Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 42

В одному з провулків, кажуть, недавно відкрився тайський ресторан, Соня ще там не була. Ех, не вчасно ви, тайчики-братчики, а так вас довго чекала мідл-клас тусовка, смачних і демократичних. Соня несвідомо звернула туди, смутно ловлячи високі частоти традиційного азійського караоке. Терасу ресторанчику відгороджено від вулиці розписаною сюжетами тайського епосу ширмою. На ній велетенські птахи кидали з неба каміння в океан, на кораблі, й на землю, на палаци, на людей. А риби, дракони і демони, де б вони не були, те каміння ловили й поїдали. Та ще й несказанно раділи при цьому. Дивна ілюстрація для общєпіту, подумала Соня. І тут музика стала голоснішою, та ще й хтось із сонних кухарів, геть знудившись, заспівав собі сумної пісні пронизливим голосом. На стіну дому навпроти при цьому вивелося проектне зображення тайського тексту пісні. А на тлі, в самому кадрі, були гори — тільки явно не тайські, бо зависокі. Альпи чи Гімалаї, подумалося Соні. При чому тут вони? Знизала плечима, позіхнула. Чогось хотілося думати, що якраз Альпи, з їх засніженими вершинами і соковитими лугами внизу. В Альпи за потреби можна на лижі майнути під Новий рік. Думка ж про Гімалаї сповнювала її якоюсь смутною тугою, ба навіть відчуттям провини і чогось незрозумілого, втраченого, від чого все стискалося у животі.

38

На Гімалаї тим часом непомітно налізла темрява. Сонце в цих краях чогось тікає не вниз, а вгору. Ти йдеш по дорозі, тобі вже стає холодно, але ліньки зупинитися і дістати з рюкзака куртку, так що йдеш далі в футболці, й пушок на руках встає грізно і гордо, як повстанська армія. Ти в тіні від гори, а на іншій горі ще тепло і сонячно, і храм там стоїть золотий і теплий від сонця, і сходи до нього золоті, й золоті хатки людські. Ну, думаєш, зараз ще трохи, і видеруся теж туди, де золотно і тепло, і скину цей триклятий рюкзак, і поваляюся там, дивлячись на ступи догори ногами. Але поки ти дряпаєшся вгору, сонячна межа теж підіймається все вище. І ось уже тільки та ступа, що вище за храм, сяє останніми спокійними променями, а все, що нижче неї, покірно затягується фіолетовою патокою, темніє і м’якшає. І скоро все ще світле небо геть почервоніє, а потім посіріє, і все, що має зараз обриси, розплавиться, як віск на пательні, все стане одним і густим. І, якщо поряд будуть зарослі, в них щось гарантовано зловісно зашарудить. І тоді, якщо ти не допетраєш, де маєш спати, тобі стане так холодно, що ти погодишся і на теплу собачу будку, тільки би нагодували гарячим часниковим супом.

— Кажуть, помагає від хвороби висоти він… — Редька цокотіла зубами й обгорталася своїм світло-блакитним у зелені черепашки шарфом, котрий за бажання ставав і ковдрою, і сукнею, і підстилкою. І капелюхом у стилі пін-ап гьорлз заодно.

— Нє. Я мрію не про часниковий суп. Я про томатний мрію. А ще про нормальну таку їжу — вареники з картоплею чи деруни.

— Тю, ти ж не жив в Україні?

— Ну і шо. Ти теж не жила в Індії, а карі уминаєш за п’ятьох.

— Ех, карі. Мнясо — моє всьо. Зараз би рагу бабциного навернула, вона там м’яска не жаліє. На крайняк би відбивнушку і пюре зі сметанкою…

— А я би просто салату овочевого.

— Та нє. Стейк із кров’ю… А взагалі заткнись. У нас кінчаються гроші. Так що будемо хавати варену картоплю з хлібом, як селяни. Щоби нажертися. Ці падлюки чим вище, тим більше бабла деруть за хавку.

— Ну ясно, їм же її тягнути сюди треба, щоби приготувати, якщо ти раптом проходити будеш.

— А мені себе тягнути не треба?! Ще трохи, і я собі відгризу руку. Ось тільки пічку давай знайдемо. Щоби не сире їсти.

39

— Ого. Вже сухі зони почалися, — глибокодумно помітила Редька.

— Ага. Твоя спотережливість заслужить тобі колись місце головного редактора «Нешнал Джеографік», — засмівся Дордже, — пустеля, по суті, почалася вже тоді, коли кози стали длубати копитами сиру земельку. А з іншого боку, не такі вони вже і сухі, ці землі, ми просто тішимось тут гарною погодою.

