День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 75

— По-перше, ти шофер, — засміялася вона.

— Шофери тепер, як колись пастухи. Їх багато, і це вже не професія, а так собі...

— Крім того, ти будеш архітектором.

— Не говори про це.

— Чому?

— Мені здається, що я зміг би все, але архітектором...

— Ти мені скажи, що ти робив ці півроку?

— Шість місяців, ти хочеш сказати?

— Нехай шість місяців, якщо тобі подобається переводити на цифри.

— Шість місяців — це ніщо, — сказав він сумно. — Якби мені шість років. Але хто може ждати шість років?

Вона мало не крикнула: «Я ждатиму! — але відразу ж затулила собі рота. — Боже, я стану зовсім старою через шість років. Він божевільний, і я коло нього теж потроху божеволію».

— Знаєш що, — сказала вона рішуче, — ми таки поїдемо за ліс, до пам’ятника. Хай цей день буде наш, хай у ньому буде й минуле, й теперішнє, і... майбутнє. І не шість років матимемо ще попереду, а шістдесят шість. Доживемо до кінця двадцятого століття...

— А потім? — засміявся він.

— А потім зазирнемо за двотисячний рік і побачимо таке, про що не можемо мріяти навіть ми в оцьому дубовому лісі, навіть сьогодні, навіть після того, коли ми розгадали таємницю усміху Джоконди.

— Я ще навіть тебе не розгадав, — сказав він, стискуючи їй руку, — бо я тільки пастух двадцятого століття. Де наш коник-моторолик?

До Києва вони повернулися увечері. Тоді був теплий весняний вечір, а через два місяці, тобто сьогодні, теж був...

Вечір

ФУТБОЛ

І все-таки Кукулик виявився мужньою людиною. Він перш за все подумав не про себе, а про... Тетяну Василівну. «Ще істерику закатає, — подумав він, дивлячись на зчорніле і сім раз негарне обличчя віце-президента, а вірніше жінки, з якою ще хвилину тому його з’єднували невидимі ниті таємничої гріховної приязні. — Все сьогодні бачили, істерики ще бабської не бачили!» Він рішуче підвівся і попростував до тумбочки з телевізором, яка височіла в кутку кабінету.

— Звиняйте, — кинув на ходу присутнім, — звиняйте, але ми засиділися сьогодні. Треба мати нерви, як вірьовки, щоб витримати таке марафонське сидіння. Дозвольте, Тетяно Василівно?

Питав її, бо вийшло, що він її перебив, вона ще й досі стояла й ждала відповіді на своє запитання, а може, хотіла поставити присутнім нове запитання, ще несподіваніше й страшніше.

Кукулик спитав дозволу в Тетяни Василівни, але ждати не став, клацнув тумблером телевізора, ввімкнув апарат, хай нагрівається. Тетяна Василівна дивилася на нього з неприхованою ненавистю, може, навіть з презирством. Як він посмів? А Василь Васильович самовпевнено посміхався, нахиляв голову до телевізора, наставляв вухо. Ага, чуєте? Прорізається голос. Вже засірів екран, уже майнуло там щось раз і вдруге, ага, ага, он побігло-побігло. Та то ж Лобановський. «Милий ти мій Лобанчику, рятівничку дорогий, біжи, бий, трощи, жени, хапай, давай, штовхай, відпихай, наддай, ух!»

Академік примружився, приховуючи іронію, яка вже давно рвалася назовні. Який іронічний день. Руйнування Глиняних ідолів. Божища розпадаються на черепки. Остракізм кумирів. Боввани втікають, натовпи їх переслідують. Під ноги натовпам кидають різнобарвне ганчір’я обіцянок і пустих слів. Не помагає. Не діють також погрози. Тоді покажемо цяцьку. Ляльку. Голеньку, в одних трусиках ляльку, яка метушиться на скляному сірому чотирикутнику. Колись Алківіад навмисне відрубав своєму собаці хвоста, щоб афіняни зайнялися пересудами про той хвіст, а не про воєнні приготування Алківіада. З тих пір громадській думці раз у раз всілякі спритнярі підкидають собачі хвости. Кукулик частує нас футболом. Що казав товариш Кошарний, коли давав на рецензію той чи інший проект? А що він міг казати? Передавав думку Василя Васильовича Кукулика. «Є така думка, Василь Васильович вважає». Василь Васильович вважає... Хм!.. З яких це пір мистецькі проблеми стали в, нас вирішуватися висотою посади, а не величиною і силою таланту? І хіба завдання художника в тому, щоб догоджати Василю Васильовичу? Художник служить мистецтву, а отже — народу, а не одному Василю Васильовичу. «А ти ж сам що нарецензував? — спитав він себе. — Написав, а потім відмовився». — «Ну, то й помовч. Ти не художник, а маятник. А маятники хитаються мовчки». Іронія вмовкла. Очі в академіка пойнялися тьмяною запоною, він байдуже спостерігав, як по сірому екрану гасають довгоногі ляльки в трусах і двоколірних майках.

