Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 60

Редька злегка отетеріла, втім, простоявши так кілька секунд і не наважившись нічого запитати, сама сіла трохи позаду Дордже. Спершу склала пальці так, як бачила на картинках, а потім вже так, як вони зручно вляглися.

Здавалося, навіть вітер затих, і то само сонце чи далекі помахи крил зниклого орла ледь чутно ворушили волосся хлопцю на голові. Редька не знала, скільки вони там пробули. Й тільки коли прокричав над головами орел (був це той самий чи інший?), вона помітила, що відблиски сонця по льоду перекочували на добрячу відстань. І тут же Дордже знищив тишу:

— Отам от, бачиш, прямо, трохи правіше за шпичак… Ні-ні, не туди дивися. Ну от, просто під відрогом, на дядька з вусами схожим, бачиш?

— Ну, шо там? — мружилася в трохи каламутну далечінь Редька.

— Отам печера Міларепи.

— Кого?..

— Міларепи. Відлюдника й потужного йога. Автора тисяч пісень.

— Поет-відлюдник… — зітхнула Редька з таким виглядом, наче все життя мріяла саме про цю професію, а батьки примусили вступати на бухгалтера. — А пам’ятаєш хоч якийсь його вірш?

— Хоч якийсь? Гм. Не знаю. Його страшенно люблять у Тибеті. Але навряд чи тобі пересічний тибетець так от запросто відірветься від крутіння бикові хвоста і процитує поета.

— Ну ти ж не пересічний… — нила Редька, лиш тепер видивившись трохи нижче ще щось, подібне на низькорослий монастир. Повністю захопившись його розглядинами проти сонця, вона вже й забула, про що нила, коли до неї донісся незвичний, захриплий якийсь голос Дордже. (Правда, потім вона збагнула, що незвичність радше йшла від специфічної його англійської…)

Maintain the state of undistractedness,

and distractions will fly away.

Dwell alone, and you shall find the Friend.

Take the lowest place,

and you shall reach the highest.

Hasten slowly, and you shall soon arrive.

Renounce all worldly goals, and you shall

reach the highest Goal.

If you follow this unfrequented path,

you will find the shortest way.

— А нам ніяк не дійти до його печери? — послухавши вслід за віршем ще трохи вітру, спитала тихо Редька.

— Ну чого? Якось колись дійдемо… — посміхнувся Дордже.

— Але не тепер? — розчарувалась вона.

— Ну, хіба що ти експресом отримаєш зараз дар скороходіння і понесеш мене на руках.

— То з вершини на вершину тобі ступи, то десь капці-скороходи роздобудь. Капризна ти дамочка. — Редька продовжувала свої звичні жарти більше на автоматі. В голові їй було незвично легко, та й в усьому тілі теж, навіть холод від близького заходу сонця ще не відчувався.

— Та чого капці? Можна й босоніж. Як порядні йоги. Тиснуть собі на правильні внутрішні точки енергії й переміщаються на величезні відстані за коротенький час.

— У, кльово їм.

— Ну, якщо сумлінно займешся і в тебе буде шанс досягти такого. А то й заразом навчишся літати небом, ставати невидимою, мати надлюдський слух, ясно бачити, міняти зовнішність чи бути вічно молодою. Хоча…

— Що «хоча»? — насторожилася Редька, ледь трохи підібравши замріяно розвішані вуха.

— Істині досягнення сіддхі — і вони даються найважче — це, як не дивно, зречення, співстраждання, тверда віра й осягнення безпомилкового погляду. Хіба не так в есенціях всіх цивілізованих релігій?..

— Певно, що так. — Редька враз поникла.

— Ти чого?

— Та так, нічого.

— Вниз не хочеться? Чи їсти припекло?

— Отож-бо! — мало не вигукнула Редька. — Я таке малозадачне чмо, що тільки це про мене ти і припускаєш — керованість голодом і фізичною втомою. І найстрашніше те, що ти правий…

— Ти про що? — не розумів Дордже.

— Бо здавалося б, тільки-но до мене щось дійде, проясниться, відчується, і я вже наче вилізла на рівень вище, як раз — і знову якась дрібна халепа вертає мене в той стан, у якому я все життя прокалаталася. Галіма комп’ютерна гра.

— Ну, якщо це тебе надихне, ти не одна така. Стандарти становлення — ось як твоя комп’ютерна гра називається. І чим ти далі зайшов, тим тобі важче. Оно берем великих ґуру. Того ж Міларепу.

— Мгм… — Редька скисла кінцево.