Редька слухала його в піввуха. Ходіння дорогами без тіні, але з вітром, за півдня перетворило її на останнього з могікан.

— Боже, який я стиглий сенйьор-помідор! — милувалася в заляпане дзеркало вбиральні так званого готелю, названого якимсь місцевим мудрагелем HILL TONE Р. — Навіть у бабці на городі помідори не такі розкішні.

Бабця, що наглядала за цим на ладан дихальним місцем для платної ночівлі, про помідори з грядки явно чула давненько. В її яточці продавалися друзі людства — розчинні макарони, мило, якісь крупи в мішках, місцевий шик — ультратонкий (не набереш багато шарів, підло продереться під пальцями в найвідповідальніший момент), зате білий туалетний папір і — о, диво — знайомий Редьці ще з українських аптек біло-фіолетовий крем.

У канонічного «боро» не було іншого виходу, як бути панацеєю від усього. Розплатившись за папір і крем, Редька щедро змастила попечене лице.

— Слухай, горєц, в тебе все з інтерфейсом добре? — вона кинула тюбик Дордже, що ніжився собі на сонечку, попиваючи свіжовитиснутий яблучний сік. В цій пустелі яблуневі деревця почувалися напрочуд добре. Крем рикошетом відбився від дерев’яного столу і влучив у фанерний щит із написом HILL TONE. А Дордже і вухом не повів.

— От блін. — Редька пішла випорпувати «боро» з пилюки. — Мені подобається їх почуття гумору. Чим страшніша халабудка, тим вони її пафосніше називають — у тих кольорових селах внизу ми вже пройшли і «Holiday Inn», і «4 Seasons», і «Plaza».

— Ці мєсні маркетологи навіть не роблять помилок у словах для ввічливості, як робить Rebok чи оцей Hill Tone. Все на світі у балансі. Скільки захотіли, стільки фарбою зірок домалювали. Цікаво, чи прилетить до них коли хто в галубом вєртальотє з корпорації судитися за копірайт. Я би точно поїхала глядачем на такий процес. Послухати, як дружно рже все село з ділового білого капіталіста.

— Чудовий яблучний сік. Так і мусить бути, коли тут нічо, крім яблук, на деревах не родить, — на дні склянки Дордже ще залишилося трохи ясно-зеленої піни.

— А де тут шось родить? — Редька роззирнулася на кам’янисту долину в рідких жмутках чогось подібного на перекотиполе. — На кущах?

— Ага. На кущах родить гречка тут.

— Ух, гречка. Студентська молодість. Кожного дня — гречка. З цибулею. То типу м’ясо. А коли шикуєш, то можна і гречку з яйцями посмажити. Здається, я її наїлася тоді на все життя. А ти її хіба колись пробував?

— Я…

— Ой! — перебила його Редька. — Та ти не слабо загорів! Диви який наглий. В мене лице лупиться, як у москальки в Єгипті, а ти собі став шоколадний мулат! Чи не мулат… Ой. Та ти взагалі якось дуже сильно на них став подібний… — До Редьки щось смутно допливало.

— Справді? — іронічно поцікавився Дордже.

— Ага. Ти ж азіат! Ото доперла. Я думаю, з якого це дива локали, не відаючи про твоє поліглотство, так часто з тобою перші заговорюють. Ти, правда, мовчиш, як жертовний баран…

— Жертовний баран не мовчить, — Дордже раптом спалахнув, — і не називай мене ніколи жертовною твариною, домовилися?

— Та добре, добре… — замахала на нього руками в кремі Редька. — Я не знала, що ти став вегетаріанцем. Все так раптово!

— Я серйозно. Гадаю, домовилися.

— Окей. Але те, що ти азіат, це аж збуджує — так і знай. В мене ніколи не було азіатів у хазяйстві. Один був хіба, якось сподобався хлопчик. Так і не вияснила, якого він роду — кореєць чи казах чи ше шось. Хотіла з ним переспати, щоби, ну, знаєш, нового спробувати, але він якийсь такий порожняковий виявився як лічнасть, що в мене аж не встало на нього.

Редька раптом зауважила, що бабця-продавщиця слухає її емоційні сексуальні звіряння зі значно більшим інтересом, ніж сам Дордже.

— Хм, — прикусила язика Редька. — А у вас дуже гарна плетена шапочка. Ви то самі? Спицями чи гачком?

Старенька запитально глянула на Дордже. Він, зрозуміло, не став нічого їй перекладати і підвівся.

— Ну, ми пішли, — знизала плечима Редька. — Прощай, рідний хілтон.

— Та нє, по ходу, ми тут на ніч. Ти який люкс хочеш — із видом на гори чи з видом на гори?..