Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович - Страница 11

Іван Стягайло зажив на Запорожжі слави відчайдушного, безстрашного воїна–козарлюги і скупого, зажерливого хазяїна–жмикрута. Справді, в бою, розпаленівши, він не раз дивився сміливо смерті у вічі, кидався туди, де було найбільш небезпечно, а на тілі мав стільки шрамів, скільки, мабуть, не мав латок на своєму одязі найнужденніший жебрак. Його рука не знала втоми, і важка шабля нагонила жах на ворогів. Не одному братчику приходила вона на допомогу, вирятовуючи в скрутну хвилину від видимої смерті… За це запорожці любили і поважали Стягайла.

Зате дома, в Січі, і на хуторі, був зовсім іншою людиною. Ніхто не мав більше за нього землі, лук, лісів, коней, худоби, пасік. Ні в кого з козаків–дуків не було більше наймитів та наймичок, як у Стягайла. Та, мабуть, і ніхто з них не був такий скупий, як він. Все, що прилипало до його рук, прилипало навіки… Під час поділу військової здобичі, користуючись отаманством, тягнув собі найдорожчі речі, найласіші шматки, а коли на курінній раді ділили земельні угіддя, могоричами, підкупами, а то й криком, бо мав луджену горлянку, домагався собі найкращих ділянок… Не гребував і лихварством — давав своїм братчикам–запорожцям гроші в ріст і потім стягував з них по три шкури. За це козаки ненавиділи його і прозвали Стягайлом. Спочатку він сердився, коли так його прозивали, та нічого поробити не міг — прізвисько пристало як смола і ввійшло до запорозького реєстру. Згодом звик до нього, слушно вважаючи, що серед запорожців часто подибуються ще гірші, навіть образливі прізвиська — різні Дериземлі, Безштаньки, Голопупенки, Кривошиї, Рябі, — своє справжнє прізвище давно забув і ніколи про нього не згадував.

Він був значним козаком, і його не раз обирали курінним отаманом. Та йому здавалося цього замало, і він таємно примірявся до булави кошового. Заради цієї мети навіть іноді розкошелювався — підмогоричував курінних отаманів і старих впливових козаків, а на свій день народження ставив бочку горілки на січовому майдані для голоти, знаючи, що на раді своїм криком вона може підтримати його.

Такою була ця людина, від якої в значній мірі зараз залежало Арсенове майбутнє. Він дуже добре знав Стягайла і сам, і з розповідей Метелиці, тому й потерпав, ідучи з друзями до військової канцелярії.

На стук у двері почулося гучне: «Ввійдіть!»

Чотири козаки ступили до світлиці і, одвісивши поклони, зупинилися біля порога. Стягайло сидів за столом і читав книгу. Арсен здалеку впізнав «Синопсис» Інокентія Гізеля, архімандрита Києво–Печерської лаври і професора Києво–Могилянського колегіуму. Ця книжка з’явилася років п’ять чи шість тому і відразу набула широкого розголосу в Україні, бо була першим підручником з вітчизняної історії. Арсен сам захоплювався нею.

Відклавши книжку вбік і знявши з широкого сідлоподібного носа маленькі окуляри в залізній оправі, Стягайло уважно оглянув козаків, розправив довгого густого вуса і прогув, як у бочку:

— Здорові були, молодці! З чим прийшли?

Арсен виступив наперед і розповів про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора і втрату сім’ї.

— То чого ж ти хочеш, козаче?

— Я хочу визволити своїх рідних, вони, напевне, в Корсуні…

— Гм, чим же я можу допомогти?

— Дозвольте, батьку, набрати охочих… та спорядити їх припасами з військової казни.

— Он як! — Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокій. — Ти, козаче, думаєш, що говориш?.. Хіба я можу без згоди на те царя або гетьмана самочинно розпочинати похід супроти турків? Це ж може викликати велику війну!

Збентежений Звенигора розвів руками: відповідь наказного отамана здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.

— Батьку кошовий, з якого це часу на похід супроти споконвічних ворогів наших потрібен дозвіл? — сказав він. — Тим більше, що з турками і татарами у нас ще немає мирного договору…

Стягайло з подивом витріщився на незнайомця.

— Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя…

— Семен Гурко, абшитований козак Ніжинського полку.

— Гм, а з якого це часу абшитований козак з Лівобережжя указує кошовому, що він має робити? — перекривив Стягайло Гурка.

— Я не указую. Я тільки висловлюю подив…

— Подив можеш висловлювати у себе на печі, а не перед кошовим! Кожен зайда буде повчати мене!

— Сьогодні я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим і прибув сюди…

— От як станеш, тоді я и говоритиму з тобою! Тільки таких великорозумних у нас і своїх досить — не знаємо, куди дівати.

