Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 68

По темному обличчю Газі–бея промайнула тінь.

— А я думав, що уруські посли захочуть розважитися. І Ванда–ханум сподівається… Бо це вона, згадавши шляхетські виїзди на зимові полювання в Ляхистані, тягне мене на Яйлу. Нашим жінкам–татаркам таке навіть і на думку не могло б спасти, бо не жіноче це діло. Але ж маю жінку–гяурку, мушу іноді задовольняти її бажання… Щоб не так сумувала за батьківщиною…

— А дуже сумує? — спитав Тяпкін, відгортаючи кожуха.

— Ще б пак! Тільки й мови про свій Ляхистан!..

— Коли б не хвороба, я із задоволенням прийняв би твоє запрошення, бею. Але, гадаю, наші молоді друзі не відмовляться поскакати на конях по засніжених горбах Яйли за звіриною і трохи розважитися.

— Я з радістю приймаю запрошення, — сказав Арсен.

— Я теж, — підвівся Роман.

Бей зрадів.

— От і добре. Тоді я накажу своїм людям осідлати ваших коней.

Він вийшов.

— Дивіться, хлопці, не накидайте оком на польку, а то бей вуха відріже! — усміхнувся Ракович. — Татарин у цьому ділі жарту не розуміє!

— Якось обійдеться, — сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку.

На Яйлу невеликий мисливський загін прибув опівдні. Ванда, яка з Ак–Мечеті їхала в межиріччя Альми й Салгіру без чоловіка, у супроводі його сейменів, уже ждала їх в умовленому місці. Вона сиділа на великому сірому камені, що здіймався над горбкуватою, злегка засніженою рівниною, порослою подекуди кущами дроку, глоду та грабини і густо всіяною сухою травою і бур’янами. Була в чоловічому одязі: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах і теплих, на хутрі, чобітках. На голові мала, як і чоловік, лисячий малахай із червоною окантовкою, з–під якого вибивалися пасма густого білявого волосся.

— Вітаю, пані, — сплигнувши з коня і цілуючи руку Ванді, сказав Звенигора по–польськи. — Я радий вас бачити знову.

— Я теж, пане… Тут нечасто можна чути рідну мову. Правда, не далі як позавчора через Ак–Мечеть проїжджали до Кафи польські купці, але вони поспішали, і я тільки один вечір могла тішитися приємною бесідою з земляками із Кракова.

Залунав ріжок, і всі почали лагодитися до полювання. Бей послав загінчих із собаками, щоб заганяли звірину, сеймени виймали з сагайдаків луки, Ванда скочила на гнідого коня, їй подали легкий лук і два пістолі.

Козакам теж дали луки й стріли.

Їхали поволі лавою, на такій відстані, щоб можна було дістати дичину стрілою або кулею з пістоля.

Арсен жадібно вдивлявся у безкраю далечінь. Сліпуче сонце міріадами іскринок відбивалося на чистому білому снігу, а в холодному голубому небі ширяли орли.

Здалеку, із–за яру, порослого чагарником, долинули крики загінчих, звуки ріжків і гавкіт собак.

Газі–бей підняв руку.

— Увага! Пильнуйте!

Сеймени обступили яр півколом, зняли луки й наклали на них стріли.

Крики загінчих і гавкіт собак наближалися.

І раптом з чагарників, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею — друга, третя… Налякані собаками, вони мчали наосліп, прямо на вершників.

Забриніли тятиви луків, просвистіли оперені білими гусячими перами стріли. Дві лисиці заборсалися в снігу, третя, мов вихор, збиваючи за собою білу куряву, прошмигнула між вершників і побігла видолинком до рідкого чагаря, що темнів у неглибокому яру. Звенигора і Ванда повернули коней і помчали слідом за нею.

— Стріляй, пане Арсене! Стріляй! — гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чагарі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.

Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.

— Шкода! — вигукнула з досадою Ванда. — Втекла… А яке розкішне хутро! Як золото!

— Не шкодуйте, пані, — втішив її Арсен. — Тут, видно, такої дичини багато… Двох уже вполювали. А це ж тільки перший захід. Обіцяю вам вполювати лиса!

— Наперед дякую, пане.

Вони повернули назад. Коні йшли поруч.

