Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 69

Але зовсім не це переймало Редьчин мозок, поки вона, за інерцією все ще тягнучи рюкзак, ступала тепер десь ближче до кінця процесії. Дордже був трохи вищим за інших, чи просто вони все ще шанобливо пригиналися, йдучи з ним поряд. Редьці було видно лише його чорняву голову, але й тому щастю судилося тривати геть недовго.

Якби ж то знати було ще сьогодні зранку, що то вона його так роздивляється востаннє — спробувала би запам’ятати все його тіло, загарбати очима кожен сантиметр, до найменшого ніжного волоска на шиї проти сонця з крихітного вікна. Якщо вже й бути колись екзистенціалістом, то в такі миті це явно було би найлегше. Напівзакриті повіки, чорні, як смола, вії, крихітна родимка на щоці, відчуття прохолодної шкіри на доторк, всі його лінії і синкліналі, від яких забивало дух.

— Ом таре тутаре торе соха… — тихенько наспівувала низька жіночка, що крокувала поряд із Редькою.

Редька впізнала мантру Зеленій Тарі, захисниці всіх жінок і покровительці мудрості. Дивно, досі їй здавалося, що процесія була геть чисто чоловічою…

Тим часом сили танули з кожним кроком. Особливо тоді, коли раптом, круто звернувши з пересушеного річкового ложа, всі рушили стрімко вниз — дивним, неходженим до того схилу.

Редька давно вже думала про те, що коли їй пощастить побувати на Евересті, вона це буде для себе називати «Я герой. Я спустилася з Евересту». Бо піднятися вона б могла хоч на небесний Олімп, а от спускатися з нього — то вже була, як завше, дика каторга травмованим колінам.

— Грьобані лижі! — гарчала Редька, ненадовго забувши про всі свої муки тонких сфер. Які тут душевні конфлікти з катарсисами, коли суглобам пластикова кришечка?! — Редька вкотре послала позитивних флюїдів жевжику, що викруткою підкрутив колись їй лижне кріплення, що призвело у результаті до невеселих гіпсових буднів. — І непостриженим ногастим нігтям теж ганьба, до речі.

«Норовлять, падлюки, вилізти на спусках поза межі черевиків, як кігті вовка в «ну-пагаді» з ковзанів вилазали. А потім дико болять. Так що педікюр — не розкіш, а маст для трекера».

— Всьо, дарагой, я більше не ходок… — кряхтіла Редька, зрештою, навіть доста голосно, щоби те кряхтіння пробилося до Дордже через тіла його підданих, що так і сяк норовили йти з ним в ногу. Вона ж раз по раз зупинялася, щоби нахилитися й помасажувати коліна. Таке враження, що враз уся важкість світу всадилася зараз на її ноги й спину. Добре, хоч наплічник у неї нарешті забрали.

— Ну і нашо ми так довго весь час піздячили вверх?! Щоби тепер так стрімко піздячити вниз?

— Так легше збити спантелику, — не обертаючи до неї голови, знизав плечима Дордже.

— Кого, себе?..

— І себе також.

— А-а-а… — стогнала Редька, вже цілком безсило і беззвучно навіть матюкаючись, роблячи наступний крок. З усіх спусків вниз цей справді видався найважчим.

Але раз — і все для Редьки прояснилося. Зі стрімкого рожевого гранітного виступу, на який вона з передсмертним, як їй вже здавалося, прокльоном ступила, зненацька відкрився краєвид, як із польоту вві сні у дитинстві.

Посеред, здавалося би, безкінечної, вселенської пустелі враз виринула смарагдово-зелена долина, покраплена, як на картинах імпресіоністів, білими, рожевими, червоними, жовтими квітучими деревами.

— Зима ж тут наче мала бути, чи як?.. — Редька в міражі не вірила.

З-поміж кипучого зела визирали шпилі й дахи, подібні їй десь на дахи гуцульських церков — старих, іще покритих чорною ґонтою, що знали те, про що вже не судилося знати ні прийдешнім парафіянам, ні навіть їх пастирям, монахам-екзорцистам.

І тут же всі послані їм назустріч люди разом зашуміли, забили в барабани, заспівали щось на багато голосів — і луною їм віддалося з долини. Дордже миттю підхопили на руки, посадовили на чорно-золоту, з драконячими шиями й головами, колісницю, колісницю підхопили знов на руки (аж тут Редька й побачила, що ніяка то не колісниця, а звичайні королівські носилки-паланкін), й обережно понесли донизу.

— От блін, нагло як! Е! А я? Я, по-твоєму, не втомилася?!

Він не почув її, йому і так, очевидно, були трохи незручно зненацька потрапити в цю шангрі-лівську містерію імені фільму-дітям. Панден Дордже, видко, все ще не дуже звикся з роллю наслідного принца-спасителя і лами в одній особі. Зрештою, йому на це звикання лишався тільки час до долини.