Кукулик сів на своє місце, повернув крісло, став дивитися через плече на екран. Кімнату заповнив голос коментатора. Лунала дивовижна мова, яку можна почути лише з уст київських спортивних оглядачів і коментаторів. «Лобановський вкидує м’яч. Каневський стрибає, але не дістається до м’яча. Кутовий».

Тетяна Василівна стояла коло телефону. Ждала відповіді на своє запитання. Хоча відповіді, власне, й не могло бути. Всім соромно було визнавати, що їх, мов малих дітей, обкрутив навколо пальця отой довготелесий рідкочубий істерик, отой нездара (і як вони не помічали його нездарності!), отой...

Архітектурний юнак вертівся, мов посолений в’юн. Він ще не зорієнтувався, він хотів «екстраполюватися» напевно, точно, безпомилково, а всі мовчали, у всіх були закам’янілі обличчя, нічого не читалося на обличчях.

Представник Держбуду дістав пачку цигарок, підвівся, простяг Тетяні Василівні: «Запаліть». Цей вдалий демарш було належно оцінено. Замість просити у єдиної тут жінки дозволу запалити, запропонуй ліпше їй цигарку, бо вона теж куряща. Тетяна Василівна взяла цигарку. Представник Держбуду черкнув сірником. Усі заворушилися, вогники від сірників заскакали коло облич. Продезинфікуватися хоч цигарковим димом. Сині струмені попливли до стелі. Кукулик підсунув Тетяні Василівні стілець. «Сядьте, будь ласка, Тет...» Вона глянула на нього коричневим оком, у якому не читалося прощення, мовчки сіла.

Телекоментатор заливався своєю дикою мовою: «Зверніть увагу, товариші! Лобановський не б’є м’яча. Ай-яй-яй, яка шкода! Неприпустимий ляп. Отак підвести команду! Простіть, пробачте, товариші телеглядачі, це не Лобановський не попав у ворота, це Каневський. В який раз уже в цьому сезоні Каневський не попадає в пусті ворота. Ось і зараз. Ворота пустують. Ворота пустують, товариші! Та бийте ж! Бийте! Ви бачили, товариші телеглядачі. Плигає воротар Востроїлов і забирає м’яч. Такий момент! І так промазати! Але ось захисники ленінградців допускаються недозволеного прийому. Суддя матчу Микола Латишев призначає штрафний удар. Це вже небезпечно. Це дуже небезпечно. Це надзвичайно небезпечно! Це просто абсолютно небезпечно, товарищі глядачі. Бо ви самі можете переконатися, що штрафний буде бити Валерій Лобановський. Ось він вставляє м’яч. Ось розбігається. Удар! М’яч потрапляє в захисника. Відскакує до когось з зенітівців, але його перехоплюють динамівці. Це Базилевич. Ну ж, Базіль! Ні, це вже Біба. Біба тягне з ударом. У нього з-під ноги забирають м’яч, але тут хтось з динамівців знов захоплює м’яч і перекидує його на Лобановського. Лобановський з м’ячем. Він у штрафному майданчику. Просувається до воріт. Перед ним двоє. Троє! Четверо! Воротар виходить напереріз. Закриває кут воріт. Ну ж, Валерій! Лобановський не хоче бити. Він не бере на себе відповідальності. Він просто підкидає м’яч. Копає його ногою. Ура-а! Гол! Гол, товариші телеглядачі! Перший гол. Ви самі бачили, хто являється його автором. Це — Валерій Лобановський. Ви бачили, як він забив цей м’яч. Його можна було забити тільки так і не інакше! Лобановський бачив, що просто пробити по воротях йому не вдасться. Проти нього було вже чотири гравці «Зеніту», Востроїлов стежив за кожним рухом Валерія.

І тоді Лобановський просто перекинув м’яч через іграків і через воротаря. Це найвищий клас! Але чому ми не бачимо, сьогодні на полі Басалика! Він розгубився. Його намертво прикрив захисник Панчехін, якого підстраховує капітан зенітівців Завидонов. Молодий ігрок київського «Динамо» зовсім розгубився. Ми не бачимо впевненості в його діях. Нема стрімких проходів Басалика по лівому краю. Ай-яй-яй! Такий шанс — і втратити! Це Біба. Ні, пробачте, це знов Каневський. Зенітівці грають жорстоко. Їхня команда славиться своїм захистом. Пройшло вже двадцять хвилин першої половини. Ведуть кияни. Один — нуль. Між іншим, товариші телеглядачі, зараз на світі налічується сто п’ятдесят тисяч футбольних клубів, п’ятсот тисяч команд, сім мільйонів футболістів. У Міжнародній футбольній федерації сто країн-членів. Це майже стільки, як в ООН. Але пробачте. Атакують зенітівці. М’яч у Бурчалкіна. Це дуже! Я хотів сказати... Пробачте! Щегольков виходить і... не забирає м’яча... Бурчалкін стрімко... Але ось напереріз йому кидається Турянчик. Блискуче. Це Турянчик зіграв блискуче! Турянчик непрохідний гравець! А Бурчалкін — це дуже небезпечно, хотів я сказати. Але тепер уже небезпека позаду, напружене становище біля динамівських воріт зліквідоване. М’яч у Базилевича. Це вже небезпечно!.. Це вже...»