Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 72

Редька зітхнула і випхала ноги з-під теплої ковдри. Щось її тут вже нічого не дивувало. Позіхнула. Ну, як не зникне ключик за той час, що вона вмиватиметься, забере його з собою — однаково ж хтось поцупив у неї ножа. А так хоч якийсь сувенір нещасний. Ну і якщо це ключ, він має таки щось відкривати. Правда, тут ніхто нічого тобі прямо не скаже — такі вже в них традиції. Навряд чи це ключ від «закрамов родіни» із золотом-брульянтами, ну та й пес із ними… Залишиться квест на дорожку.

Редьці думалось поки що загальмовано. Надто багато каші в голові — закипіла, але ще не вистигла.

Неохоче прощаючись зі сном, Редька вийшла покуняти на веранді, глянути на схід сонця над паруючими рисовими полями. І раніше, ніж сонце, вона побачила принцесу, що стояла просто на голові. Протерши ліпше очі, Редька втямила, що то їй не привиділося, і то дійсно була юна принцеса. Тоненька, в простому білому одязі, вона займалася ранковими вправами на квадратній дерев’яній площадці десь за сто метрів від хатинки Редьки. А може, то була й не принцеса — з такої відстані важко сказати напевно. Але граційність, із якою дівчина виконувала йогівські асани, просто забирала подих. Цікаво, скільки ще людей зараз її бачило. І чи милувався нею Його Величність так само, як милувалася Редька.

Редька зітхнула. В неї би ніколи чогось подібного так гарно не вийшло — отак от перегинатися чи підіймати ногу, головою схилившись до іншої ноги… Хоча Редька, звісно, нічого такого просто не пробувала.

Вона похрустіла трохи плечима і шиєю, потягнулася руками і спиною, відволіклася на пташок, що пурхали між сонних рисових кущиків, і, вже кінцево роззувши очі, побачила, що взагалі-то кілька десятків жителів королівського двору робили зараз ті ж вправи, що і принцеса. І всі вони були в білому одязі. І котра з них була принцеса, ще попробуй розбери. Хіба що точно не дядько з вусами, котрий, угледівши Редьку, став із голови на ноги й заходився їй кланятися.

Пізніше, коли Редька вийде вже зі спакованим наплічником на веранду, щоби попрощатися з клишоногими чаплями, на тому місці, де займалася принцеса, зостанеться лиш хмарка білих квітів.

Приготування до церемонії заручин, а то й одразу до весілля принца з принцесою тривали, здається, ще з ночі. Тепер вони ставали все більш видимими. Чіплялися гірлянди й ліхтарики, ріхтувалися якісь химерні дерев’яно-паперові конструкції, чиє призначення лишалося поки для Редьки загадкою. Жінки й дівчата, раз по раз простираючись, розсипали по усіх доріжках квіти.

Нечутно, як котяча тінь, поряд із Редькою вигулькнула вчорашня дівчинка-служниця. І, не дочекавшись Редьчиного питання про квіти і поклони, пояснила:

— Це ми так запрошуємо на весілля п’ятсот тисяч дакіні, щоби вони принесли щастя молодятам!

Редьку в цьому найбільше здивувало те, як дівчинка не затнувшись вимовила «п’ятсот тисяч».

І вже наступної миті, глянувши в пильні очі служниці, що заткнула би собі за вишиваний пояс півкурсу ін’язівських студенток, Редька допетрала очевидне: її особі тут ліпше не тусуватися, щоби понурою пикою не зіпсувати людям свята. Ще чого доброго, дакіні розвернуться на порозі, не стерпівши естетичної наруги.

А з Дордже так чи інакше попрощатися не вийшло б.

— Я, певно, буду збиратися? — і відразу ж виправилась, бо що це за розгублено-питальні інтонації: — Я збиратимусь у дорогу.

Служниця мовчки кивнула. Так, наче Редьці було що збирати.

Проводити її з особливим почтом ніхто тут не збирався — були в державі справи важливіші. Втім, двох провідників таки дали. Одного, хитроокого, звали Нараяном, а іншого, темнішого, з гострими, геометричними рисами, Пасан. І хоч «Пасан» значило «той, хто народився в п’ятницю», Редька мала свої способи запам’ятовування:

— Ідеальне ім’я для таких етнографів, як я. Забуду, як зветься, скажу: чуєш, пацан? — і ніхто не здогадається, що то я гопнік.

Редька сумно посміхнулася на те, що тепер їй, щоб розважитися, треба буде отак дурної лопотіти самій до себе.

