Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович - Страница 25

Юрко іронічно усміхнувся.

— Ну, вже й геніальна!

Сергій ображено шморгнув носом.

— Та ти спершу вислухай, а потім критикуватимеш!

Вони відійшли вбік і стали під газетним кіоском.

— Ну, слухаю… Кажи!

Сергій по-змовницькому нахилився до Юркового вуха.

— А чому б нам не гайнути в плавання?.. Узяли б Марту, її човен — і в путь!.. Як ти на це дивишся? Га?

— Чекай! Чекай! У яке плавання? Куди?

— Ну, як — куди? По морю, звичайно…

— І в той же день тебе заверне з моря міліція, щоб ти знав! — остудив його запал Юрко.

— Не заверне! Я все обдумав! Ми ж не попливемо на фарватер, де ходять кораблі, а зробимо мандрівку по затоці, порибалимо біля безлюдних островів… Юшку зваримо… Ти уявляєш?

Юрко уявив намальоване Сергієм морське привілля, сонячні піщані береги островів, намет під верболозом, казанок над багаттям… А що? Справді, Сергій непогано придумав!

— А якщо Марта не захоче?

— Ну, сказав! Я Марту знаю!..

— А якщо батько не дасть човна?

Сергій засопів носом.

— Дасть! Будь певен!.. Якщо Марта захоче, то дасть! Або сам попливе з нами!

— Гм, ти все передбачив… Ну, що ж — ідея приваблива! — погодився Юрко. — Вважай, що я твій компаньйон!

— Тоді ходімо до Марти на переговори!

— Так відразу?

— А чого ж відкладати?

— Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу.

Сергій трохи подумав. Потім погодився.

— Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї — поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода?

— Ну, тоді домовились… Бувай! — Сергій тріпнув чубом і зник за рогом.

Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі.

Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм.

— Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я?

— Дякую, добре, — Юрко зніяковів.

Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку — повів у сад до столу.

— Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить?

— Ні.

— Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш?

— Тільки збираємося з Сергієм, — відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: — Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти…

Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав.

— Кажи — чого? Я слухаю.

Юрко почервонів, не знаючи, як почати.

— Порадитись прийшов.

— Ну, ну, розповідай, Юрію! — підбадьорив учитель.

— Але це секрет.

— Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, — таємницю буде збережено.

Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу. Тихо сказав:

— Бачите, знайшовся мій батько. Не було, не було, а це раптом…

— Ну, й що? — так же тихо спитав класний керівник, нічим не виявляючи своїх почуттів.

— Я його ні разу в житті не бачив, не уявляю, який він… Хотів би зустрітися, поговорити, та мати і слухати про нього не хоче. — І Юрко розповів про батьків лист і про свою розмову з матір'ю.

Степан Бенедиктович слухав уважно, не перебиваючи, і тільки вряди-годи поглядав пильно на хлопця з-під густих острішкуватих брів.

Закінчуючи свою розповідь, Юрко знічено опустив плечі.

— Не знаю, що мені робити. І матір жалко, і батька хочеться побачити…

Степан Бенедиктович помовчав. Глибока зморшка пересікла його крутий лоб.

— А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком?

— Про це не було мови.

— Де батько живе?

— У порту Новому. Вулиця Полтавська…

— Ти знаєш, де це?

— Ні.

— До порту Нового по морю кілометрів десять-дванадцять… Можна катером… Ось так — через затоку, — вчитель махнув рукою на північний захід. — А якщо автобусом, по асфальту, то і всі двадцять п'ять…

— То ви мені радите поїхати до нього?

Степан Бенедиктович поклав руку на Юркове плече, цим самим даючи зрозуміти, що він з довір'ям ставиться до свого вихованця.

— А чому б і ні?.. Адже ти хочеш цього! Ти повинен знати, що життя — штука досить складна. Іноді не підозріваєш, яким боком воно повернеться до тебе. Ось саме зараз такі складнощі в житті твоїх батьків. І коли б їм допомогти, то вони, може, знайшли б спільну мову…

— А як їм допомогти?

