Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 11

Ми звикли, що чоловіки з’їжджалися сюди не лише з нашої країни, але й з-поза її меж. Були серед них і мурини, і араби. Одного разу приїхав небіж якогось султана. Тоді він уподобав одразу двох курсанток. Чим справа закінчилася, нам не сказали, але наступного дня з ліцею зникли обидві.

Всі гості мали досить респектабельний вигляд. Як годиться, всі вони у супроводі пані Директорки та інших Вчительок попрямували до шинкваса, щоб охолодитися з дороги напоями.

Мої ж очі були прикуті до саксофона, який все ще виймав з мене нутрощі своїм темним, незрозумілим і досить тривожним голосом. Він ніби щось промовляв до мене, але його слова було зашифровано в звуки.

Я помітила, що з-під білого манжета саксофоніста видніється бинт, яким перев’язане зап’ястя! Решту його образу поглинув золотавий туман, що йшов від саксофона.

У мене почали цокотіти зуби, я навіть схопилася за обличчя, щоб інші не помітили мого стану. Певно, стріти теж мають якісь здібності, подумала я.

Почалися танці.

Жодна з ліцеїсток не залишилася стояти біля стіни. Ми зітхнули з полегшенням. Трохи шкода було пампушку Сол, яка, нахилившись, приязно розмовляла з чоловіком на візку…

Маючи такого чоловіка, можна якнайкраще виконати всі пункти Статуту і заслужити Царство Небесне, подумала я.

Бал тривав.

Пари кружляли по залу. Срібні й руді голівки курсанток і охайні маківки чоловіків крутилися під нашими очима (ой, ледве не написала — «ногами», але, власне, так воно і було), мов квіти і листя в осінньому озері.

Не змовляючись, ми поглянули на годинники — треба було спускатися вниз. І розходитись, як і прийшли — по одній.

— Пора, — сказала Рів.

Ми по черзі спустилися зі сходів і розбрелися в різні боки, щоби повернутися до дортуару поодинці.

Я лишилася сама у вечірньому саду.

Ноги понесли мене в той бік, де був вхід до Бальної зали.

Музика більше не лунала.

Певно, настала година спілкування і показу курсантками своїх здібностей — співу, декламації, демонстрації своїх картин, вишивок, тощо.

Я сховалася за деревом поблизу альтанки і вичікувала, коли пройде хвилин п’ять-десять після того, як ми розійшлися: у нас була домовленість, хто повертається до дортуару першою, хто останньою. Мені треба було витримати часову дистанцію.

До альтанки почали виходити оркестранти. Там для них завжди виставляли таці з бутербродами і напоями.

Не скажу, що я не злякалась, коли вони пішли в мій бік.

Але я знала: далі альтанки не зайдуть!

Так і сталося. Музики галасливою зграєю оточили стіл з наїдками. Я не здивувалася, коли вони почали їсти прямо руками, не протерши їх вологими серветками, що також лежали на столі.

Я затулила вуха руками. Нам категорично заборонялося слухати те, що кажуть стріти. Бачиш стріта — затули вуха! І ось тут і стався справжній жах: один з них пішов прямо на те дерево, за яким стояла я.

Зупинився, вдихаючи аромат вечірнього саду, і дістав сигарету. Паління на території ЛСД було категорично заборонено!

Від обурення я навіть висунулась з-за стовбура і перше, що помітила у світлі сірника, — забинтоване зап’ястя! Саксофон!!!

Але чого варте моє здивування й обурення у порівнянні з наступною ситуацією: він помітив мене! Навіть кинув розпачливе:

— Вітаю…

Певно, не очікував побачити в затінку живу людину.

Я мусила закричати, подати знак охороні, викликати пані Директорку.

Але я цього не зробила!

Мене заціпило. Я стояла і дивилася на нього, як на хижого звіра, що несподівано вийшов назустріч.

Він теж мовчки розглядав мене. А потім посміхнувся і промовив:

— Ви теж мешкаєте в цьому шапіто?

Я так і знала!

Стріти — наші закляті вороги, нічого доброго, чемного і вихованого від них не чекай! Я не знала, як на це реагувати.

Втекти? Але мої ноги стали бамбуком, котрий вмить пустив глибокі паростки в землю, а язик розпух і прилип до гортані.

— А… Ну, звісно… — промовив Саксофон. — Ви ж до того ще й німі! І посміхнувся.

У мене запаморочилось в голові. Перед очима пливло його обличчя — молоде і зухвале. Його нахабний вираз геть не в’язався із вишуканим фраком і білим нагруддям.

