Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 77

— Вада, пажалуста?

Редька взяла зі стюардесиної таці склянку з водою.

Хух. Як же все-таки легше, коли розумієш, звідки в тебе взявся весь той набір недавніх дежавю: вибрати не можна тільки Батківщину.

І, хоч Редька й не прожила, як Соня, в захованому королівстві до трьох своїх свідомих років (цікаво, Соня собі ін’єкції амнезії робила, прикидалась, що нічого не знає, чи просто чесно все забула?) мала з цими місцями значно більше спільного, ніж сестра. Редьку бісило одне: яке мали право бабця, дід і тато замовчувати правду?..

Чи, може, табу на історію накладав сам «неподобний спосіб» появи на світ двох сестер: К стала жити з їхнім батьком проти волі своїх батьків і традицій народу. Кожній тварі по парі — лише з її племені. А надто, коли ти донька високого посадовця (був дід по маминій лінії міністром, священнослужителем чи просто дикуном-шаманом, конкурентом лам, Редька не зовсім дібрала з подальшого контексту) — який ти приклад іншим подаєш?! Добре, що в тата руки були не зі сраки, посміхнулась Редька, поробив їм там, певно, каналізацію, чи хатки поміг будувати. Бо так би точно вислали у кам’яну пустелю грифам на поживу сповільненої дії… Ну і ще любов, біда її бери. Вочевидь, К вміла переконувати всіх у тому, що цей білий дядюн — потрібна для суспільства штука.

— Чого ж ти так далеко відійшла тоді… — Редька спохмурніла й зусиллям волі спробувала відігнати з-перед очей картину вбивтсва її мами якимось миршавим писклявим китайським солдафоном, бо йому так просто захотілося. А може, і не солдафоном — у щоденнику це точно не описується, тато ж теж не машина, а в офіційній версії з її дитинтства був «нещасний випадок».

Втім, аби попередити нещасні випадки і на майбутнє, дітей із крихітного королівства тато вирішив забрати. І не тільки Соню з Редькою, а й крихітного Дордже, принца-наступника, всього лиш на три місяці старшого від Редьки. Так попросили старійшини, згадуючи про якесь їхнє давнє пророцтво.

— От тобі й пророцтво… — зітхнула Редька. — Хоч ти білий, хоч ти сірий, а вступаєш у гру. І якщо вже гроші надійніше у європейських банках берегти, то принців й поготів.

А перебравшись, якщо припече, через неприступні гори ще подалі, як сподіватися, що принц у слушний час знайде дорогу туди, де ніколи не був, і, зупинивши руйнацію, поверне своїм землям колишню їх велич? Місця, не позначені на жодній карті, всі ці заплутані стежки, бленк-споти й повне бездоріжжя, відкриються провіднику єдиного калібру: сильній дитині білого зайди.

— Нда, діар фазер, тут пророцтво дало маху. І не Пема читає твої записи, вибач. Довелось шедеври розгрібати аматорам. Замість Ла Скали вийшов Коломийський драмтеатр. Але ж вийшов таки!

Редька так собою запишалася, що аж попхала ліктем пасажирку на сусідньому сидінні. Тут же вдавши, що спить, Редька миттю заплющила очі.

І ось перед нею вже малюється крихітна експедиція, що вночі таємно звозить дітей вниз, у долину. Татові вдалось домовитись із організацією штибу Червоного Хреста, аби за документами молодшої доньки вивезти з країни принца.

— Ну так, — всміхнулась Редька, — всі діти на одне лице в такому буряково-крикливому віці. Навіть ми з Дордже. Смішно. Одне шкода — було в мене кучеряве волосся, та й загуло. Ну, зате тепер хоч ясно, що то в принца не сексуальні фантазії про секс-шопних медсестер були, а реальні флеш-беки. Ото в нас дєцкі травми, курча мать… Добре, хоч тато за мною вернувся тоді, хе-хе. Бо мав би собі синочка смаглявого, і спокій голові.

А так потенційного синочка відправили в закритий інтернат аж до Англії (бідне мале…), старшу донечку ростили як того фет-фрумоса, а на меншу клали вертуту з грибами й цибулею. Дордже, видно, Схід однаково манив, і заманив аж до німецького Ляйпціга. Пема стала Сонею і мала в сраці всі пророцтва й місії, а Редька от сидить, читає, і марудиться одвічним запитанням:

— Де цей грьобаний татуньо зараз?!

І тут Редька перекинула ліктем чай із чотирма пакетами цукру, що берегла собі солідна дама в фіолетовому, з золотими лампасами, плюшевому спортивному костюмі, котра летіла поряд із нею. На тимчасове щастя, дама саме засідала в туалеті.

