід Харитонов. Він про щось розмовляв з офіцером.

Геннадій Андрійович кілька секунд мовчав. Так, у Харитонова важке становище.

— Ходімо, діти, ходімо за мною!.. Швидше!.. Не можна гаяти часу… Тут є неглибока річка… Давайте перейдемо її бродом, щоб збити із сліду собак…

Вони швидко заглибилися в ліс.

Розділ дванадцятий

ШУКАЮЧИ РІШЕННЯ

Пробираючись з дітьми густим лісом, Стременний думав про те, що на крутих життєвих поворотах найповніше розкривається сутність людини. Оці двоє хлопчиків, його недавні учні, і дівчинка-сирота починають своє життя з важких випробувань. Якими вони вийдуть з них, якщо залишаться живі? Навіть зараз, коли вони йдуть одне за одним, мимоволі проявляються їхні характери. Миколка Охотников, виламавши велику сукувату палицю, крокує попереду всіх, як мандрівник. Він авангард їхнього маленького загону. За ним іде Майя. Згорбивши вузьку спину під тягарем речового мішка, вона не відстає від Миколки, твердо ставлячи ноги, озуті в грубі солдатські чоботи. Мішок з продуктами вона взяла на привалі і нізащо не хоче віддати його ні сильнішому Віті Нестеренку, ні самому Геннадію Андрійовичу. З такої дівчинки будуть люди! Вітя Нестеренко йшов третім. Хлопець здавався Геннадію Андрійовичу менш активним і менш самостійним. Незважаючи на те, що він був на півголови вищий за Миколку, та й ширший у плечах, хлопець поводився невпевнено, несміливо і все прислухався до того, що скаже Миколка.

Вони йшли цілу ніч за компасом.

Стороною обходили села. Кілька разів здалеку чули німецьку мову. На світанні вийшли на польову дорогу, затиснуту між невисокими горбами, обриси яких все чіткіше проступали в ранніх сутінках.

Досі Геннадій Андрійович вів свою групу на південь, а тепер круто повернув на захід. Треба було йти ще кілометрів п'ятнадцять болотами; це найважчий відтинок шляху, зате там не було німецьких постів.

Надвечір нарешті дісталися до партизанського табору. Коли їх окликнув вартовий, Геннадію Андрійовичу навіть не повірилося, що вони прийшли…

Від їжі відмовилися: тільки-но їх завели в землянку, вони впали на нари і заснули мертвим сном.

Командиром партизанського загону був Антон Миронович Колесник, майор, років двадцяти семи. Він потрапив під Харковом в оточення, більша частина його батальйону загинула, а він з групою бійців почав пробиватися на схід. Але всі дороги були перетнуті, а по селах розміщені великі німецькі гарнізони.

Тоді Колесник повів своїх людей на північ, до Білгорода. По дорозі до них приєднувалися бійці й командири, які поодинці намагалися перейти лінію фронту, що віддалявся на схід, і жителі тих районів, через які пролягав шлях Колесника. Кілька разів довелося пробиватися з боєм. Були втрати. І все ж бажаючих іти разом з ним виявилося стільки, що незабаром Колесник організував справжній партизанський загін.

Діставшись до густих лісів, партизани вибрали місце для табору і почали діяти. Скоро про них дізналися у підпільному обкомі, і для зустрічі з Колесником прибув його представник.

Таким чином загін зв'язався з Великою землею, партизани відчули, що про їхні дії знають у Москві, і це додало їм сили, ще більше згуртувало. Обком наказав Колеснику міцніше зв'язатися з підпіллям найближчого міста і допомагати йому. Отже, підпільники і партизани стали ланками одного й того ж ланцюга…

Табір загону оточували з усіх боків майже непрохідні болота. Партизани жили в землянках. Останнім сміливим нападом на німецький обоз вони забезпечили загін продовольством тижнів на два. Зрідка робили вилазки в сусідні села, де з окремими старостами були встановлені надійні зв'язки. Партизани навантажували підводи борошном і поверталися, а старости тут же поспішали в сусіднє село, де містилося гестапо, і слізно просили захистити їх від «клятих партизанів». Так вони відводили від себе підозру.

Природа нагородила Колесника велетенським ростом; все в ньому було велике: широченні мускулясті груди, важкі волосаті кулаки. На його ноги не можна було знайти жодної пари чобіт казенного пошиву, і партизанські шевці вистругали для нього спеціальну колодку.

В Колеснику дивовижно поєднувались педантичність і причіпливість у дрібницях з широтою у вирішенні важливих питань. Він до хрипоти лаяв недбалого партизана, котрий, боячись простуди, цілий місяць не мився в лазні, і міг підняти на ноги весь загін, якщо хто-небудь потрапляв у біду.