Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 19

…Останнім часом я почала думати про смерть.

Навіть тоді, коли ми з малечею весело горланимо пісні біля вогнища. Навіть тоді, коли обираю парфуми чи лежу в шезлонгу під деревом в обідній час із зачитаною до дірок книжкою «Катрусина любов».

Роблю вигляд, що читаю (книжку я знала напам’ять!), і думаю, думаю про… смерть.

Смерть має обличчя Тур.

Таке, яким ми бачили його востаннє на порозі ліцею: щасливе, натхненне, схвильоване.

Але як поєднати його зі смертю, з небуттям? В які день і годину воно, це обличчя, завмерло? Що передувало цьому?

Який випадок?

Уявляю, як вранці Тур ще посміхалась, пила каву, розчісувала волосся, обирала парфуми, взувала туфлі під колір сукні — звичайні, повсякденні справи. Чи знала вона тоді, що увечері лежатиме нерухома? Чи знатиму про це колись я сама?..

А чи знаю зараз, чим для мене скінчиться цей день? Чи встигну пізнати все те, що мені належить пізнати? Чи достатньо в мені всього того, що дає Бог, чи Він призначив мене лише бути уважною читачкою «Катрусиної любові» і більше нічого?!

Це були заборонені думки.

Ми готувалися до життя вічного. І вічного щастя. А інші?

Скажімо, ті, хто мене народив? Ті, хто народив Тур. І Ліл. І Іту з Мією.

Раптом спало на думку, що я не пам’ятаю жодного обличчя, котре спливало наді мною у дитинстві. Навіть якщо хтось із моїх рідних живий, то я все одно не впізнаю тих облич.

Невже це справедливо? Нас вчать, що — так, справедливо, вчать відтинати зайве. Адже… Адже вони мене теж відсікли. І я тепер взагалі сама-саменька в цьому світі. Мені немає на кого сподіватися, крім того, хто наступного року завітає на мій перший бал і обере мене.

Звісно, я служитиму ЙОМУ з усією завзятістю, адже мені буде до кого приліпитися, кому служити за всіма правилами нашого виховання.

Чи не так само служила Тур? Мертва Тур. Де вона зараз?

Що сталося з її тілом? У якій сукні вона лежить, у якій позі? Хто згадує її в цю мить? Можливо, ніхто, крім мене?

А чому я думаю про це?

Навіщо мені ці думки?

Мені незатишно з ними.

Я хочу позбутися їх.

Я хочу бути такою, якою була до того балу, коли почула той клятий саксофон!

…Як важко палити щоденник!

Дуже важко. По-перше, тому, що він довго не хотів розпалюватись в ледь жевріючому вогнищі, що лишилося після вечірніх співів на галявині — обкладинка і сам папір виявилися надто цупкими. По-друге, важко було зробити це непомітно для інших. Довелося дочекатися, поки всі розійдуться, і зробити вигляд, ніби лишилася прибирати галявину після того, як старші під наглядом Виховательки повели малечу до спалень.

По-третє, я знала, що все одно доведеться взяти новий, такий самий, зошит і розпочати записи знову — а це сторінок сто, не менше! Адже треба ж його здати пані Директорці в найкращому вигляді. А ці сто сторінок доведеться вигадати.

Тобто — збрехати в кожнім слові. А нас не вчили брехати! Але якщо я здам щоденник у такому вигляді, який він має зараз, на мене чекають ганьба і сором. Всі дізнаються, що я — найперша брехуха. Всі дізнаються про вчинок Ліл, про щоденник Тур, про… про саксофон і те, що ми підглядали за балами на даху будинку. І тоді я помру. Стану нерухома, як Тур.

Ось воно! Я таки дійшла слушної думки, що Тур вчинила щось подібне, щось таке, після чого не можна жити.

Точно!

Адже мені самій часом хочеться кинутися вниз головою з найбільшої вежі ЛСД. От до чого я докотилась.

Здається, це помітили не тільки дівчата з десятого секстету, але й Вихователька, котра влітку лишилася сама на два поверхи і постійно скаржилася на втому. Ми, старші, допомагали їй, як могли, і теж страшенно втомлювалися, пильнуючи за малечею.