Провідники не говорили її мовою, а вона їхньою. Тож, поки вони радо між собою щебетали, Редька мовчки слухала, як її черевики ступають сірим камінням, здіймаючи хмарки куряви. Вона йшла не озираючись. З якимось забобонним страхом, що там, позаду, нічого не виявиться, а сама вона перетвориться на кам’яний стовп, і на нього потім складатимуть камінці побожні туристи.

Все, що вона зараз відчувала, — якась анастатична втома. Не було сили щось пригадувати, аналізувати, задаватися питаннями, підбивати підсумки. Може, потім. Якось, колись. Розморозиться, як пакет з овочами-напівфабрикатами, коли настане час.

Частину дороги — виявляється, був і значно коротший шлях — вони проїхали на конях. Від кількаденного незвичного гоцання в сідлі у Редьки страшенно боліла дупа й коліна, стерся до крові копчик, але вона того не помічала. Дивний був у неї білий кінь — якщо знудженій Редьці стріляло в голову заспівати йому української пісні, кінь із рисі переходив на галоп. Редьці так і не вдалося з’ясувати, подобається йому цей «їхав-їхав козак містом» і він від щастя так гарцює, чи навпаки, тікає, як від чуми, і сподівається, що ця потороча на ньому заткається бодай від страху. Коли Редька намагалася із ним заговорити — похвалити там, чи просто пожалітися на такий безславний кінець її паломництва — білий кінь страшенно пердів. І Редьці було не ясно, чого то ніхто в героїчних романах чи романтичних фільмах ніколи не каже про те, що коні пердять і на ходу вдобрюють землю, і як це все прекрасно пахне.

— Хоч у сідлі навчилася триматися. Бодай якась користь, — зітхнула Редька, злізаючи з білого скакуна. — Прощавай, скакун-пердун. Я буду сумувати. Пиши хоч деколи.

Чим нижче вони спускалися, тим відчутнішою ставала осінь. Жовто-золоте листя на улюблених Редькою вербах, якесь нереально яскраве на тлі теракотових скель і червоних закинутих монастирів кількасотлітньої давності. Такий самий теракотовий захід сонця, пурпуровий туман над горами, цегляно-червона оздоба вікон і піддашь будинків. Дивну закономірність побачила Редька: тут, унизу, вікна і двері здебільшого фарбували в земляний, теракотовий, деколи жовтий колір. Тоді як вище в горах у оздобі переважала синява. Більше неба, певно, було там у людей. Сильніше втручалося у повсякдення.

Он уже видно долину Чорної Ріки. Над нею, наче туман, висять хмари полуденної пилюки. Якраз зараз вже почнеться цей вічний вітер по колишньому морському дні. Пасан із Нараяном жестами показують, що треба рухатися швидше, аби не попасти в епіцентр бурі.

Редьці схотілось обернутися, чи, може, навіть кинутись назад, але за мить бажання наче стекло у пісок: треба йти далі. Стільки, скільки зможеш.

Великі чорно-білі птахи над її головою ловили вітер, як серфери ловлять океанську хвилю. Ворони здіймалися зграями догори, а потім падали на розоране поле на тлі попелястих гір — так, наче каміння котилося. Невтомні селяни орали свою немилосердну землю — хай там вітер, хай там буря. Редька так і не дізналася, що тут може прорости. Хіба би те зерно духовне, для духовної цампа-каші?..

Повз них, дорогою вгору, пройшов чоловік, тримаючи за хвоста свого мула. Хвіст був весь у косах. Вітер із долини доніс уривки дивовижного жіночого співу. Так тут співають, коли орють волами. На Україні теж колись було.

«Дивні знаки, — подумала Редька, — коли йшли туди, співав чоловік. А тепер — жінка. І пісня її значно складніша. Хоч ніби і знайома. Ех, кого би й собі за хвоста вхопити?»

Коли повертаєшся, час іде значно швидше. Особливо, коли повертаєшся один.

63

В місті-привиді, де колись проводила вакації королівська родина, а тепер коротала своє нехитре життя свійська худоба, нічого не збиралося змінюватися іще наступних років двісті.

Ті ж самі темнолиці жінки з хустками ледь не українських традиційних кольорів прали навпочіпки в холодній воді, що стікала скелею з довгої труби. Редька привіталася, вони відповіли. Стрічки на рогах черепів-оберегів ледь тріпотіли на вітрі. Вузькі вулиці-коридори. Камінь на камені. Деколи білі стіни, деколи червоні, деколи покриті битим склом, щоби чужі не перебралися. Кого їм тут боятися? Нарешті вхід до мертвого королівського замку. Шедевр наївного мистецтва, теракотовий страж зі своїм членом… Редька посміхнулася: