Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 21

До речі, хто ж така Адіке? Гамід називав донькою тільки Хатче. Може, племінниця чи якась далека родичка? Хто зна…

Увечері почали сходитися невільники. Першим зайшов, подзвонюючи ланцюгами, пан Спихальський. За ним важко ступав довготелесий Квочка. Від обох гостро пахло димом і свіжою ріпаковою олією. Важка втома проглядала з їхніх пожовтілих змарнілих лиць.

Зі світла вони не зразу впізнали Звенигору. Квочка, як тільки переступив поріг, зразу повалився в куток, а Спихальський почав згрібати солому і намощувати собі пухкіше ложе.

— Сто дзяблів його мамі, — лаявся він. — Працюєш, як віл, а спиш, як свиня, прошу пана! За день так очманієш у диму і накрутишся біля котка, що голова йде обертом. А прийде ніч — навіть не відпочинеш як слід! Той паскудний Гамід, най би його шляк трафив, свіжої соломи жаліє…

— Він нічим не гірший за вельможного пана Яблоновського, пане Мартине, — втомлено сказав Квочка. — Той теж своїх хлопів мав за бидло. Та, врешті, пан Мартин про це добре знає, бо сам не раз, на втіху гетьманові, відбирав у хлопів їхні пожитки і залишав голих і холодних серед розорених халуп.

— Е, нащо згадувати старе…

— Для перестороги на майбутнє, — втрутився в розмову Арсен і вийшов на середину, де було світліше.

— А–а, пан запорожець! Сердечне вітаннячко! — вигукнув радісно Спихальський. — Живий?

— Живий, як бачите.

Квочка теж схопився, потиснув руки.

— А ми вже думали, що тебе й на світі нема. Виходить, нашого брата не так легко відправити до Вельзевула в пекло! Ми раді тебе бачити!

— Спасибі. А де ж Яцько? Де мій юний друг?

— Яцька немає з нами, — люто блиснув очима Квочка. — Ще взимку Гамід його і Многогрішного подарував комусь. Як собак!.. Болячка йому в бік!

Арсен нахмурився. Радість, що сповнювала його серце, раптом поблякла, зів’яла, як ряст на морозі. Слова товариша по нещастю враз нагадали про їхнє страшне, рабське становище, з якого не видно було ніякого виходу.

СЕЛЬ

1

На крем’янистому березі бурхливого Кизил–ірмаку стоїть саманна закопчена олійниця. Вона приносить Гамідові чималі прибутки, бо він підрядився постачати олію для всіх військових залог санджака [50]. З раннього ранку тут палахкотить вогонь під залізним барабаном, в якому підсмажується ріпакове та рижієве насіння. Гримить кам’яний коток. Біля велетенського преса хекають потомлені люди.

Дим і чад виїдають очі.

Звенигора, Спихальський і Квочка уперлися грудьми в товсті дубові балки, котять по дерев’яному жолобу велетенський круглий камінь, схожий на жорно. Камінь перетирає насіння. Він жовто–зелений від густої тягучої олії.

Арсен і Квочка мовчать, а пан Спихальський, вирячивши від натуги очі, зачіпає робітників–каратюрків:

— Що, Юсупе, я чув, сьогодні у вас байрам? [51]

— Байрам.

— Не схоже. Ти сьогодні такий же зароплений і прокопчений димом, як і завжди. Який же це байрам?

— Цить, гяуре! — шипить старий висохлий Юсуп і погрожує пальцем. — Не розвереджуй душі! Бо зозла як заїду тобі кулаком у вухо! Смердючий шакал! Ішак!

І Юсуп, і його товариші ще зранку були сердиті: навіть у свято Гамід примусив їх працювати. Яке йому діло до того, що правовірні не зроблять вчасно омивання і не прочитають намаз [52]? Йому аби олія була! Кожного дня її великими бочками відправляють з Аксу в усі кінці округу. Пливе їхня праця в чужі краї, як потоки у зливу, щоб потім повернутися золотим струмочком у кишеню хазяїна.

Юсупа заспокоює Бекір:

— Юсупе, притримай свого язика! Гяур правду каже: собака Гамід уже всім сів на голову. Земля наших батьків і наша земля майже вся опинилася в його руках. Щоб побудувати халупу, ми залазимо до нього в кабалу. Я вже шість років працюю на нього, мов каторжник, а кінця не бачу…

— А я відробляю батьків борг, — сказав Реджеп, молодий довгорукий чолов’яга, і сплюнув набік. — Як запрігся з п’ятнадцяти років, то й до цього часу… і, думаєте, той борг зменшується? Аякже! Женився — мусив позичити у Гаміда знов. Кожної зими, щоб не здохнути з голоду, позичаю теж… і так без кінця. Хай шайтан забере таке життя і самого Гаміда! Кажуть, біля Ешекдагу знову з’явився зі своїми хлопцями Мустафа Чорнобородий… Плюну я на все та піду до нього!