Редьці тут же згадалися слова Орсона Велза про те, що в літаку люди мають тільки дві емоції: нудьгу і жах. Цікаво, чи вдасться їй зберегти на лиці невинну нудьгу, коли повернеться тітонька. І скільки порцій жаху виллється з дами на вигляд її глянцевого журналу в липкому чаї. «Можна ще, — подумалося Редьці, — знову ж таки, по-велзівськи повідомити Золотим Лампасам, що Марс, кажись, нарешті атакує, і йому допомагає Кадафі чи ще хто-небудь, кого може знати ця тьотя з понівеченою статтею про тужливі будні Джастіна Бібера…»

Редька ще раз глянула на червоний записник. Що за дурня їй у голові? Дивно функціонує людський мозок, коли хоче взяти короткий тайм-аут від того, що не зразу на нього налазить. В житті, здається, намічалися серйозніші речі, ніж загроза брутального втручання золотих лампасів у її й без того не широкий міжкрісельний простір.

67

— Ото таке… — Редька поближче підсунула червоношкірий зошит до нерішучої Соні.

Дивно було бачити її такою — без звичної самовпевненості й назагал трохи прибитою. Втім, якраз її впевненість і вічне знаття, що робити, зараз і були найбільш потрібними: хто, як не Соня, мала знати, що з усім цим робити.

— Чого ж він чекав так довго?.. — нарешті запитала вона.

— Ну, публікувати матеріал про свіжий терор відразу не хотіли, бо палітічєська абстановка не давала. Думаю, десь було так. А коли настав час і фазер домовився про публікацію з яким-небудь Times, всьо раптом вкрилось лободою — його вже встигли схопити шпійони й посадити в китайську тюрму.

— І матеріали залишились в сейфі.

— Угу.

Редька виглянула за вікно. Київ особливо не мінявся: сірів собі спокійно, як завжди.

— Каштани б розцвіли вже для пристойності… — Редька похитала головою на вигляд постера трохи пришелепкуватого молодого депутата-тушки, що вже другий рік поспіль доказував громадськості, що він не гей, клянучись у любові до жінок, Бога й України.

«Тобі б дуетом із Шахід Рок Стайлом станцювати, але хто тебе візьме?..»

— Знаєш, — зітхнула Соня, — в мене, в принципі, є виходи на міжнародних літагентів, у них — на правильних видавців. Я не думаю, що проблеми з публікацією будуть. Тема знов гаряча. Але тема все-таки твоя. І… вчитуватися в деталі я не хочу.

Щоденник знову переїхав по столу до Редьки. Вона запитально підняла брови на старшу сестру. Аж втішити її схотілося.

— Я просто зведу тебе, з ким треба, а далі ти сама. Не звикати ж тобі. — Соня сумно посміхнулася.

Редьці важко було зрозуміти, що вона зараз відчуває насправді. І чи варто було сестрі розказувати щось у деталях, якщо їй ліньки навіть читати щоденник тата зі згадками про маму.

— Що ж, зовсім скоро наш принц стане королем і втрутиться у справу тата — його ж мусять випустити?.. — зараз вже по голосу Соні важко було зрозуміти, навідала її раптова наївніть чи просто маскувався звичний пофігізм.

Редька посміхнулась:

— Неодмінно.

Пізніше, коли після справді таки блискавичної публікації матеріалів (Редьці самі подзвонили люди одразу з двох незалежних агенцій — довелося кидати монетку), їх батька таки звільнили з китайської тюрми (ніхто, включаючи, мабуть, всі міліарди китайців, не могли повірити, що чудеса можливі — засудженому за спроби чи то реставрації монархії, чи за банальний тероризм і відмову співпрацювати з урядом, здаючи локації людей і компромату, й не стали заживо вирізати органи і спопеляти безвісти), Редьці була цікава причина одного співпадіння. Якраз у той час, як вона у «Момо барі» повідала Соні про делійський банк і те, як дивним чином відкрила іншу скриню, а там була лишень якась неясна шмата, старий інтернетний знайомий Tryam Bakam прислав їй свого, як він обіцяв, останнього листа.

«Дорога Радешо! Тепер ми достеменно знаємо, що не помилилися, коли обрали тебе на роль Хранителя Ключів і Принців. Інколи зробити правильний вибір легше, якщо не знаєш, що вибираєш. Але не думай, що невибрані можливості зникають самі собою лише тому, що тебе вони більше не цікавлять. І відкинуті обійми, і солені сльози, і порожні трухляві звитки — не стали просто твоїми спогадами. Поміркуй над цим, коли загадки повертатимуться уві снах. Адійос. Чи то пак, намасти».