— Які вісті з Речі Посполитої принесли вам заїжджі купці, пані? — спитав Арсен. — Уже чотири місяці як ми в Криму, відрізані від усього світу…

Вандині очі посмутніли.

— Як вони поїхали, я проплакала всю ніч. Так було тяжко на серці…

— Чому ж то?

— Не побачу я більше вітчизни своєї… Король Ян Собеський жде нападу султана і хана.

— Звідки це пані відомо? — з цікавістю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум’яніле личко жінки.

— Від тих же подорожніх. Кажуть, проти турків виступає Австрія, Венеція і папа… Вони втягують у свою коаліцію і Річ Посполиту. А в Польщі — розбрат між магнатами. Король Собеський не знає, де взяти грошей, щоб спорядити військо для оборони. Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Ніхто їй не прийде на поміч…

— Це так казали купці?

— Ні, я сама так думаю.

— Пані говорила про це беєві?.. Пробачте, чоловікові?

— Ні. А для чого? — здивувалася Ванда. — Я ж полька! Хіба я хочу лиха своїй вітчизні?

— Пані мудро зробила, — похвалив її Арсен, у душі визнаючи, що жінка і справді розумна і він аніскільки не перебільшив, хвалячи її.

Вони під’їхали до гурту.

Полювання тривало ще годин зо дві чи три. Арсенові пощастило вполювати лиса, і він подарував його Ванді, думаючи при цьому, що всіх лисиць Яйли було б замало, щоб віддячити цій жінці і за те, що врятувала його з Романом, і за те, що переказала нині такі важливі вісті.

7

Коли Арсен закінчив свою розповідь, Тяпкін скинув на підлогу кожуха, з–під якого хотів було не вилазити цілий день і цілу ніч, і швидко заходив по кімнаті.

— Козаче, ти розумієш, що ти приніс? — раптом спинився він перед Арсеном і сам же відповів: — Ні, ти не розумієш!

— Якщо я не розумію, то хай пан посол пояснить, — усміхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б він не розумів значення вістей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би їх повз вуха і не переповідав би тут, у посольському стані.

Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п’ятірнею бороду, втупився у Тяпкіна.

— Що ти хочеш сказати, Василю?

— Те, що ми можемо зі спокійною совістю уже завтра підписати договір про перемир’я. От що!

— Як тебе розуміти? Хіба те, що Австрія і Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на наші тут дії?

— Безперечно!

— Як саме?

Тяпкін потер руки, хитро примружився.

— Давайте подумаємо… Чи нам вигідно, щоб наш вчорашній супротивник завтра вв’язався у велику і, мабуть, затяжну війну?

— Безперечно, — відповів дяк.

— Отже, ми матимемо кількарічну передишку, а це те, що нам потрібно. Після безперервних воєн з Польщею, Туреччиною і Кримом казна наша спорожніла, народ стомився, а вся Україна розорена дотла, — міркував уголос Тяпкін. — Ми повинні підписати перемир’я, щоб дати нашій країні передишку, а туркам розв’язати руки на заході. Щоб наша непоступливість не змусила хана й султана шукати примирення з Віднем і Варшавою і не привела до третього турецького походу на Україну.

— Ти міркуєш правильно, пане посол, — вставив своє слово розважливий Ракович. — Звичайно, шкода віддавати туркам і татарам шмат нашої землі між Інгулом, Тясмином і Дніпром. Але зараз та земля — пустеля… Ні турки, ні татари її, звичайно, не заселять. Заселимо її ми! А мине кілька чи кільканадцять років — і вона повернеться в лоно матері–вітчизни.

Тільки тепер Арсен збагнув усю важливість вістей, з якими повернувся з полювання. Звичайно, він зразу, ще там, на Яйлі, зрозумів, що польські купці привезли дуже важливі новини, але щоб вони так вплинули на хід мирних переговорів і їхню долю, бо прискорювали їхнє повернення на батьківщину, а отже, й майбутню поїздку в Буджак, на розшуки Златки і Стехи, — цього він до останньої миті не усвідомлював.

— Але ж це добре! — вигукнув він. — Якщо ми завтра підпишемо договір, то післязавтра вирушимо додому. Так уже остогидло сидіти тут, на цій безводній Альмі!