Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович - Страница 16

І ось уже острів. За два дні на ньому ще вище піднялася молода трава. Ядуча жалка кропива настовбурчувала свої чіпкі голочки, і Марта з острахом обминала їх, чухаючи обжалені литки.

Вони потайки пробрались до знайомої вежі, видерлися нагору.

Юрко виглянув з-за рогу. Внизу, у глибокій довгастій ямі, працювало двоє: Стась Дзвонар і Глечик. Видно, робота у них посувалась швидко, хоча було важко. Доводилося високо вергати землю.

Міцно прив'язавши драбину за гострий край стіни, Юрко кинув її в темний отвір ями і перший спустився вниз. За ним — Марта.

У підземеллі було темно, вогко і холодно. Тхнуло цвіллю і давньою прогірклою сажею.

Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, Юрко поволі пішов у глиб печери. Марта не відставала від нього.

Було моторошно: серця лунко калатали в грудях. Низько понависали над головами похмурі потріскані кам'яні склепіння, які, здавалося, от-от заваляться і розчавлять їх тут, як комах. Суворо темніли бічні ходи і закапелки, лякаючи невідомістю.

Проходячи повз один такий хід, вони виразно почули гупання лопати. Юрко зупинився. Посвітив ліхтариком. Хід завалений глиною впереміш з цеглою і камінням. Десь там, за глиняним завалом, копали Дзвонар і Глечик, не підозрюючи, що є інший хід у печеру.

Переконавшись, що копачі ще досить далеко, рушили далі. Печера поволі звужувалась, а згодом круто повела вниз. Стіни стали мокрі. Під ногами почало чвакати.

— Ми підходимо до моря, — пошепки сказав Юрко. — Та ось і воно!

Печера вела вниз, і на долівці проступала вода. Йти далі було небезпечно. Юрко зупинився.

— Ми так нічого не знайдемо. Дзвонар і дядько Глечик, напевне, знають якийсь тайник… Гайда назад!

Тепер вони заглядали в кожен закапелок. Проходили боковими ходами, але всюди бачили лише похмурі цегляні стіни і втоптану глиняну долівку. Чим ближче підходили до вежі, тим ясніше чули гупання лопат. Потрібно було поспішати.

В одному боковому ході, під стіною, натрапили на глибоку яму. Навкруги неї — купи злежаної глини. Далі хід, як і багато інших, закінчувався обвалом.

— Хтось копав, але, видно, давно, — сказав розчаровано Юрко. — Не щастить нам! Доведеться підніматися нагору і чекати, поки ті доберуться до печери.

Важкий холод підземелля просочувався під їхнє благеньке вбрання. Хотілося швидше на сонце, на голубий весняний простір. Моторошна темрява обступала їх зі всіх боків. Прорізана сріблястим променем ліхтарика, вона здавалася ще густішою, загрозливішою.

Марта трималася за Юрків рукав, напружено прислухаючись до важкого гупання лопат за стіною. Видно, копачам залишалося небагато копати, — скоро вони будуть тут.

Юрко, не спиняючись, попрямував до колодязя, яким вони спустилися вниз. Ось ще один заворот — і…

Та що це?

Драбина, що висіла від них за якихось п'ять метрів, раптом схитнулась і зникла.

Юркові сипнуло по спині морозом. Він кинувся вперед. Підбіг до отвору — глянув угору. Встиг помітити, як чиїсь руки поспішно підняли драбину. Посипались камінці і їдка пилюка.

Що ж тепер?

Хлопець безпорадно оглянувся на Марту, похнюпився. Який він дурень! Ті двоє виявилися хитрішими — вистежили їх, коли вони спускалися вниз, і тепер…

Марта зрозуміла все.

— Що будемо робити, Юрку?

— Хіба я знаю, — тихо сказав Юрко. — Який же я йолоп! Дурень!

Він стукнув себе кулаком по лобі.

Марта притулилась до Юркового плеча.

Іншим часом Юрко відштовхнув би її, але тепер не посмів. Це ж він сам винен. І нащо завів дівчину в підземелля?.. Потрібно було залишити її зверху, щоб чатувала, а самому спуститися вниз…

«А може, спробувати вилізти? — подумав Юрко. — Коли б трохи вужчий колодязь, то це було б просто…»

Він уперся ногами в одну стінку, а руками в протилежну і почав підніматися. Та одразу ж зірвався і впав. Боляче забив коліно. Спробував ще раз. І знову невдало: з двометрової висоти гепнувся на долівку.

— Ні, без вірьовки не вилізти!

Юрко підвівся, обтрусив одяг і з тугою глянув нагору, де синіло небо. Як воно близько! Лише якихось десять-п'ятнадцять метрів. Але для них вони страшні і непереборні!

