День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 35

Хтось подзвонив до Кукулика по прямому телефону.

— Звиняйте, — сказав він до присутніх, — одну хвилиночку. Я слухаю. А, це ти, Вероніко? У мене засідання, згодом подзвониш.

Але від дочки не так легко було відкараскатися.

— Згодом хай тобі дзвонить хтось інший, — сказала вона з своєї невідомості, — а я хочу поговорити зараз.

— Ну, ні про що говорити. Знов там щось...

— Не перебивай, я дзвоню з автомата, в мене мало часу, справа дуже негайна, слухай мене уважно...

— Не торохти, не торохти, — скривився Кукулик, поглядом шукаючи в присутніх співчуття. — Ох і дітки пішли!

— Справа в тому, — сказала Вероніка з своєї автоматної будки, — справа в тому, що один мій знайомий подав на ваш цей безглуздий конкурс...

— Чому безглуздий? — обурився Кукулик. — Хто тобі давав право...

— Тільки без проробок! Без «хто давав право», «як ти смієш»! Слухай мене, бо я не маю часу слухати твої... Так от... Він подав проект на ваш конкурс... Це гарний хлопець. Уяви собі: звичайний шофер. Панелі возить на будівництво чи я там знаю що... І водночас кінчає будівельний інститут... Архітектор... Неймовірно здібний хлопець! Його звуть Володя... Тобто я хотіла сказати: Володимир Пушкар... Звичайно, це тобі нічого не говорить... Він з тобою не хотів знайомитися. Тепер я розумію чому. Боявся протекціонізму. Він гордий, як дикун! І от цей божевільний подав на ваш конкурс свій проект, але не каже мені девіза!

— І правильно робить...

— Але ж, батьку, ви його там заріжете! Я знаю вашого Кошарного і всіх отих Брайчиків...

— Не смій...

— Батьку, ти повинен мені допомогти... Це такий хлопець... Але він просто ідіот! Хоча б натякнув, який там девіз!

— Я не буду шифрувальником у якихось там шмаркачів. Не заважай мені працювати, — сказав незадоволено Кукулик і поклав трубку...

Інтриги паралізують мозкову діяльність. Мозок перестав полум’яніти. Він лежить у голові важкий, мов камінь. Людина тоді нагадує барана. Тільки й може, що впертися лобом в щось і пхати поперед себе, поки зіпхне. Мало йому цього єзуїта Кошарного — ще й Вероніка! Якийсь її знайомий, проект... Кукулик увесь кипів. Ладен був програти все, але не бути... Не бути ким? Бараном?

Чомусь машинально простежив напрямок Діжиного погляду, теж мить дивився на представника інспекції архітектурно-будівельного контролю і несподівано для самого себе запропонував:

— Може, ви скажете свою думку, товаришу...

Київський чиновний юнак зразка тисяча дев’ятсот шістдесят другого року не звик, щоб його запрошували двічі. Він підвівся відразу, підвівся неквапливо, щоб не втрачати достоїнства, але й не надто повільно, щоб не демонструвати відвертої зневаги до головуючого. У юнака все було надзвичайно свіже: зачіска, тільки сьогодні вранці зроблена в найкращого перукаря на Хрещатику, костюм, пошитий в ательє «Люкс» на Володимирській, вища освіта, закінчена лише торік, самовпевненість, ще не розвіяна суворими вітрами життя, і самозакоханість, підтримувана ранковою фіззарядкою, несподівано високою посадою і окремою квартирою в центрі міста.

Кошарний осудливо зітхнув. Його здивував вчинок Кукулика. Давати після Діжі слово цьому самовпевненому горобцеві! Щоб він звів нанівець так тяжко зароблений голос Тетяни Василівни?

Юнак кашлянув, прочищаючи горло. Всі ждали, що він скаже. Найбільше Діжа. «Ми молоді, ми молоді, ми молоді», — виспівувало в нього в душі.

Юнак розтулив рота. Голос у нього був безбарвний. Влазливий голос з тих, які подобаються тільки обмеженим дурням. Вже перша фраза сповнила радістю серце Кошарного і примусила Діжу байдуже позіхнути. Інспекційно-контрольний юнак належав до різновиду словесних модників. Такий бомбардує вас словами, які тільки вчора вичитав з книжок. Висипає їх, квапиться, так ніби боїться, що завтра все позабуває і тоді нічим буде похизуватися, окрім зачіски й модного костюма. А так, будь ласка!

