Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 55

Вандзя знітилася і, відвернувшись, розстебнула широкий жовнірський пояс на штанях, з потайної кишеньки дістала невеличке металеве дзеркальце. В цю мить у коридорі почулося кахикання каведжі.

Арсен миттю вихопив в ошелешеної жінки дзеркальце і прошепотів:

— Про мене — ні слова! Скажи, що дзеркальця ще не знайшла… Що, може, воно біля сідла в саквах. Хай почекає… Пам’ятай — стріляю я без промаху!

Він швидко відступив у куток, за грубку, і сховався за широким дерев’яним ліжком.

Скрипнули двері, почувся голос каведжі:

— Ну що, пані, знайшла?

— Нехай пан ще зачекає трохи, — пробелькотіла Вандзя. — Я гукну пана… Бо ще не встигла…

— Як пані хоче. — І каведжі, здивовано стенувши плечима, позадкував з кімнати.

Вандзя в знемозі опустилася на стілець. Арсен вийшов зі своєї схованки і став перед нею, тримаючи в руці дзеркальце.

— Пані, що з паном Мартином? Тільки — правду!

— Не турбуйтеся, він живий і здоровий.

— Де ж він?

— Залишився у Львові…

— А пані?

Вандзя мовчала. Боязко глянула на козака, і в її очах промайнула така туга, що Арсенові раптом стало соромно, що він розмовляє з беззахисною жінкою, тримаючи в руці пістоль. Застромивши зброю за пояс, уже спокійніше сказав:

— Отже, пані покинула мого друга?

— Так, — ледь чутно прошепотіла Вандзя.

— І куди ж пані простує? В Крим? До дітей?

— Так, — ще тихше промовила Вандзя, і на її очах блиснули сльози. — Пан догадливий…

— Я так і думав… А звідки пані знає полковника Яненченка? Якщо пані скаже правду, їй не треба мене боятися.

— Пан Ян теж у Львові… На службі у коронного польного гетьмана Станіслава Яблоновського.

— О! — вирвалося у Звенигори, який ніяк не сподівався, що полковник Яненченко, втікши від Хмельницького, опиниться аж у Львові. — То виходить, що то Яненченко передав дзеркальце Кермен–азі?

— Так.

— Що ж у ньому? — Арсен зі всіх боків оглянув дзеркальце, але не помітив нічого підозрілого.

— Всього лиш лист Кермен–азі, щоб він допоміг мені добратися до Криму… Пан Яненченко був такий добрий і шляхетний, що безкорисливо, з одного тільки співчуття погодився допомогти мені… Якби всі були такі, пане Звенигора…

— Де ж той лист?

— Хай пан відкрутить ручку…

Арсен швидко відкрутив рогову ручку і з неї витягнув згорнуту в трубку цидулку. Розгорнув. Повернув до світла. На двох невеличких клаптиках паперу густо, дрібними, як мак, літерами було написано по–турецькому.

В першому справді Яненченко просив Кермен–агу допомогти жінці, яка подасть цього листа, дістатися в Крим, де у неї чоловік і двоє дітей. А в другому…

Арсен не повірив своїм очам, коли прочитав другий лист. У ньому Яненченко звертався до кам’янецького паші з пропозицією за хопити Львів. «У всьому краї не знайдеться зараз і трьох полків боєздатного війська, що могло б противитися вашій милості, вельмишановний паша Галіль. Гетьман Яблоновський ще тільки розпочинає збирати ополчення, яке сходиться з великою неохотою. Захищати Львів теж нікому. До того ж я, ваш покірний слуга, зумію відчинити потайні ходи, якими впущу в місто значну частину війська його султанської величності, — писав зрадник. — Кращого часу для нападу, щасливішої нагоди для захоплення Львова і бажати годі!».

В першу мить у голову запала думка, що Вандзя — співучасниця Яненченкової зради, що вона знала, з чим їде в Кам’янець. Але глянувши в її засмучені очі, побачивши, з якою надією стежить вона за тим, як він читає цього злополучного листа, Арсен зрозумів, що жінка була введена полковником в оману, що він використав її як зв’язківця мимо її волі.

Що ж робити? Як бути з Вандзею? Залишати її саму тут ніяк не можна, щоб вона не розповіла каведжі про те, що лист, адресований йому, потрапив у чужі руки. Разом з тим каведжі знає, що йому є лист від Яненченка, і буде домагатися його у жінки. Якщо Яненченко довірив Кермен–азі таку важливу таємницю, то, безперечно, між ними здавна існує якась потаємна згода, домовленість, і старий здогадується, що лист дуже важливий.