— Ти здурів, Реджепе! Шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Дізнається про це Гамід — пропала твоя голова, — зашипів Юсуп і люто крикнув на невільників, що, скориставшись розмовою, зупинилися. — Крутіть коток, прокляті собаки! Нічого тут прислухатися! Брудні свині!

Невільники знову налягли грудьми на перекладини. Заскрипів коток, забрязкотіли кайдани. Але в цю мить знадвору долинув пронизливий крик. Усі кинулися до дверей.

По дорозі від Аксу щодуху мчала дівчина з кошиком у руці. То була Іраз, донька Бекіра. Її доганяв Осман і намагався зловити за довгий білий шарф, перекинутий у дівчини через плече. Позаду їхав на коні Гамід і щось кричав сміючись.

Бекір розштовхнув плечем товаришів і побіг назустріч. Хоча Осман мав зброю і на голову був вищий за Бекіра, олійник налетів на нього, мов яструб, і зацідив кулаком у вухо. Іраз вирвалась із рук охоронця і вскочила в гурт людей.

Ошелешений нежданим нападом, Осман спершу розгубився. На його круглому ситому обличчі промайнув подив. Та враз охоронець налився кров’ю і накинувся на Бекіра з нагайкою. Посипалися градом важкі удари.

— Стривай, Османе, — спинив його Гамід, під’їжджаючи на красивому коні. — Я хочу поговорити з Бекіром. Облиш свій нагай!

Осман, кленучи все на світі, відійшов убік. Бекір теж не хотів залишатися в боргу і бажав своєму кривдникові звернути шию, здохнути, як паршивому собаці, або підхопити десяток щонайгірших болячок.

— Та замовкніть, дияволи! — гаркнув на них Гамід, злазячи з коня.

Бекір рушив до олійниці. Гамід не відставав од нього.

— Я не знав, що в тебе така гарненька донька, Бекіре, — сказав Гамід. — Скільки їй років?

— П’ятнадцять, ага, — відповів похмуро Бекір.

— Ти міг би давно позбутися боргу, коли б послав її в замок на роботу. Вона могла б чесати вовну, прясти або слугувати в гаремі…

Вони зупинилися на горбочку.

— Йок! Йок! [53]— вигукнув Бекір, рвучко повертаючись обличчям до спагії. — Не чіпай її, Гамід–бею! Вона ще молода, з неї вистачає роботи вдома. У мене хвора дружина…

Але Гамід наполягав на своєму.

— Ти вже багато років відробляєш позичку, яку взяв на будівництво хати, Бекіре, а борг не зменшується, бо, крім того, треба ще їсти й пити… А так ти заразом позбувся б його, як болячки! Подумай!

— Я сам відроблю тобі свій борг, Гамід–бею! Я працюватиму ще два роки, але доньки в замок не пошлю! То місце не для молодих дівчат!

Гамід спалахнув.

— Думай, що мелеш, Бекіре! — вигукнув роздратовано. — Однак рано чи пізно муситимеш послати її до мене. Борг давно прострочений… Ну, чого упираєшся? Одумайся!

— Ні, Гамід–бею, цього не буде! — рішуче відповів Бекір. — Усім відомо, що дівчат, які слугували в замку, ніхто не бере заміж! Невже ти хочеш зробити нещасними зразу чотирьох людей: мене, мою дружину, доньку і її жениха Ісмета?

— Поганий собако! — верескнув спагія. — Ти ще пожалієш! Я не забуду цих слів!.. Паршива свиня, смердюча гієна, як ти смієш базікати про свого господаря?.. Даю тобі тиждень для сплати боргу! Якщо не сплатиш чи не відробиш разом зі своєю дружиною і дочкою, я викину тебе з хати і вижену з Аксу!

— Ла хавла! [54]— підняв догори руки Бекір. — Хай буде те, що має бути! Але дочки я тобі не віддам! Візьмеш її тільки після моєї смерті, Гамід–бею! Це моє останнє слово!

Бекір сказав це так рішуче, що всі з подивом глянули на нього. До цього часу він ніколи ні в чому не суперечив ні Гамідові, ні його охоронцям, що ні на крок не відступали від хазяїна. Тому Гамід, вважаючи його за розумного і досвідченого олійника, настановив старшим над іншими батраками і невільниками. Виконував він свою роботу старанно, і Гамід був ним задоволений. А зараз просто не можна впізнати Бекіра — очі палають, кулаки стиснув, скажи йому ще слово — так і вчепиться в горлянку!