День для прийдешнього - Загребельный Павел Архипович - Страница 26

Президент здивовано подивився на Тетяну Василівну: вона ніколи не відзначалася жіночою балакучістю, а тут раптом він почув жінку, справжню жінку, з усією плутаниною вислову, притаманною їй ще від тієї дами, яку звали Євою. Але спалах минув швидко, і вже за хвилину вони спокійно обмірковували, на що саме треба звернути увагу під час роботи експедиції...

Сліпий випадок! Чистісінький збіг обставин... Тетяна Василівна по роботі відпустила машину й пішла додому пішки. Думала і не думала, хвилювалася і не хвилювалася, було в ній дивне піднесення, і водночас пригніченість оволодівала нею, коли згадувала свою розмову з президентом, згадувала, що керівником експедиції буде Ку... Ой ку-ку, ку-ку!! Десь далеко лунали болісні звуки сурм відступу, приглушені відстанню, сурми кликали її на вузьку кладку, що вела через рів до фортеці байдужості й ненависті; сурми залунали, виринувши з забуття, з кількамісячного забуття прорвались до неї розпачливі звуки сурм, і вона прислухалася до них, і твердість поверталася до неї, бажана, рятівна твердість, без якої людині не жити на світі.

На розі вулиці Карла Маркса і Хрещатика Тетяна Василівна звернула увагу на двері, в які входило безліч жінок. Вона глянула вище й побачила літери «Перу»... Яке Перу може бути в Києві? Королівство золотих сліз, міст через Апурімак, інки... чи, може, майя? Які народи там жили? Наша електронна машина в Сибірській філії Академії наук розшифрувала ієрогліфи священних книг майя. Перше розшифроване речення: «Кавіл, бог кукурудзи, випалює глечики з білої глини». Минулого року в Києві гастролювала перуанська співачка Іма Сумак. Дивовижний голос. Майже неймовірний діапазон — від баритона до колоратури. Іма Сумак — дочка нащадків королів інків. Так писали всі газети. Насправді ж — американська француженка Амі Камус плюс Мойзес Віванко (її чоловік, композитор, антрепренер і лінгвіст, бо, тільки маючи лінгвістичні здібності, можна було з французького прізвища Камус, перевернувши його наверле, зробити перуанське Сумак). Газети теж іноді помиляються. Особливо коли йдеться про таких, як Мойзес Війанко.

На розі вулиці Карла Маркса і Хрещатика лежить «Перу»... Чого тільки не вигадає жінка, щоб приховати наміри навіть від самої себе!

Бо раз «Перу», то треба поцікавитися, а щоб поцікавитися, треба зайти досередини, а коли вже ти зайшла досередини, то мимоволі самі ноги понесуть тебе на другий поверх, куди йдуть усі розкудлані, розкучмані, розпатлані жінки, а повертаються назад — тільки нейлоново-капронові лялі двадцятого віку, з зализаними голівками або ж із розкудланістю вже якогось високого гатунку. Вона пішла на другий поверх, звідки било теплом, парою, запахом синтетичних і природних фарб і теплого жіночого волосся...

Сурми ще кликали її, а вже рипіла остання брама, туго поверталася на давно змащуваних завісах, треба було квапитися добігти туди, але як же ти добіжиш, коли опинився аж у «Перу», у дивовижній казковій країні штучної краси, де фабрикують красу і цілими пригорщами роздають найпалкіші надії!

Біс-спокусник в подобизні кругловухого перукаря вже схилився над Тетяною Василівною, вже переглянув увесь її арсенал жіночих чарів, вже вклонився догідливо перед нею і запустив першу колючку-спокусу в її серце, вимовивши тихо:

— У вас майже наймодніша зачіска.

— Чи тут у вас палять? — спитала вона навмисне грубо, щоб припинити ймовірний потік нещирих лестощів.

— О, будь ласка! — Він підсунув їй попільничку. — Так рідко зустрічалися жінки, які б курили. А це ж шалено модно. Я вам скажу...

Він схилився до самого вуха Тетяни Василівни і розрядив їй просто в барабанну перетинку перший диск з свого автомата, начиненого запалювальними кулями спокус і сподівань.

— Що ви кажете? — Волосате кругле, мов грецький амфітеатр, вухо гойднулося перед обличчям у Тетяни Василівни і, не одержавши поживи, миттю зникло десь угорі, в диму від міцної цигарки, яку запалила Тетяна Василівна, але голос, що звідти прозвучав, не мав і тіні образи, він став ще солоділим, обіцянок в ньому стало ще більше, а коли знов голос перейшов на шепіт, то вже все було покінчено... Ще десь лишався самотній сурмач, ще пробував продертися він звуками своєї сурми крізь неймовірну далеч, але ж чи чули його?

