ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія) - Мельник Виолета "Melnyk Violeta" - Страница 2

— Світлана, я все знаю. Та й скільки тієї дороги? У другій половині дня вже буду вдома.

— Ну, тоді біжи, а то ще, чого доброго, не дочекавшись, полетять. До автопарку тебе підкине Сем, він в місто, за «Еміотерпом».

Не встигла Аріяна вибігти, як Світлана гукнула її знову.

— В сумці, в кишеньці, поповнення до медичного пакету. Передай черговому на острові.

— Добре, не хвилюйся.

— І до речі: я розумію, розкопки і таке інше… Та переодягайся іноді в чисте…

Під час перельоту зі Семом Аріяна дбайливо тримала сумку на колінах та згадувала сьогоднішні події, намагаючись розібратися з емоціями.

— Дякую, Сем! Вдалого дня!

Вона, попрощавшись, побігла в бік посадкового поля. Його не було видно через тимчасовий будиночок, де зберігалися знайдені експонати і де жила Ядвіга Гордіївна — таємнича зеленоока та сивочола (що не відповідало моді) жінка, керівник розкопок, на котрих допомагала Аріяна з іншими в останні дні канікул. Повз пролягала дорога, що вела на поле, кружляючи між горбками і деревами, один раз ухиляючись в бік, з’єднуючись із ще однією, менш помітною, майже зарослою, прямуючою до Лабіринту.

Загалом, Лабіринт був нудним і не надто приємним місцем. А славу здобув тому, що особливі властивості породи викривляли результати роботи сканера, в результаті чого внутрішня структура так і залишилася білою плямою. Ціла мережа печер та ходів, що петляли над і під землею, сходилися і розходилися, зливалися у величезні зали або приводили до бездонних тріщин в землі. Дослідники-ентузіасти деколи намагалися сунутися на неходжену територію, але отруйна флора, чагарники-кочівники і часті обвали швидко відбивали будь-яке бажання рухатися далі. Та нікому так і не вдалося знайти там нічого особливо цікавого. Тому поставили попереджувальні знаки і залишили в спокої. Подейкували, що в минулому, траплялися випадки, коли люди тут пропадали безвісти. Аріяна вважала їх страшилками для дітей і не надто вірила. Дивно було б, якби таке місце не володіло своєю особистою легендою.

— А ось і пропажа об’явилася! Біжи скоріш до наших, завдання вже розподілили! — Жанна, одна з учасниць розкопок, вийшла з будиночка, але, помітивши ношу, осіклася і зацікавлено зупинилась. — Що це в тебе? Дракон?

Вона підійшла ближче і обережно поглянула в сумку.

— Який гарний! Так одразу й не скажеш, що вони дуже небезпечні…Звідкіля він в тебе? Можна я погладжу? Я знаю, як правильно до них торкатись… Ніколи раніше не бачила драконів так близько…

Дівчина все говорила, наступаючи, а Аріяна тихесенько задкувала — всяке може статися. Раптом він чогось злякається, тоді його гостра луска одстовбурчиться, а найменший поріз — смерть. Звісно, зараз є протиотрута, та все-таки це буде безвідповідально з її боку. Проте було задоволення. Власне її співрозмовниці вчора трапилася до рук найцікавіша знахідка, принаймні до цього часу, на розкопках. Що і було причиною святкування. Усі їй страшенно заздрили. А ось дракона точно ніхто в таборі в руках не тримав.

— До нього заборонили торкатись, він новонароджений, йому лише кілька днів. Я потім все розповім. Зараз поспішаю. Техноліт ще не полетів, не знаєш?

— По-моєму, ще і не прилетів.

— Дивно... Ну, я побігла.

— Ти не на розкопки?

— Мені на льотне поле треба.

Аріяна обережно притиснула до грудей сумку, швидко кивнувши на прощання і, супроводжувана здивованим поглядом співрозмовниці, понеслася далі. Тільки б археологи ще не полетіли!

Пригинаючись під низькими гілками дерев, дівчина з радістю почула характерний гул двигунів. Вибігши на перехрестя, що вело до Лабіринту, поглянула у небо крізь мереживо крони. Все добре! Сіро-зелений техноліт класу «Гравіт» п’ятого покоління, наближався до табору. У свій час Аріяна та інші учасники розкопок були дуже здивовані рівнем технічного забезпечення експедиції. Гравіти являлися гордістю технопарків найважливіших служб, їхня «начинка» просто вражала. Шум наростав поступово, знайомо заглушуючи всі інші звуки навколо. Краще почекати тут, а то обсипле стовпом пилюки при посадці. Буде останній штрих до образу. Дракончик напружено засовався в сумці, вона заспокійливо провела долонею по спині.

— Ще хвильку і полетимо.