— Нема на тебе феміністок! — Гарчала Редька, шкандибаючи за бадьорими підданими. — І… «комуністів нема на ваш царат!» — хотіла додати вона, але вчасно збагнула, що це зовсім не буде смішно.

Від переказаного Дордже раніше Редька вже приблизно знала, що королівство у скрутний час перейшло через суворі й неприступні гори в заховану від суховіїв і начебто зелену долину. Але навряд чи все це уявлялося їй саме так, якщо бодай хоч якось нерозмито уявлялося. Несподівана легка архітектоніка королівства була занадто вже казковим наслідком їх поневірянь серед каміння, зсувів і піску, щедро набитого в рота і в ніс.

— Якесь, холєра, дежавю… — пробурмотіла Редька, перш ніж безсило сповзти на першу-ліпшу лавку, а то й під неї, вмліваючи чи то від громоподібної музики, чи від надто густо напалених курінь довкола.

62

— Ніколи не думала, що помити руки з милом у гарячій воді — така королівська розкіш, — довірливо казала Редька дівчинці, що тримала їй теплий рушник на готові. Дівчинка й оком не кліпнула. Трохи поклонилася і знаком показала Редьці слідувати за нею до лазні.

Ванна! Справжня ванна! Редька не могла у це повірити. Ванна тут була гірською, по-багацунськи традиційною, на гарячих каменях. Стояла вона просто в крихітному саду, закритому від сторонніх очей уламками кам’яної огорожі, заплетеним по ній корінням дерев і зеленим живоплотом. З найближчої стіни на голу Редьку дивилася кам’яна богиня з нерозкритим лотосом у руках. Стояла вона на пласкій голові в карлика, що підтримував руками її крихітні ступні, й шість вогняних драконячих чи то хвостів, чи голів (через потріскану фарбу й полуплений камінь було не розібрати) звивалися, народившись у неї в сукні.

Редька почувалася втомленою, вдоволеною відчуттям виконаної тяжкої справи і самотньою — відтінки спогадів лишаються й перед відкритими очима. І чим довше вона кисла в кам’яній ванній і мружила очі на підвечірні сонячні промені, що ковзали, просочившись крізь бамбукове листя, і по ній, і по східцях жертовників, і по богині, то легшою вона ставала. І погляд богині вже не здавався їй ні зверхнім, ні поблажливим, ні підбадьорливим. Погляд з-під конусоподібної корони був світлим і байдужим — стандартний погляд ідеального божества. Мовляв, а що я тобі зроблю, дівчино, що є, то вже і є.

Дивно, міркувала сонно Редька, звідки в цьому місці таке відчуття фатуму, коли Ґаутама — як запам’яталося з нічних розповідей Дордже — казав, що весь поступ у житті людини залежить від неї самої.

Редька трохи побовтала рукою у воді, закрила очі й завмерла: їй явно почувся знайомий голос десь чи за стінкою, чи всередині стінок її власного черепа:

«…не знаю, як Ґаутама, а Дордже сказав би, що твій Фатум нагадує одного з тих заюшених кров’ю, розгніваних будд-херук із вишкіреними пащами, які чигають за порогом на чергове розбухле еґо. Коли закінчуються дракони, будь-який порядний герой починає їх шукати в собі. Звісно, чим ще може закінчитися пря з примарами, як не вбивством власної тіні. З місця в партері здається, ніби хтось зверху смикає за мотузки. All men are dancers and their tread goes to the barbarous clangour of a gong. Але насправді ці мотузки від початку переплутані між нашими пальцями. Ми сіпаємось, прагнемо їх розірвати, але тільки сильніше затягуємо ґудзи. Тож тільки тобі, люба Редько, вирішувати: гатити далі у веселий тамбурин і викликати імена латинських богів чи набратись терпіння і сісти розплутувати вузликове письмо».

Що за маячня? Це все від перевтоми.

Редька напровсяк запхала голову в воду. Випірнула, взялася за виточену з цільної бірюзи баночку з імбирним шампунем, і сильне, тоскне дежавю на кілька хвилин замурувало її в літеплій воді. Де було це все? Ця богиня, цей запах, цей шелест жіночого вбрання? Вона точно нічого ніколи такого не бачила. Ні у фільмах, ні дорогою — там взагалі все було нове й важко перетравлювалося, ні в книжках не читала, бо завжди цікавилася тільки книжками про реальне життя: історіями голодранців, панків, бітників і махінаторів. Дивно. Але пояснень питати більше ні в кого. Містика закінчується, завтра-позавтра ту-ту вже в реальне життя, до бабці на пєльмєні.