— Простягнути батькові руку! Судячи з того, що ти розповів, він хоче з тобою зустрітися. Отже, поїдь до нього! Така моя порада.

— А мама?

— Бачиш, мама не має права заборонити тобі зустрітися з батьком. Та й не малюк ти уже!..

Юрко зрадів. Спокійні, розсудливі слова класного керівника розсіяли сумніви і вагання. Безперечно, треба їхати до батька! Знайти його! Поговорити!

Він підвівся.

— Дякую, Степане Бенедиктовичу. Я зрозумів вас… До побачення!

— До побачення, Юрію! Бажаю успіху!..

ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ

Другого дня була неділя. Мати не поспішала вставати, а Юркові не лежалося. Як тільки над морем піднявся край неба, схопився з ліжка.

— Ти чого так рано, Юрчику?

Юрко почервонів, бо змушений був сказати матері неправду. Ще звечора він обміркував план поїздки до Нового порту, дізнався, що найзручніше їхати автобусом, котрий вирушає о сьомій ранку.

— Ти не турбуйся — спи. Ми з Сергієм домовились порибалити, — відповів якомога спокійніше.

— Порибалити! — усміхнулася мати. — І де ми ту рибу діватимемо?!

Юрко полегшено зітхнув, — мати нічого не підозріває. Швидко вмився, з'їв шматок пирога з яблуками і гайнув з дому. На автобусну станцію прибув вчасно.

Автобус весело котився по гладенькій асфальтній дорозі понад морем, обминаючи безкраю затоку, то віддаляючись від неї, то їдучи біля самого берега. За вікном пропливали неозорі поля, де гуркотіли комбайни, зелені гаї, синя морська далечінь…

Нарешті, з горба показався порт Новий. Це було чимале містечко, що виросло за останні роки. Життя йому дали не тільки море і новітній порт, а передусім — заводи й фабрики, зведені на рівних піщаних берегах. Від порту простягнулися широкі вулиці. На них стрункими рядочками пнулися ввись молоденькі топольки.

Аж тепер Юрко, сплигнувши з підніжки автобуса, по-справжньому почав хвилюватися. Ще б пак! Він побачить батька, про якого мріяв усе життя!

Сьогодні вихідний день, і батько, напевне, дома. Цікаво, як він зустріне його? Зніяковіє? Здивується?

Юрко розпитав, де знайти вулицю Полтавську, і за якихось двадцять хвилин уже стояв перед невеликим гарненьким будиночком, що виглядав з-за паркану світлими вікнами.

Тут його зовсім облишила сміливість. Зайти? А що він скаже батькові? «Добрий день, тату. Я твій син». А якщо батько не захоче з ним говорити?

А коли батько з радістю привітає його, то про що з ним говорити? Розповісти про своє життя? Чи про те, як потрапив сюди?..

Він несміливо взявся за клямку, лаючи в думці себе за слабкодухість. Аж тут рипнули двері — і на ґанок вийшла стара жінка в темному халаті. Побачивши у хвіртці незнайомого хлопця, зупинилася і вичікувально подивилася на нього.

— Добрий день, — привітався Юрко.

Стара у відповідь кивнула головою.

— Кого тобі?

— Я до вашого квартиранта. Мені потрібен… дядя Романюта, — пробелькотав спантеличений Юрко, який чомусь вважав, що перший, з ким він тут зустрінеться, буде обов'язково його батько, а не якась незнайома жінка.

— Василь Петрович? Його немає дома.

— Коли ж він прийде?

— А він не прийде…

— Не прийде? — в Юрковому голосі прозвучало розчарування. — Хіба він не живе у вас?

— Живе. І за квартиру платить справно. Та відколи стало тепло, весь час на Дніпрі.

— Як на Дніпрі?

— А так. Там спить, звідти ходить на роботу. Ти хто такий?

— Я? — Юрко не знав, що відповісти.