Це була пряма погроза. Та Гурко пропустив її повз вуха.

— Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того… Я гадаю, що у відповідь на напад гетьман сам пошле військо на правий берег, щоб покарати Юрася, і не матиме нічого проти того, щоб якась сотня запорожців взяла участь у тому поході… Нам треба всього лиш порох, олово та хліб або сухарі. Невже Січ пропустить нагоду трохи пошарпати татарські чамбули, що, прикриваючись іменем Юрася Хмельниченка, гуляють по Правобережжю, як у себе дома?

— Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму діло, — уперто стояв на своєму Стягайло.

— Хто зна, хто зна, — з викликом і легкою іронією в голосі сказав Гурко.

— Ти занадто самовпевнений, козаче, — нагнувши буйволячу шию і наливаючись кров’ю, гарикнув наказний отаман. — Але ми й не таким роги обламували!

— Батьку, ми не прийшли сюди сваритися чи з’ясовувати, хто з нас розумніший, — втрутився Арсен, стримуючи гнів, що закипав у серці. — Ми прийшли по допомогу… Але якщо наше невлад, то ми із своїм назад!.. Пробачте, що потурбували… Ходімо, друзі!

— Ходіть здорові!.. І ось моє тобі останнє слово, козаче. Ти сам чи з друзями можеш їхати куди хочеш — у Корсунь, у Канів чи хоч самому чортові на роги! Але споряджати за кошт Січі військову експедицію, щоб визволити твоїх рідних, я не дозволю!.. У нас і без того мало припасів. А хліба та сухарів майже зовсім немає. Сидимо на саламасі… Ось так!

Козаки мовчки вклонилися і вийшли.

— Пся крев! — вилаявся Спихальський, сходячи з ґанку. — Упіймали облизня, прошу пана!

— Справді, не сподівалися на таке, — озвався глухо Роман. — Що ж будемо робити, братове?

— Поїду до Сірка на хутір! — рішуче сказав Звенигора. — Невже старий відмовить мені?

— Їдь, Арсене! Їдь не гаючись! — підтримав друга Спихальський. — А ми тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша… Їдь!

Арсен мовчки кивнув головою, і друзі попростували до куреня.

3

Після обіду Переяславський курінь завирував, як роздратований вулик. До січового товариства приймали Семена Гурка.

Звичайно прийом проходив тихо–мирно. Новоприбулого молодика або й досвідченого городового козака, який бажав вступити до запорозького товариства, курінний отаман питав, чи добровільно він вступає до сім’ї славних лицарів Війська Запорозького і чи згоден слухатися своїх отаманів. Коли неофіт казав, що добровільно і що буде слухатись усіх отаманів, його питали, як він прозивається. Саме — як прозивається або як хотів би прозиватися, бо справжнє прізвище заносилося тільки до реєстру, а якщо новак з тих або інших причин не хотів, щоб там фігурувало його прізвище, то заносилось лише прізвисько. Ця традиція установилася ще тоді, коли покріпачені селяни, які тікали на Запорожжя від панів, не хотіли, щоб навіть тут їх знали під їхніми справжніми прізвищами, щоб панові чи урядовцям короля, коли б вони виявили втікача, можна було сказати, що це не той, кого вони розшукують, що це зовсім інша людина, навіть прізвище у неї інше… Якщо ж прізвиська не було, то спостережливі вигадники–запорожці тут же на ходу придумували його, найчастіше підмічаючи яку–небудь рису вдачі чи зовнішності новоспеченого козака. «Хай буде Рябоштаном!» — гукав хтось, натякаючи на рябі штани новоприбулого. Або: «Та він глухий, мов тетеря, тож хай Тетерею і прозивається!» Так і записували… З цієї хвилини новачок ставав запорожцем. Якщо він був юнаком або ж людиною, зовсім необізнаною з військовою справою, то його називали молодиком і прикріпляли до старого бувалого козака, який років за два чи за три мав навчити свого учня орудувати шаблею і списом, стріляти влучно з рушниці, пістоля, гаківниці та гармати, копати шанці, ставити похідний табір з возів, їздити на коні, майструвати чайки та плавати на них і ще безліч більших чи менших справ, які мав уміти запорожець. Звичайно, робилося це не даром. Молодик мусив слугувати «батькові» та відпрацьовувати на зимівнику, тобто в господарстві свого учителя. Правда, іноді траплялися і такі учителі–безкорисливці, як старий Метелиця, котрі за науку не вимагали нічого, крім кухля горілки та поваги… Якщо ж це був досвідчений воїн, то він відразу вливався до складу запорожців, курінь приймав його в свою сім’ю як рівного.