— Знаєш, скільки разів учитель валив йому хатки? Змушував бідолаху будувати новий і новий дім, коли той попросився до нього в учні, і який би дім не був великий і красивий, Марпа крутив носом і наказував його знести. І Міларепа починав усе спочатку.

Редька витерла в себе під носом.

— На парах із психології вас точно мали вчити, що люди не суцільні душевно. На європейських вчених же упор у вас був?

(Редька навіть не могла пригадати, як виглядала відповідна викладачка — видно, її програма так мало змінювалася з часів минулої слави КПСС, що зрештою цілком злилася з уселенською сірістю).

— В кожному з нас живе цілий звіринець парціальних особистостей. Там і дикун, що навіть просту роботу не здатен зробити, поки вождь не скаже натхненної проповіді й ритуально не заріжуть невинну скотину…

— А її за шо?

— За то, що символізує примітивну ліниву душу. І десь у дальній кімнаті засів інтелігент-екологічно-свідома людина. Якщо неблагородний дикун забере свій дрючок від дверей, нормальний пацан із книжечкою зможе вийти. Так що багаторазове повторення творчої праці — як було в Міларепи — крім культурних частин зачепить і приручить ще й бидло всередині нас. Екскременти мудреця мають бути розумніші за пересічного гомініда.

(Редька задумалась над словами «екскременти» й «гомініди» — на тих же парах із психології єдиний хлопчик у їхній групі точно вигукував би ці слова уголос, щоб інтелектуально посмішити дівчат — майбутню еліту нації, як їм повторювали за часів абітурієнтства).

— А Марпа знав, що учень у нього не простий, — провадив Дордже. — І що хоч поет в бурхливій юності й завалив — у прямому сенсі завалив — сорок своїх родичів дахом отчого дому, який у нього, сиротини, рідний дядько відібрав, а потім ще й врожаї чаклунством нищив у пошуках народної любові, а все ж додув, що це не вихід, і треба вчитися чомусь путящому.

— Йозі-медитації?

— Точно. Коли всі профілактичні знущання з боку Марпи було пройдено, Міларепа засів у дванадцятирічну медитацію. Відтак пішов вчити людей.

— Ех, — зітхнула Редька, — то ж і зараз є купа крутезних чуваків. Медитують собі, практикують, лекції дають, книжки пишуть, щось роблять варте зі своїм життям. А я що?..

— Принаймні ти задаєш собі правильне питання. Це вже щось. Бо скільки з тих людей, що роблять «крутезні» речі, роблять їх по-справжньому?

Редька вже колись про це задумувалася.

— Ну і найтупіше — це вважати, що ти суцільне ком іль фо, весь страшенно важливий, гарний, вчений, занятий праведними справами і все таке. А насправді ти жирна комаха, що копирсається у власному гівні.

— Гуманіст ти, — посміхнулась Редька.

— Ні, то я так, одного Налджорпа цитую, те ще було божественне хамидло. При тому, отримавши в’їдливе контр-запитання про те, чи сам він не в какашках копирсається, старий зрадів, як мала дитина. Сказав, що він у них із задоволенням качається, як сир у маслі чи як будь-яка порядна свиноматка. І головне — цього не заперечувати. Бо, якщо правильно до гівнюка підійти, з нього можна хоч зірки робити. І це вже буде істиним творінням — зірки з собачого гівна.

Редька все ще мовчала, обдумуючи почуте. Вони поволі спускалися з гори.

— Та й Марпа ж, до речі, сон на схожий мотивчик про майбутнього учня бачив: із потворного шматка закам’янілої багнюки йому слід було виточити діамант.

Редька раптом стала, як вкопана. Поєднання форм, кольорів і світла зненацька видалось їй ідеальним. Якби можна було забити свій кілок золотошукача в цю точку часопростору, вона б гамселила його хоч голим кулаком.

— Не дивно, що Міларепа просидів тут у медитації дванадцять років.

Посмішка Дордже їй у відповідь натякала, що відлюдник затримався тут не лише через велич пейзажів. Редька, зважуючи, чи всідатися на землю, завела:

— Ну давай, давай, будь ласочка, хоч на трохи тут залишимося. Диви, яка тиша, яка могутня гора, я ще ніколи не бачила, аби сонце так виблискувало на льодовику, як зараз… — зненацька вона відкрила в собі поклади майже поетичних руд. Всі засоби годяться, коли не хочеш відпустити те, до чого звик і що, здається, тільки тепер починаєш по-спражньому для себе відкривати.