Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 53

— І все-таки, — за пару днів зізналася Редька, — мене впирає тримати в пам’яті образ твоєї таємничої спини. Це моя медитація, — вона виклично глянула на Дордже.

Дордже посміхнувся.

— Не дуже вдалий образ, думаю. Спина має бути рівна і правильна, як у дза-дзені. Або як стіна. Однаково найліпша медитація — лицем до стіни.

— А в мене до спини, — вперто відказала Редька.

— Та хоч до сраки, — засміявся він. — Аби не на шкоду громадськості.

48

Містечко, в яке вони прийшли понад вечір, не було подібним ні на що, побачене раніше. Воно наче було іграшковим містечком дитини-велетня. Але, як для декорації, забагато в ньому було справжності й завмерлої історії. В цій всій архітектурі взагалі було щось пташине — наче ластівки, занудьгувавши одноманітним продовбуванням своїх нірок у піщаних стінах, весь надлишок теракоти й охри перенесли сюди, склеївши все докупи слиною і слізьми.

— Це… це воно? — тихо запитала Редька.

— Ні, — якось роздратовано відповів Дордже. — Я ж казав тобі, ми не проходимо через те місце. Це щось типу дачі, чи що. Зимова резиденція.

— Ух ти.

— Та й взагалі я цього не пам’ятаю. Так, максимум із детальних описів вцілілих очевидців…

— То ти з кимось зустрічався з королівства за цей час?!

Дордже лиш пришвидшив ходу.

Оминувши старезний бювет із колись хитромудрою ліпниною чи карбунком — тепер уже й не визначити — головне, слушно зауважила Редька, що вода звідусіль ще й досі цебенить, вони трапили в вузенький прохід під арку, аж довелось пригинатися, і тут же, за рогом, перед ними постала химерна багаторівнева будівля.

Високі стіни вже торкнула руйнація. На дахах поскладано дрова, маленькі вікна, як у середньовічних європейських міських мурах, заставлено ґратами й завішано ганчір’ям. Над дверима казна-скільки років уже висіли химерні обереги з козячими чи яковими черепами. Всередині мукала худоба — видно, на перших поверхах місцевих помешкань поробили стайні.

— Колись оце також було королівським палацом, — байдуже сказав Дордже.

— Та ну. Правда?

— Хіба не видно? Нащо селянам будувати собі такі вежі? Це вже зараз вони тут все зайняли, коли нікому за цим дивитися.

— Нда. Усе відносно. Колись принцеси, тепер корови.

Вони вже вийшли з грубих кам’яних стін внутрішнього укріплення, як в одному з кутів — очевидно, колись це й було головним входом до замку — Редька помітила теракотового колоса, виліпленого наївно й дещо неоковирно, приставленого до стіни. З геніталій у нього стирчав новесенький, витесаний із дерева, член.

— А. Це страж до замку колись був. Тепер, бач, місцевий секс-символ. Певно, вірять, що приносить удачу в любовних справах. Підмазують його свіжою глиною регулярно. З іншого боку, ще жінка така була. Баба-сторожиха. Тільки її щось не видно. Геть посипалася теракота.

Редька дала стражеві щовбан по носі й злодійкувато озирнулася на Дордже: шматочок глини відколовся. Вандалка.

Попереду все виглядало доволі пустельно. Сонце тим часом хилилося до заходу. Редька вже встигла вивчити цей його трюк у горах — весь день собі лізе-пливе повільно, а варто небові хоч трохи натякнути на рожевість, як сонце — р-раз — і підступно закотиться. Діставай потім ліхтарик і бійся кожного шерехтіння.

— Може, даремно ми з міста пішли? Вернемося, переночуємо?

Дордже не сповільнював кроку.

— Не варто. Чекай. Тут за цим містом є… передмістя, чи що. Таке ж мертве, не бійся. Просто там точно до нас ніхто не завалиться серед ночі.

— А… чого ти не хочеш просто поговорити з тими людьми? — Редька мало що розуміла. Це ж його земляки, майже піддані, чи, може, в них тут жевріє пам’ять про міжкласову боротьбу вікової давності?

— Чого не хочу? Гм. Ну, придумай сама, чого я не хочу. Приміром, у мене критичний день.

До Редьки раптом дійшло, що йому би взагалі найбільше зараз хотілось побути на самоті. Мабуть, треба їй піти на ночівлю в інше місце. Ну, хоч у трохи інше.