Хлюпання води, виполіскування волосся, дзюркіт води з крана — які ж там сурми? Плавав у посудині з кислим молоком яєчний жовток, плавав просто перед її очима, хіба щоб нагадати жовту мідь сурм, але ж ні! Спритні руки біса-спокусника засипали жовток цілою хмарою брунатного, вогняно-брунатного порошку, склеротичні пальці швидко-швидко й напрочуд уміло розколочували перед її очима дивовижну рідину, — і не чути було жодної сурми в далекому жіночому Перу — перукарні, де дарують не срібло й злото, а найдорожче — красу...

Сиділа згодом з головою, обтягнутою компресним папером, плоскоголова, мов у тифозній палаті, серед таких, як і сама, плоскоголових, невродливих, відворотних жінок, які терпляче ждали приходу краси (ось тільки дійде стрілка на годиннику до такої-то й такої цифри, ось тільки знімуть з них той осоружний папір, ось тільки розправлять їхні кудли, змиють їм голову, зроблять що там треба, висушать). Ненавиділа саму себе, тяжко каралася, смалила цигарку за цигаркою...

Коли Кукулик побачив її на вокзалі другого дня, він трохи потупцювався коло неї, вибрав хвилю, коли нікого не було поблизу, сказав:

— Звиняйте, але я не вмію робити компліментів...

Їхали до Херсона поїздом, далі — машинами. Тетяна Василівна взяла до себе в машину Таню (Кукулик їздив навіть з секретаркою) і Кошарного, — з Кукуликом поїхали Жеребило, Брайко і молодий співробітник академії. Ще в одній машині їхали архітектори з першої майстерні. В Каховці Кукулик повів їх у шелюгу, хоч довелося знов довго їхати по дуже поганій дорозі. Кукулик хотів показати молодим архітекторам, що було колись там, де зараз велике гарне місто, хотів показати той пісок, який лежав тепер під асфальтом Нової Каховки, під прекрасними котеджами й світлими високими будинками:

Дув з степів вітер і замітав їхні сліди. Кукулик важко витягав ноги з глибокого піску, але вперто долав шелюгову цілину, хоч та праця й була марною, бо вітер з веселим присвистом відразу ж зводив усю його працю нанівець, і позад них знов залягала піщана цілина.

— Зате Нова Каховка, — говорив Кукулик, — Нова Каховка — це...

Він консультував проекти забудови нового міста. Не хвалився, що сам складав проекти, для цього в нього не було часу, він тільки консультував проекти, затверджував їх, виступав експертом, як завжди, був насамперед експертом, авторитетом, найвищою інстанцією, яка знаменує закінчення, завершення творчого процесу. Кукулик погано володів голосом. Може, вітер заважав йому володіти голосом, але факт лишився фактом: говорив директор Інституту Житла завжди однаково, з однаковими полковницькими інтонаціями, хоч про що б ішлося, хоч до кого б звертався. Це був голос людини, яку звикли слухати, яка звикла, щоб її слухали.

Зате Кошарний володів своїм голосом просто артистично. Там були всі можливі гами, всі можливі відтінки, всі можливі модуляції.

Жеребило хекав, надував свою й без того надуту, мов накачану насосом, мордяку, хихикав:

— Оки-доки, чого хоч топчеться в цьому піску дівча наше?

— Не ваше діло! — огризалася Таня.

А вітер рвав на них одяг, сипав у очі піском, вихитував червоне пруття шелюги і зализував сліди за ними...

Увечері пішли до ресторану. Жеребило організував те, що треба, перед шніцелями з макаронами почалися тости за успіх експедиції, але Тетяна Василівна суворо зауважила, що вони з Танею не братимуть участі в такому молінні за успіхи, швидко з’їла вечерю і вийшла з ресторану, ведучи за собою дівчину. Хотіла вберегти хоч її. Вберегти на майбутнє, надалі, на все життя, назавжди... Бо сама вже не чула сурм, вже останній сурмач замовк, і кладку прийнято, і брама зачинена, і стукнув засув...

Йшли вулицею понад Дніпром, до Палацу культури, дивного трохи палацу з плоским майданчиком на покрівлі, йшли по асфальту, политому перед заходом сонця, теплому й вологому, і Тетяна Василівна відчувала під ногами пісок і мимоволі озиралася: чи не лишається слідів... Мокрі зблиски їхніх переламаних тіней витанцьовували позаду, більше не було нічого.