День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 55

В даному випадку так воно й є. Проект мовчки лежить на столі, він мовчазно заявляє про «я» свого автора, а над ним шаманствують отакі бульші, викрикуючи своє «ми»: «Ми не дозволимо», «Ми не допустимо», «Ми не візьмемо на себе такої відповідальності».

Не хочеш брати, то й не бери! Хто просить? Рідше й рідше доводилося Олексієві Івановичу зустрічати останнім часом на державних посадах людей випадкових, схожих на Бульшого. І тим більше вражала його невідповідність між словами і діями таких людей і духом нашого часу, такою відсталістю і обмеженістю тхнуло від отих поодиноких бульших, що просто хотілося підійти до такого і витурити в шияку: «Іди геть! Не заважай людям працювати!»

О холодний дрож змагання. Заклик до битви! А я гамую його, я хочу бути спокійним, як ідеально чистий розум, як філософська субстанція розуму, мій обов’язок — охолоджувати такі гарячі голови, як у отого молодого архітектора... Треба б з ним познайомитися.

А ми? Я бачив, що таке ми, що таке радянські люди... Тоді теж був холодний дрож, але не змагання, а захвату... Я поїхав узимку в теплі моря старовинних цивілізацій. Здійснилася моя ще школярська мрія — побувати в тих місцях, про які розповідають усі історії світу, побувати в теплих морях, на хвилях яких виколисувалася всесвітня культура, обдурити свою сувору зиму й погрітися серед теплих вод, оспіваних Гомером, Віргілієм і Даше. І я поїхав у теплі південні моря, утік від холодної осені й від зими, бо давно хотів хоч раз утекти від зими, та коли опинився в морі стародавніх греків, коли побачив, як на бузковому небі сходить фіалкове сонце, коли побачив синювато-білу, мов тепле молоко, воду Егейського моря, то засумував за своєю осінню, за своїми холодними вітрами і червоним сонцем.

Мабуть, так уже треба, щоб було коли-небудь і холодно навколо тебе, тільки кров твоя щоб лишалася гарячою, гаряча кров — то найголовніше!

Між Бейрутом і Александрією нас трохи гойдало. Довелося лежати в каюті. Крізь круглий отвір ілюмінатора видно було море. Спершу воно було синє-синє, як чорнило в авторучці, потім стало зеленим, як молода трава. Коли пройшли на траверсі мису Розетти (Розеттський камінь, Шамполіон, таємниця староєгипетських ієрогліфів!), море стало рудим. Жовто-брудне, мов мул після дощу. Море — пофарбоване найбільшою рікою Африки.

Нільське море.

Александрія (бібліотека і варвари... завжди знаходилися варвари в людській історії, які палили й нищили книжки. Чи будуть і далі? А ватіканський індекс? Адже він і досі існує, ще досі найбільші витвори людського генія заборонені мільйоніам католиків. А проскрипції в американських бібліотеках — Марк Твен і Драйзер!) відкрилася ще здалеку. Ліворуч — забудований бетонними будинками так, що здається — от-от потоне від надмірного тягаря, острів Нельсона (Рул, Брітаніа![1]), далі мис Абукадир, гігантська бухта, відгороджена від моря валами бетонних молів, маяки, пірси, портові пакгаузи, сіра земля, запорошені пальми... Африканська земля!

На берег ступаємо лише вночі, після завершення всіх формальностей. Ідемо довго територією порту, простуємо повз темні пакгаузи, під бетонними склепіннями складів, повз причали, загачені кораблями, що припливли з усіх відомих нам країн Землі, через розвідні мости, перекинуті над каналами з стоячою водою. Шлагбаум під пальмами, останній портовий охоронець — ми на міській вулиці. Якісь руїни, реклама сигарет «Симфонія», вуличний торговець печеним бататом, торговець фруктами, візники (ресорний фаетон, конячина з понуреною головою, ліхтар збоку, згорблена постать араба), сотні дітей, галасливих, замурзаних, нечесаних і немитих, чорнооких, цікавих, довірливих, щирих дітей, які супроводжують нас рухливою лавою. Запахи моря, тропічних рослин і міських нечистот, немитих дитячих тіл — все це змішується в якийсь дивний задушливий аромат, в якийсь мовби дух чужої землі, і з цим духом ми йдемо маленькими вуличками міста і вступаємо з ним на головну магістраль Александрії — вулицю Сулеймана-паші, на початку якої в занедбаному скверику стоїть, розставивши ноги, бронзовий огир, з втомленим, опецькуватим, одурілим від смороду й зблисків неону пашею на спині.