— Якщо ми домовимося, що не тільки екстраполюємо в майбутнє розвиток будівельної техніки, але й визнаємо за архітектором право на неформалізовану творчу дію, тобто визнаємо евристичні здібності таланту, як такого... Говорячи про творчу дію, я не моделюю її повністю на творчу діяльність взагалі, бо на відміну від діяльності, як відомо, дії відповідають не самостійному стимулюванню, а стимулюванню тієї діяльності, в склад якої вони входять...

Ніхто не слухав. Усі збагнули, що в прилизаного молодика в голові нема жодної думки. Не слухав навіть Кукулик. Знав: цей проголосує за те, за що треба голосувати. Зорієнтується. Такому в день народження треба подарувати флюгер.

— Будемо закруглятися, товариші, — сказав Кукулик, коли архітектурний юнак вибалакав увесь свій запас іншомовних слів. — Пообідаємо, а там і голосування.

Двадцять одна гармата палить салют. Бах! Бах! Бах! Дим, полум’я, — бах, бах! Міжнародний салют. Хай живуть переможці!

І раптом гармати мовкнуть. Що таке? Що сталося?

— Я прошу слова, — це знов дурнуватий Брайко. І вже стоїть. Ну куди? Ну чого? Ну, не маєш же ваги. Якраз можна пообідати після цього фертика, а потім ще когось з «важкої артилерії», наприклад, з міськради, а вже потім і Брайка. Хай приєднується. Кукулик потер руки, хряснув пальцями.

— Слухай, Даниле Юрійовичу...

Докотився... Назвав свого заступника не просто Брайко, як його називав увесь білий світ, а на ім’я, та ще й по батькові! Чи хоч хто-небудь в інституті знав оте Брайкове по батькові?

А Брайко стояв перед Кукуликом, як у сорок першім стояв перед полковником піхоти. (Здається, Кукулик теж був полковником під час війни?) Він будував тоді переправу. Навіщо? Ота переправа нікому не була потрібна. Зате він виконав команду. Для чого? Щоб самому теж мати право колись скомандувати? Чи щоб не падати на землю, як його Володя Кабиш? Три роки він проклинав себе за ту переправу в концтаборах, проклинав у партизанах, проклинав під час перевірок і в Магдебурзі, і в Потсдамі, і в Франкфурті-на-Одері, і в отих лісах під Великими Луками. Вибрав шлях середини: мова чиста, діяння чисті, пам’ять чиста, розмірковування чисті. Ні в що не втручався, усувався від усього, мовчки проходив повз усе. Захищати треба тільки те, що потребує твого захисту. Досі було так, що все влаштовувалося без його підтримки. Так може бути завжди і вічно. Тільки усунься від командування, від колотнечі, від ймовірних несправедливостей, від можливих несправедливостей.

...З Франкфурта їх привезли на глуху станцію під Великими Луками. Загнали ешелон з офіцерами, які були в полоні, в лісовий тупичок, скомандували виходити з вагонів, шикуватися по чотири і — «Марш!». П’ятнадцять кілометрів лісом, через сніги, по тридцятиградусному морозу з усіма речами, в кого які були, на плечах, — не відставати, не зупинятися, жодних відпочинків...

Брайка розштурхали на третій день по прибутті. Повели в глибину лісу, на другий бік табору, де були гарні світлі бараки.

Він неквапно причинив за собою двері, глянув у глибину кімнати, побачив письмовий стіл, капітана за столом, не дуже молодого, але ще й не старого, з безбарвним обличчям, з холодними, як у того свого полковника з сорок першого року, очима.

Капітан зміряв Брайка своїм холодним поглядом:

— Скільки наших солдатів одвів до фашиста?!

Брайко мовчки ждав, що буде далі.

— А, мовчиш, боягузе, — вибіг капітан з-за столу. — Ти думаєш, від нас приховаєш? Ми все знаємо! Все!

Зчудований Брайко мовчав.

— Та ти що? — аж запінився капітан. — Ти, може, думаєш, що тут тобі курорт?!

Брайко спокійно став під стіною, повільно склав на грудях руки, тихо сказав:

— Доторкнешся — задушу.

І поглядом показав на свої знекровлені, але міцні руки.

Через дві ночі його повели вже не до капітана, а до майора і не до грубіяна, а до надмірно ввічливого, інтелігентного слідчого, який чверть години перепрошував Брайка за турботи, пригощав його чаєм і цигарками, але закінчив тим самим, з чого починав капітан: попросив назвати обставини, за яких він привів свій полк до фашистів.