І хлопець у відчаї вдарив кулаком у холодну кам'яну стіну. Минав час.

Тремтячи від холоду, вони прислухалися до дедалі гучніших голосів, що долітали з печери.

— Чуєш — уже прокопали хід… — прошепотіла Марта.

— Не бійся, ми щось придумаємо. — Юрко намагався підбадьорити дівчину, хоча сам не знав, що можна тут придумати.

Вони перейшли від колодязя до глибокої темної ніші. Сховалися там. В печері ставало світліше: копачі швидко поширювали прохід. Чулося тяжке хекання стомлених людей, скрегіт лопат і глухе гупання глини.

— Може й досить? — долинув голос Дзвонаря. — Проліземо й так…

— Може й досить, — погодився Глечик. — Лізь попереду!

Юрко стис Мартину руку.

В печеру покотилися грудки землі. Блиснув промінь електричного ліхтаря. Дзвонар скотився вниз і голосно вилаявся. За ним, сопучи і чортихаючись, протиснувся Глечик.

Юрко і Марта завмерли в ніші, припавши до холодної стіни, намагаючись не дихати.

Дзвонар, присвічуючи поперед себе ліхтарем, пройшов повз них і звернув у боковий хід, де була вирита яма. За ним, теж з ліхтарем, стомлено човгикав Глечик.

Юрко сподівався, що передусім вони кинуться шукати їх. Але дивно: і Дзвонар, і його напарник поводилися так, ніби й не підозрювали, що в печері хтось є.

Раптом Дзвонар скрикнув і вилаявся. В ту ж мить він вискочив із бокового ходу і схопив Глечика за груди. Той відсахнувся і підняв руку з ліхтарем.

— Там нічого нема! — проревів Дзвонар. — Це ти викопав, падлюко! Поки я сидів у тюрмі, ти вирішив покористуватися нашою знахідкою! Але це тобі так не минеться! Я уб'ю тебе!

Він трахнув його ліхтарем по обличчю. Почувся дзенькіт розбитого скла і зойк переляканого Глечика, який намагався видертися з ведмежих обіймів Дзвонаря.

— Чекай, не бий! Я нічого не знаю! Клянусь тобі, що я тут ні разу після того не був! — хлипав Онуфрій Іванович, ухиляючись від нових ударів. — Коли б це я вкрав, то хіба б я працював отут стільки часу? Хай йому біс!

Дзвонар відштовхнув його до стіни, вихопив з руки ліхтар, а свій, розбитий, кинув під ноги. Спрямувавши промінь Глечикові в обличчя, просичав зловісно:

— Я не вірю твоїм клятвам! Мерзотник! Злодій старий! Харцизяка! Ніхто, крім тебе, не знав про нашу схованку! Ти обікрав мене! Ти загнав мене навіки в кутузку! Бо тепер мені, коли піймають, дадуть повну котушку за втечу з тюрми! А хіба ж я тікав би, коли б знав, що на волі у мене нічого нема? Я сподівався, що дістану чисті документи і житиму, як бог! А ти мене обдурив! Ти мене вбив! То пропади ж і ти, поганцю!

Дзвонар вихопив з кишені ніж і знову кинувся на Глечика. Але той устиг перехопити його руку і скрикнув:

— Чекай! Не вбивай! Я скажу! То я відкопав. Усе у мене… Дома. Заховане… Я віддам. Тільки не вбивай! Я думав…

— Що ти думав? Що я повірю твоєму базіканню? Що Стась — простачок, якого легко обдурити? Е-е, дядечку, не на такого натрапив! Дякуй богові, що напоумив тебе вчасно зізнатися, а то закопав би в тій ямі, як собаку!

Юрко до болю стис Мартину руку. Так ось хто такі Стась Дзвонар і дядько Глечик! Бандити, ладні перегризти горло не тільки комусь іншому, а й один одному!

Хлопцеві стало моторошно.

Дзвонар трохи вгамувався. Опустив руку з ножем і сплюнув набік. Промінь світла ковзнув по купах запліснявілої глини навкруги ями. І тут в очі Дзвонареві впали свіжі сліди.

— Тут хтось недавно був! Ти бачиш — зовсім свіжий слід! — вигукнув він. — Я ж казав, що чув у руїнах чиїсь кроки…

— Може, це ти сам ходив? — спитав Глечик, зрозумівши, що небезпека минула.

— Таке мелеш! Поглянь: сліди вдвічі менші, ніж мої!

Вони обидва нагнулися над ямою. Потім Дзвонар випростався, хижо витягнув уперед голову.