Ми простуємо по бруку, бо тротуари зайняті столиками. Столики стоять біля високих, сірих, похмурених, затулених жалюзі будинків, стоять коло кофеєнь і казино, біля барів і нічних клубів, дерев’яні й металеві, з кам’яними стільницями, голі й покриті білими скатертями, круглі, чотирикутні, трикутні, шестикутні столики, високі й низькі, а біля них сидять чоловіки. Здається, тут зібралося все чоловіче населення Александрії. Старі й молоді, багаті й бідні, чорноокі красені й розбиті паралічем мацапури з посоловілими очима, в чорних костюмах, у білих смокінгах, просто в білих сорочках, у старих, погано випраних бавовняних галабеях і в американських нейлонових сорочках, у начищених до запаморочливого блиску чорних і червоних черевиках і в білих єгипетських капцях, помальованих крейдою, простоволосі й у малинових фесках, молоді дженджики з карлючками, старі денді з дорогими палицями, переодягнуті поліцаї з шкіряними стеками. Всі вони сидять, грають в кості, читають газети, присьорбують з маленьких філіжаночок каву, запиваючи її водою з льодом, і всі дивляться на нас.

А ми йдемо далі й далі. Нас багато, ми йдемо веселі, готові до вражень.

Ще годину тому ми були роз’єднані своїми каютами, ще годину тому ми пам’ятали, хто з нас хто, хто професор, а хто робітник з Уралу, хто інженер, а хто вчитель, хто поет, а хто партійний працівник; а тепер ми йдемо, наче одна велика людина, ми перемовляємося між собою, а враження таке, ніби думає вголос одна велика людина, безмежна, всемогутня, дивовижна, не бачена ще ніде й ніколи людина, яка йде вулицею африканського міста назустріч новим і новим натовпам біля столиків, минає нові та нові кофейні, заповняє всю вулицю, робить її тісною, незвично тісною.

Це йдемо ми. Нас супроводжують сотні дітлахів, на нас спершу боязко, а потім привітно поглядають поліцаї, ми заповнюємо все місто, весь простір над містом, паші кроки зливаються в один крок, в єдиний звук, у могутню ходу. Нас багато, ми дужі, красиві, добрі, розумні, від нас ідуть високі людські струми добра і приязні, і натовпи на вулицях не витримують. Коло однієї з кофеєнь з-за чотирикутного дерев’яного столика підводиться велетенський араб у галабеї — білій сорочці до п’ят, — з схожою на цеберку фескою на голові, розквітчує свою смагляву мармизу найприязнішою посмішкою на світі і реве на всю Александрію: «Рус карашьо!»

Цей вигук підхоплюють тисячі голосів, він викочується з тисяч горлянок, котиться перед нами, як кругле коліща, що його підганяє паличкою хлопчик; вигук намножується сотнями й тисячами лун у грудях арабів, що сидять за столиками, просто стоять на тротуарах, звисають з вікон, над якими вже піднято жалюзі.

Ми йдемо далі, йдемо довго, здається, цілу ніч ми йдемо й ідемо, і попереду нас, навколо нас витанцьовує, виспівує, ша: леніє одне всевладне, всеперемагаюче, дивовижне, магічне слово «карашьо!».

Отам, були ми, справді ми, завжди ми, навіки ми!

А тут підводиться Бульший, каже «ми» і має на увазі: «А ви...» А він не може кинути репліку, як отой задерикуватий архітектор, він не маже смикнути Бульшого за пом’ятий піджак, щоб сів і не паскудив гарного слова «ми», — ні, він змушений виступати посередником, враховувати всі найтонші відтінки в суперечці, він має право тільки на істину, позбавлену емоцій. Чи ж позбавлену?

Он уже лунає слово «архітектурні канони». Канони — це те, без чого в архітектурі не можна. Це мов догмати в католиків.

Але триматися канонів, як сліпий ціпка, теж не слід, бо тоді ніколи не виростеш з школярських штанців і тільки повторюватимеш тисячу перший раз повторене до тебе тисячу разів. То каноністи понавтикали в нас грецьких колон з корінфськими капітелями в будівлях лазень і побутових комбінатів. То догматики від мистецтва вгачували народні гроші в безглузді рицарські башточки на житлових будинках і в претензійні ліплення стель і карнизів. О, як ненавидів Олексій Іванович усіх отих, що прикривали своє безталання, свою ледачість і нездарність готовенькими формулами красивості, винайденими тисячу років тому!