Правда, в міру того, як вони наближалися до нових піврозвалених споруд, цього разу сірих і майже непомітних на тлі вітряної пустелі, її самозречені думки розтеклися і безслідно розчинилися в піску: страшно, йолка-палка.

Знайденої біля стін пожухлої соломи стало й на те, щоб підмостити собі м’якого під спальник, і на те, щоб підігріти небагатий монастирський харч, люб’язно даний їм із собою в дорогу.

Дордже розмовляти явно був не налаштований. Редька, будучи втомленою, особливо й не наполягала. Багато чого треба було тепер обдумати, тільки то, напевно, завтра, коли хоч трохи з’явиться енергії й воскресне мозок.

Перетинаючи хистку межу між явою і сном, Редька солодко потягалася, передчуваючи красивий, мережаний глибокими змістами, а то й пророчий сон. Після відкриття страшної таємниці ж вона засинає в решті-решт під містом-привидом, а не після піваса з жовтим полосатіком під під’їздом троюрідних сестер у Франківську на Пасічній…

Наперекір очікуванням, як то завжди буває з дівчатками, що клянчать побачити судженого-рядженого на новому місці, запхавши під подушку гребінець чи презерватив, чи ще з неофітами практики снобачень Кастанеди, наснилася Редьці повнезна фігня. Тобто не фігня аж така, а Соня. Наче знову вони сидять у київському момо-барі (Редька уві сні лигнула слинку), роздивляються щойно куплені Редькою обладунки. Соня щедро відраховує їй купу грошей, відтак, не слухаючи Редьчиних заперечень, знімає з себе ще й діамантові сережки і браслет, все це ладує в клапан Редьчиного рюкзака. Так, наче їй кров-з-носа треба, щоби Редька якнайшвидше звідси вшилася. Редьку, як град незріле жито, побивають страх і сумніви.

— А що, як я не зможу? — ниє вона. — Я все завалю. Ну ти ж знаєш… Я все завжди псую. Це в тебе все круто виходить. — Редьці було так страшно, що навіть не було противно підлизуватися.

— Нічого в мене круто не виходить… — Соню, втім, потішили такі відчайдуші лестощі, — само собою нічого не виходить. Спершу всім треба проходити через лохівську стадію навчання. Просто комусь воно дається легше, комусь важче.

Редька чудово розуміла, кому і як із них дається.

— А втім, — для справедливості додала Соня, — ті, хто здобувають знання і навички важче, стають значно сильнішими професіоналами. Знають, що по чім, і не злізають із коня, якого осідлали.

Від її звичного пафосу Редька скисла.

— Не криви пику. Все буде чотко. Просто їдь і роби це. Якщо вернешся, куплю тобі новий лаптоп.

— Дякую.

— Чи велосипед?

Прокинувшись, Редька все ще зважувала, як ефектніше послати Сонечку під три чорти — верхи на велосипеді, чи накритою лаптопом, як зозулька в годиннику.

— Дурне спить, дурному сниться… — потрусила головою вона.

Дордже біля неї не було. Навіть лежанку свою вже встиг скрутити і майже спакував наплічника.

— Принц-піонєр, блін, — позіхнула Редька.

49

Втомившись довго думати про блиск і крах королівських династій, Редька переключилася на щось більш для себе зрозуміле й прозаїчне.

— І все-таки вона крутиться.

— Хто?

— Та твоя культурна спадщина. Крутиться у мене в голові.

— Ну, хай собі крутиться, аби лиш не знудило. Як у машині — тримай погляд спереду, — засміявся Дордже.

— Чи може бути, що вона якось пов’язана з тими скарбами-терма?.. — і, не дочекавшись відповіді Дордже, Редька сама себе продовжила:

— Бо щось мало віриться, що всі ті мародьори лопатили довколамонастирські землі просто в пошуках глиняних статуйок…

— Ну чого зразу глиняних? — Дордже здивовано підняв одну брову. Редька й не знала, що він так може, і спробувала було й собі: не вийшло. Так само як не виходило клацати пальцями. Генетично, напевно…

— …плюс іще, — провадив Дордже фразу, що її половину Редька буквально проклацала, — тексти з астрології й коштовні камені. Тантри, агами й упадеші, тисячі котрих було в наступні століття…

(Редька випустила й кінцівку його фрази, застопорившись на коштовному камені й не ставши лізти в П-ну Вікіпедію на предмет незнайомих слів).