Арсен гарячково обмірковував, як бути. Його погляд упав на два листочки, що тримав у руці, — один призначено Яненченком для Кермен–аги, а другий — для паші. А що коли пошити в дурні всіх — і Яненченка, і Кермен–агу, і пашу?

Він непомітно для Вандзі сховав листа, призначеного для паші, собі в кишеню, а листа для Кермен–аги заклав у дзеркальце.

— Пані Вандзя, перепрошую вас уклінно за ту неприємність, яку завдав я вам своїм допитом, — промовив він, повертаючи жінці дзеркальце. — Я пересвідчився, що ви не вчинили супроти пана Мартина нічого лихого… А за те, що ви покинули його і хочете відшукати своїх дітей, я не осуджую: адже це так природно і кожному зрозуміло!

— Справді, пане? — скрикнула Вандзя радісно. — Якщо так, то ви шляхетна людина! Спасибі вам за добрість вашу…

— Не варто дякувати… Одно вас прошу: якщо хочете, щоб усе склалося якнайкраще, про цю пригоду мовчіть. Ніби мене ви й не бачили ніколи. І цієї розмови не було між нами. Зрозуміли?

— Так, пане.

— Ну, то прощайте. Бажаю вам щасливої дороги!

7

Того ж дня Арсен і Ненко попрямували до правителя кам’янецького пашалика Галіль–паші.

Своєю резиденцією паша обрав воєводський будинок, що заховався за могутніми стінами грізного замку, розташованого на скелястому березі Смотрича.

Спускаючись до Турецького мосту, Арсен відчув, як йому раптом перехопило віддих. Внизу, в глибокому каньйоні, лежали Карвасари! Той куточок землі, де він уперше побачив світ, де босоніж ганяв з хлопчаками в челика, де у братській могилі лежать останки його батька… А зараз там — пустирища і згарища, порослі дерезою.

На мосту, над каламутним потоком, що хлюпотів глибоко внизу, Арсен зупинився і перехилився через кам’яні перила. Не міг відірвати погляду від рідних, до болю знайомих місць. В голові роєм завихрилися спогади, перед очима встали картини минулого життя, якому, як здавалося йому колись, не буде кінця… І де все те ділося? Якими вітрами розвіялося в безмірній далекості часу?

Легкий стогін вирвався з його грудей.

— Що тобі, Арсене? — сполошився Ненко.

Звенигора показав на темні купи золи над Смотричем, на запустілі руїни, порослі бур’янами. Глухо промовив:

— Там стояв наш дім. Там я народився… Це моя батьківщина. Розумієш?

Ненко обняв його за плечі.

— Розумію… І щиро співчуваю тобі. — А перегодя додав: — Гарно тут!

— Гарно, — погодився Арсен. — Дарма, що камінь навкруги, а гарно!.. Але ж бачиш — тепер мені сюди немає дороги. — І він показав на темні постаті турецьких вартових біля брами замку. — Тепер це чужий край, чужа земля… Османський пашалик, звідки султан зорить на всю Україну, щоб і її загарбати…

— Не думай так! Адже ми приїхали сюди саме для того, щоб ти відшукав вільну дорогу до рідного краю…

— Спасибі тобі, Ненку, за втіху. Боюся тільки, що довгою–предовгою буде ця дорога. І багато ще крові проллється на ній!

— І все ж не треба втрачати надії… Надія держить нас на світі… Ходімо! Час не жде.

З мосту дорога нагло роздвоїлась: одна круто повернула праворуч і зав’юнилась попід стінами замку, понад обривистим берегом — це починався битий шлях на Хотин, а звідти — на Волощину, Болгарію і Туреччину, а друга — довжиною в кілька десятків сажнів — стрімко подерлася вгору, до похмурих воріт замку, де на невеличкому похилому майданчику, ховаючись від пекучого сонця у тінь під кам’яні мури вежі, сонно стовбичили вартові.

В замку всюди було видно сліди недавньої облоги: розтрощені дахи будівель, подовбані ядрами вежі і стіни. На всьому лежав відбиток запустіння. І коли б не поодинокі постаті яничарів, що сновигали по подвір’ю, можна було б подумати, що замок покинутий людьми.

Галіль–паша прийняв посланців гетьмана у чималому прохолодному покої. Прийняв, всупереч їхньому побоюванню, дуже швидко, ніби давно і нетерпляче ждав на них. Мовчазний чауш провів їх похмурими коридорами, порожніми кімнатами і, вклонившись, відчинив двері до покою.