ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія) - Мельник Виолета "Melnyk Violeta" - Страница 11

— А в твоєї бабусі є учениця?

— Ні. Є учень. Я.

— Ти? Значить, хлопці також можуть бути?

— Ні, не можуть.

— Не розумію. Просто через те, що ти її внук?

Аріяна раптом осіклася. Тема виходила з-під контролю. Природно, напрошувалося питання про батьків Іллі, і оскільки їх тут нема... Було ніяково питатися про таке.

— Я їй не внук. Вона підібрала мене, коли мені було три роки. З тих пір я живу з нею і вчуся її майстерності. У принципі, я є однією з причин, чому бабусю не приймають офіційно, її рахують відступницею. Але до мене вона все рівно не хотіла цього, раніше відмовлялася, а тепер і відмовлятися не доводиться.

Він хитро посміхнувся.

— Так навіть краще, бабусі важливо, щоб коло нашого житла лишній люд не з’являвся. Закрита зона, так би мовити.

— Навіщо їй це?

Ілля на мить замовчав, а потім відповів як ні в чому не бувало:

— Вік уже немалий, спокою хочеться.

А Аріяна була впевнена на всі сто, що він збрехав. Випитувати не хотілося, боялася знову зарватися. Ну і добре.

— А хто такі відьми? Маю на увазі, якщо вони займаються знахарством, чому їх так називають?

— Звісно, вони не тільки знахарством займаються, але і чарами.

Аріяні так і кортіло сказати, що ніяких чарів не існує, але чомусь промовчала. За останні декілька днів вона вже ні в чому впевнена не була. Все, що вона бачила, чула, пережила тут, ніяк не складалося в єдину картинку. Абсолютно маячне застосування найновітніших технологій (взяти хоча б антигравітаційне літаюче відро) — і дерев’яні хатинки без водопроводу, електрики і найелементарнішого санвузла... А бабуся ця зовсім не така проста, як здавалося з першого погляду.

— І ти вмієш чарувати?

— Мрієш перетворитися на жабу?

— Якщо зможеш відчарувати назад, можна і спробувати.

— А в тебе гострий язичок.

— А ти мені брешеш.

Аріяна замовчала. Язик мій — ворог мій. Вона бачила, що Ілля спохмурнів і додав швидкості. Наздоганяти його стало тяжче, а говорити і зовсім майже неможливо. Раптово перервана розмова залишила купу нових запитань. Дівчина спробувала систематизувати почуте, та нічого не виходило. Невідомо звідки з’явився образ поселення з хатинок на курячих ніжках, що бродили по окрузі і влаштовували півнячі бої. Жильці задиристих домів літали вулицями у відрах, на ходу замітаючи мітлами сміття. Коло всього цього бедламу стояв циганський табір з бабусиних дитячих казок в критих возах, а на околиці на величезній галявині юрмилися пари, в очікуванні одруження. Фу ти, повна маячня. Аріяна зробила спробу абстрагуватися від нав’язливого образу і уявити селище реально, та час від часу якась хатинка таки підіймалася і на тремтячих ніжках втікала в бік.

Ілля так різко зупинився, що задумала Аріяна попросту тицьнулася йому носом в спину.

— Ти чого?

— Ми майже на місці. Чекай тут, скоро буду.

Вони стояли на краю лісу, попереду розвинулося зеленими хвилями на вітрі поле, чию гладь зрідка турбували випадкові дерева і чагарники. Справа блискотіла на сонці змійкою річечка, прикрашена вздовж берегів молодими і старими вербами. Трохи далі вона, здавалося, впадала в острівець зелені та, вискочивши зі зворотнього кінця, втікала вдалечінь. Цим острівцем і була Живиця.

Аріяна, прижмурившись, змогла побачити лише крайні хати, дуже подібні до хатинки Іллі, обгороджені дерев’яними парканчиками і потопаючі в квітучих садах. Їй навіть здалося — вона бачить людей, заклопотаних по господарству. Та це навряд чи, надто далеко.

Ілля, ледь пригнувшись, вступив в шелесткі трави, що місцями діставали йому до плеча, і вже майже відчалив, коли знову повернувся до Аріяни і з притиском сказав:

— Не висовуйся, нікуди не йди, якщо когось побачиш — ховайся. Трохи правіше є галявина із суницями, хочеш — підкріпися. Коли повернуся — дам знак, ось так, — він тихесенько свиснув, імітуючи якусь птаху. — Все зрозуміло?

— Так точно.

— Скоро буду, — ще раз повторив хлопець і рушив далі.