Я чхнула, адже вперше почула запах тютюну і вимовила, ледь ворушачи язиком в пересохлому роті:

— У нас не палять…

— Ох, вибачте, — знущальним тоном сказав він і додав: — У вас не палять, не какають, не лаються, не вживають алкогольних напоїв.

Після цих брутальних слів мене затрусило, немов я сиділа на електричному стільці.

Який жах!

Я майже знепритомніла. І мої ноги-стовбури вмить скосило гострим лезом. Я почала повільно осідати на землю.

Він ледь встиг підхопити мене.

Краще б цього не робив! Мені стало зле: вперше в житті відчула на собі чужі дотики і здригнулася від жаху й огиди!

— О! Ти легенька, мов колібрі, - продовжував знущатися він. — Певно, харчуєтесь тут самим нектаром?

Ось він — той жахливий світ, від якого нас застерігали вчителі і вихователі.

Господи, навіщо це мені?! Що тепер робити?

Кричати я не могла. Рот наповнився слиною, ніби мене ось-ось знудить.

Готувалася розпрощатися зі світом і розуміла, що це та незворотна крапка, за якою починається моя трагедія: тепер я займана!

Чужими руками.

Чужим запахом.

Чужим поглядом.

Збезчещена. І якщо я зараз закричу — про мою ганьбу дізнаються всі!

Тепер у мене є жахливий шанс залишитися тут на віки вічні прибиральницею туалетів, як та жінка, на могилу якої ми плюємо!

— Яке зашугане звірятко… — видихнув він мені прямо в обличчя. — Бідолашка… І тут сталося найостанніше, найгидотніше, що тільки може статися з нами: він наблизив своє обличчя до мого і щось тепле, вологе, вимогливе, м’яко огорнуло мій рот, втягуючи мене в себе — всю.

Я закрила очі, в молитві промовляючи пункти нашого Статуту — Вдячність… Повага… Слухняність… Мовчання… Терпіння…

Очікувала, коли нарешті цей удав проковтне мене і я зникну в його пащі, щоб нічого більше не відчувати.

Але він не проковтнув.

Відсторонився, роздивляючись мене. Зітхнув. Певно, я мала жалюгідний вигляд.

— Ну, вибач… — сказав він. — Шкода, що ти така гарна і що ти тут.

Я стояла перед ним, мов дерево. Здається на мені тріпотіла кожна волосинка. Потім він сказав:

— Слухай-но… Як отямишся, приходь під вашу чортову браму — за двадцять кроків від лівої хвіртки. Я помітив — там є дірка. Чекатиму там щовечора. У мене є мотоцикл — поїдемо, покажу тобі життя! Прийдеш?

Недобре розуміючи змісту його слів, я просто затрясла головою: ні, ні, ні.

Нарешті у мене стало сили відштовхнути його.

Я повернулася і повільно, як у сні, побрела в глиб саду, очікуючи на жахливі кроки позаду. Зараз він схопить мене і роздере на шматки своїми пазурами.

Але кроків не було.

Я побігла.

Впала у компостну яму.

Просиділа в ній з півгодини, дослухаючись до звуків звірячого дихання. Але в саду стояла тиша. …А хвилин за десять із Бальної зали знову полинули звуки музики. Отже, оркестр повернувся на своє місце.

Серед звуків я розпізнала задушливий голос Саксофона…

Перш ніж зайти до дортуару, я добре помилася в душі, весь час прискіпливо розглядаючи себе в дзеркало.

Мені здавалося, що у мене виросли кошлаті вуха, щоки покрилися шерстю, а головне — губи стали чорними і з них тече кров…

Я стояла під душем в купальній сорочці (такі одноразові сорочки завжди у великій кількості лежали в шафах) і не могла прийти до тями. Сорочка обліпила моє нещасне тіло, прикриваючи, за словами пані Директорки, «сором», який ми не мусили показувати одна одній.

Я знала, що від цього дня стала грішницею.

Моє життя — яскраве, безтурботне, сповнене ароматом парфумів і булочок, насичене здобуттям знань, вишивкою, танцями, співами, пізнанням себе, закінчилось.

Спересердя я вчинила ще одне неподобство: здерла з себе купальну сорочку. І вода — прохолодна, жива, рухома, вмить обплела моє тіло прохолодною мережею струмочків. І це було ще одне нове, невідоме мені, відчуття. Другий заборонений дотик за ці пару годин.