Але що означає ця втома у порівнянні з тим, як напружувалися мої бідні мізки, навантажені різними запитаннями.

Перед тим, як спалити щоденник, я вночі перечитала його при світлі місяця, аби ще раз відчути всю глибину свого падіння. Наступного вечора спалила його. Навіть попіл згребла і зарила в садку. А коли палила, чорний струмок гіркого диму підступно заповз в моє серце і надіслав мені два рішення, від яких я стала ще гіршою, ще страшнішою у порівнянні з рештою.

Перше: ті сто чи більше сторінок я… перепишу з книжки «Катрусина любов», трохи змінюючи слова і речення!

Друге. Про це я боюся навіть думати.

Тому це друге рішення просто пахне згарищем, як у пеклі.

Коли я наважусь виконати його, це буде моїм останнім днем, після якого я стрибну з вежі.

— Що з тобою, Пат? — запитала мене Вихователька, затискаючи моє обличчя в своїх сильних, мов лещата, долонях — так, щоб я не могла відвернутися, а дивилася їй прямесенько в очі.

— Шлунок… — пискнула я, адже сильно розгубилася.

— Шлунок? — повторила Вихователька. — Я так і думала. Це через немиті фрукти. І вона оголосила беззаперечним голосом:

— Карантин. Негайно до лазарету!

Лежати в лазареті, коли там нікого немає, жодної нормальної живої душі, коли світить сонце і всі купаються в басейні чи засмагають у шезлонгах — це була така незбагненна кара, що, навіть помираючи, дітлахи не зізнавалися б у своїх хворобах. Особливо влітку.

Лазарет — окрема будівля. Він — мов в’язниця. Нині він стояв порожній — така собі кахельна клітка з кількома рядами бездоганно застелених залізних ліжок.

Під наглядом Виховательки та співчутливими поглядами колежанок я взяла з дортуару лише необхідне — зубну щітку, нічну сорочку і халат. Потім старанно вимилась в душі і понуро пішла за Вихователькою, що дзеленчала ключами попереду.

Удень вона змусила мене випити літрів зо п’ять якоїсь лікувальної рідини, заборонила їсти до наступного вечора і, вклавши мене в ліжко, перевірила заґратовані вікна — на одному була зовсім іржава клямка — і пішла, замкнувши мене на ключ.

Я попросила дати мені побільше снодійного, щоб краще спати. Не могла ж зізнатися в іншому: «щоб не думати»! Але Вихователька сказала, що навіть ці душевні ліки можуть викликати недобру реакцію, і відмовила.

Увесь вечір я чула, як біля вогнища — десь далеко, всередині замкового саду, лунають співи і сміх.

Шкода, що я не могла взяти з собою нового зошита, щоб розпочати переписувати в щоденник про Катрусину любов.

Марнувала час, споглядаючи, як тьмяніє небо, як на ньому продзьобуються зірки — самотні на самотньому чорному полотні, ніби якийсь маляр безтямно бризкає на чорне полотно жовтою фарбою.

Я боялася заснути. Я була зовсім сама, мов котрась із цих зірок.

Підійшла до іржавих ґрат і навіщось смикнула за клямку.

Вона відвалилася. Я штовхнула раму — вікно трохи прочинилося, і в палату увірвався запах нічних фіалок.

Аж в голові запаморочилось.

Я виглянула в ніч. У бік лівого живоплоту. Подумала, що Тур ніколи вже не почує, як гарно пахнуть фіалки…

Я одягла халат. І вилізла на підвіконня.

Поранила ногу. І палець на правиці.

Подумала скоромовкою — «щояроблющояроблющоя…» — і зістрибнула вниз.

Замок був оповитий темрявою, сад дихав, мов великий кошлатий звір, трава була волога від роси. Я побрела в ній, не розбираючи дороги — поклалася на ту частку мозку, в якому оселилося божевілля.

Якби воно довело мене до дортуару, я б не сперечалася.

Але ноги понесли мене до лівого живоплоту — туди, де була та діра, про яку сказав Саксофон.

Діра була вузькою. Я обірвала з неї виноградні «вусики» і визирнула назовні. Мабуть, так зі свого раю виглядали колись Адам з Євою, ще не знаючи, що вороття не буде.