Аріяна деякий час спостерігала, як колихаються трави, вгадуючи за ними місце просування Іллі, та коли він практично зник з поля зору, пішла шукати обіцяну галявинку.

Яке ж тут все-таки все незвичайне. Аріяна звикла до великих міст з широкими дорогами, вулицями, висотками, багатоярусними повітряними автострадами, а поки, окрім пари дерев’яних хатин і зарослої лісової стежини, тут до цивілізації навіть приписати нема чого. Вид поселення не виправдав її надії, а скоріше навіть навпаки. Все майже так, як вона собі уявляла. Хіба що хатинки стояли на місці і були без курячих ніг, але хто його знає... Раптом і ці хатинки зі сюрпризами?

Стиглої суниці було ще мало, проте багато зеленої і квітучої. Дівчина машинально рвала і їла нечасту ягоду, відчуваючи внутрішнє невдоволення. Їй постійно доводилося щось очікувати, замість того щоб діяти. Це нервувало і взагалі пригнічувало. Вона не просунулася ні на крок на шляху додому. Ілля після його заяви, ніби то він чаклун, здавався ще більше дивним. Десь всередині засовався черв’ячок сумнівів. Дещо із сказаного Іллею не в’язалося між собою. Дарія. Адже вона учениця відьми, котра побоювалася загадкової бабусі. Значить, була кимось на кшталт ворога. Проте, під час їх другого зіткнення він йшов на зустріч з дівчиною, причому явно хвилювався за неї.

Її роздуми перервав короткий свист. Аріяна піднялася і обережно наблизилася до домовленого місця. Поміж деревами вона бачила, як трави розступаються, випускаючи вперед двох людей — Іллю і симпатичну дівчину в красивому вишитому одязі. У світле волосся Ілліної супутниці були вплетені кольорові стрічки, одна перетягала відкрите чоло, над вухами до стрічки кріпилися гронами кривава калина і гілочки квітучої вишні. Очі посміхалися, але одночасно були уважними. Аріяна бачила Дарію мигцем і лише зі спини, але зараз чомусь була певна, що перед нею саме вона.

— Аріяно?

Дівчина здригнулася від такого звертання. Ілля досі жодного разу не звертався до неї за ім’ям.

— Я тут.

Вона неспішно вийшла з-під покрову дерев, з деяким побоюванням поглядаючи на новоприбулу. Дарія була старше її, десь того ж віку, що й Ілля.

— Знайомтесь: це Даринка, а це — Аріяна.

Він кивнув дівчатам, представляючи їх одна одній.

Відьмина учениця мило посміхнулася Аріяні і промовила:

— Дякую, я знаю, що ти допомогла мені.

Аріяна, можливо надто різко, потиснула плечима:

— Це вийшло випадково, невелика заслуга.

Дівчина з цікавістю подивилася на Іллю, і той переклав їй сказане Аріяною.

— Все рівно, якби не ти... — додала вона.

— Даринка погодилася позичити тобі одяг, — втрутився хлопець. — Ти залишишся з нею, вона зробить все, що треба.

— Як так залишуся?

— Поки не переодягнешся. Потім вона відведе тебе в селище.

— А ти?

— Я вже йду.

— Ти хочеш залишити мене одну???

— Не одну, а з Даринкою.

— Не розумію. Чому?

— Якщо тебе будуть бачити зі мною, це може викликати деякі ускладнення. Не бійся, Живиця невелике поселення, не заблукаєш.

Аріяна дивилася на хлопця великими здивованими очима. Такого повороту вона не очікувала.

— З Даринкою ти також будеш тільки тут, а в селищі, якщо побачиш нас, — роби вигляд, що ми незнайомі.

Він підбадьорливим поглядом подивився на неї.

— Зрозумій, з учнями відьом дружбу не заводять. Рівно як і вони між собою. На людях ми з Даринкою практично не спілкуємося. Ось тобі гроші, розважишся трохи, а то зовсім себе замучила. Ти ж сама хотіла піти.

— Розмов про те, що я залишуся одна, не було.

— Ти б мені повірила? Вирішила б, що я навмисне не хочу брати із собою. Та й перспектива залишити тебе одну в хатинці мене не дуже тішила.

«Ех, все-таки нагадав, — роздратовано подумала Аріяна. — Зробити помилку легко, а скільки часу вона ще буде переслідувати тебе!»

— Не бійся. Я буду десь поряд.

— І як же я буду спілкуватися з місцевими?

— А ось це в жодному випадку. Побудеш півдня німою.