Луска під пальцями підвелася, дівчина насторожено глянула на підопічного – тривожна ознака. І не встигла. Налякане шумом звірятко раптом небувало спритно вивернулося зі сховку і, приземлившись на всі чотири лапи, помчало по дорозі.

— Стій!!!

Аріяна якусь мить розгублено спостерігала, як він мчить в напрямку Лабіринту, та часу на роздуми не залишилось, і вона припустила за ним. Ось уже загорода, ось знак «Вхід заборонений». Задихаючись від швидкого бігу, влетіла на територію. Хвіст майнув десь справа. Тепер наліво, перескочити ось цю яму, вниз тунелем, тут вгору, направо і знову вниз. Космічний дощ! Тільки б не загубитись! Пробігши ще кілька поворотів, врешті, побачила Малюка. Той, тремтячи всім тілом, притиснувся до стіни з іншого боку ущелини, що розділяла їх.

Як ти там опинився?

Вона, все ще тяжко дихаючи, зупинилася коло краю. Руки трішки подряпалися об каміння та гілки, але Аріяна цього навіть не помітила.

— Стій на місці, не втікай. Зараз я тебе звідти заберу.

Дівчина намагалася говорити спокійно, щоб дракончик не злякався ще більше, та подих перехоплювало і це було важко. Оцінивши відстань та вибравши найбільш безпечне місце, Аріяна приготувалася до стрибка. Р-р-раз! Схопилася за виступаючу породу, відновила рівновагу і видихнула. Вийшло.

— Все добре, Малюк, все добре.

Повільно, обережно підійшла до дракончика і, взявши його на руки, акуратно повернула в сумку.

Тепер назад. Легко сказати. Аріяна уважно озирнулася. Може, за наступним виступом є перехід? Вона обережно, тримаючись подалі від краю ущелини, підійшла до повороту і виглянула.

Погляду відкрилася невелика кам’яна печера в скелі. Біля дальньої стіни щось слабо переливалося блакитним світлом, спотворюючи зображення, немов стривожена гладь води. Аріяні здалось, ніби відчуває знайомий свіжий запах, а от зрозуміти який саме не могла. Жарти скельних дослідників? Точно десь тут сховали стереопроектор або голограф. А можливо навіть засіб зв’язку чи інший пристрій стеження. Вона обійшла виступ та вступила в зал. Розгледіти, що знаходилося за мерехтінням, не вдалося, без сумніву шукати треба саме там. Рішуче пройшла вперед і ступила за димчасту ширму.

Розділ 2

За помилки треба платити. Цю велику істину Аріяна змогла оцінити гідно практично одразу ж. Їй здалось, що буквально на одну мить вона втратила свідомість і...

Навколо тихо шумів густий сосновий ліс. Вітер стомлено грався верхівками сосен, трава губилася під розсипом сухих голок, тут і там ріс зелений пухнастий мох, приховуючи зарості чорниці. Неподалік красувався розкішний квітучий бузок. Весна...

Аріяна зачаровано дивилася. Зоровий обман. Звідкіля в Лабіринті сосновий ліс? Може, вона впала, вдарилася головою і все ЦЕ їй здається? Десь всередині зароджувалося неприємне відчуття. Паніка. Навіть руки злегка почали тремтіти.

Дівчина зробила глибокий вдих, заплющила та знову відкрила очі. Видіння не зникло. І не стало менш реальним. Несподівано неподалік пролунало неголосне шипіння, від котрого буквально мурашки по спині пішли — вона панічно боялася змій. Насторожено зиркнувши на джерело шуму, неймовірним в нормальних умовах стрибком Аріяна відскочила в бік. Серце закалатало так шалено, що, окрім його стукоту, вона вже нічого не чула. Продовжуючи задкувати, нагнулася, підняла першу ліпшу гілку з землі.

— А ну геть звідсіля!

Гілка полетіла в зарості чорниці, звідкіля виглядала темна плоска голова з дуже рухливим тонким язиком і двома блискучими очима. Наступної миті істота показалася повністю і одразу ж зникла в протилежному напрямку. Фу ти, просто ящірка. Ноги від хвилювання зрадницьки підігнулись, і Аріяна знесилено опустилася додолу. Що відбувається, врешті решт?! Де вона? Як сюди потрапила? Бути в одному місці, а потому опинитися в абсолютно іншому неможливо. Тобто, можливо, та тільки не тут, а у відкритому космосі. І це унікальні, гігантські космічні об’єкти, котрі вдалося використати, але рукотворно повторити ніхто не був у стані. Тим паче в такій мініатюрні формі. Вона судорожно проковтнула клубок у горлі і озирнулася. Навколо не було нічого, подібного тому мерехтінню в печері. І взагалі не було нічого незвичайного. Ліс як ліс. Нічого, за що можна було б зачепитись.