Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 39

32

Редька всілась на самому краєчку провалля над рікою. Десь внизу кипів потік, чіплялися за кольорові скелі сосни, дзвеніла круглими дзвониками худоба. Десь іще далі, в столиці її вічно замученої країни люди «вертілись, щоби жити», і де їм було знати, як живе зі своїм простим щастям із приводу Редьчиної шоколадки дівчинка народу нубрі, звісившись із піддашшя своєї хатки й спостерігаючи за Редькою, що спостерігала світ.

— Як ти там казала? «Атракцион нєслиханой щедрості»? — посміявся Дордже, розглядаючи одночасно замурзану в шоколад дівчинку й розімлілу Редьку.

— Ага. Це дар богам за то, що ми викумкалися. Ну, чи глистам. — А ти бачив, що вони не вміють «марси» розпаковувати тут? — Вона ж із папером почала жувати спочатку.

— А хто тобі сказав, що папір несмачний? Сама ж точно не пробувала. Оно який красивий, кольоровий.

— Ага. Якось спробую. В наступному житті. Коли дійду до супермаркету. Це мій останній золотий запас був, між іншим.

— От і молодчина.

На поріг хатини вийшла, вочевидь, баба чи прабаба малої. В руках вона тримала глиняну люльку, з котрої густо валив сірий дим.

— Ого. Бабусік. Мінздрав прєдупрєждає. Хоча… раптом то ми її дим згори побачили, і він нас врятував?

— Давай так і думати, — посміхнувся Дордже. — Бо версія про те, що компас нарешті запрацював, бо скінчилися корисні копалини в землі, якась песимістична.

— Ага. Ідемо собі, як два антрополога з відшибленою пам’яттю. Давно не було вже зв’язку з громадськістю… хоча звідки йому там узятися? — Редька знічев’я поклацала кнопкою летаргічного джіпіеса. — Це ж ми вже фіг коли його тепер зарядимо? Електрики тут нема, хоча могли б хоч на експорт фігачити її. Оно скільки річок із порогами!

— О. А кажеш, пам’ять відбило. Ба, як скоро активізувались знання економічної географії світу. Підеш у місцеві депутати?

— Ага. Тільки скажи, в який бік у них іти.

— Шім-шім? — доївши батончик і витираючи руки об поділ, поцікавилась пелехата дівчинка.

— Сезам, — впевнено відповіла Редька. — Відкрийся. Слухав у дєцтві пластинку про Алі-бабу і сорок розбійників?

— Не знаю. Може, й слухав.

— Ет! Слухав! Якби слухав, на все життя б запам’ятав.

І Редька голосом хитровикроїного театрального фальцетника завела:

— Ана мнє нравіцца… Што ти — красавіца!

— Шім-шім? — дівчисько зіскочило з даху.

— А й справді гарна дівчинка. — Дордже погладив скуйовджену чорну голівку. Дівчинка грайливо блиснула на нього очицями. — Чайна шім-шім.

— Тю! Ти ж казав, їх тут не можна по голові гладити? Чакра там якась особлива?

— Кому можна, кому ні… — Дордже краєм ока спостерігав, чи встигне образитись Редька.

Та видула шмарки.

— А шо таке «шім-шім»?

— Солодощі. Малі їх тут так називають. А трьома селами нижче — вже по-іншому.

— Ого. Пробивна мамзель, нічо не скажеш. І шо у них у всіх до тебе за справа така? Може, прекрасного принца в тобі бачать?

Дордже здивовано глянув на Редьку. Відтак посміхнувся і знизав плечима:

— Ну або білого коня. Згодиться для роботи — мішки з рисом і цукром на гору тягати.

— Це точно. Я в наступному житті мулом перероджуся. — Редька зітхнула й завдала собі на спину наплічник. — Ходімо?

Смаглява дівчинка з правильними рисами й гнучким тілом, вбрана в груботканий, косо зшитий одяг зеленавого кольору, стискала брудними пальцями срібно-костяне намисто в себе на шиї й мовчки дивилась, як двоє шім-шім мандрівників повільно меншають на дорозі, по якій, скільки вона себе пам’ятала, приходив і відходив інший світ з її села над урвищем.

33

Деколи вершини були такими яскравими на сонці, що майже зливались зі сліпучим небом. А з іншого боку щербатозубі скелі наче стали чиїмось погребальним вогнищем — стільки густого хмарного диму над ними без поспіху розверталося. Худі високі сосни чорніли на тлі льодовика, і вітру для них наче й не існувало. Про нього можна було здогадатися хіба по дрібному тріпотінню молільних прапорців. І по шмарках, що текли з носа з постійністю гуцульської жіночки, що ходить до церкви класти свічку, ’би погано було сусідам, лишаючи під носом докучливі ранки.

Одна гора, з двома шпичаками — одним рівним, іншим геть кривим — виділялась із-поміж усіх ще більш виключною білизною. Ця білизна подекуди вже й не вміщалась у геометрію гори й розповзалась по довколишньому небу. Сіруватий льодовик на тілі гори розпластався зморшкуватою під-шапкою гриба, скидаючись чи то на мозок, чи на злегка розтягнуті нутрощі акордеона, що його тут хтось спересердя покинув, не змігши зіграти веселої мелодії на весіллі коханої з іншим.

— Н-да, ага. Порвали два баяна… — промимрила до себе Редька.

— Що-що?

— Та нічо. Якісь сентиментальні асоціації в голову лізуть. То похорони, то весілля. Старію, видно. Бачив, яка гора біла?

— Ага. Біла Гора.

— Ну. Знаєш, як вона називається?

— Та ж кажу — Біла Гора. Ґан-Рі.

— Висока, як ти думаєш?

— Ну, тисяч під вісім потягне. Треба уточнити десь. Я всіх вершин не пам’ятаю. Але ґан-рями — сніговими піками — тут загалом всі найвищі вершини кличуть. Всі дванадцять.

— Ґан-Рі… — повторила Редька.

На очах їй від яскравого сонця виступили сльози. Заплющивши повіки, вона ще деякий час бачила силует цієї Білої Гори — тільки вже чорним, на тлі червонявого сяйва.

— Цікаво, як на неї лізти і чи хтось ліз.

— Думаю, ліз, — знизав плечима Дордже. — На Канченджунгу точно ніхто не ліз — там місцеві лягають кістьми, не пускають на священні гори. Але щось таки в тому є — що людей так пре туди пнутися, і що стільки людей гине.

— І все одно пнеться. Оно як на К-2. Гора ж убивця.

— Кожна гора може стати убивцею. Будь-який горбик. Видно, все залежить, із якою метою ти на неї дерешся і як сильно чіпляєшся за це життя.

— Тю. Думаєш, туди суїцидники ломляться?

— Ні, — засміявся Дордже, — суїцидникам дешевше в аптеку сходити за снодійним чи з багатоповерхівки стрибнути.

— Ну, це банально.

— Та все банально, якщо розібратися. Більшість речей уже хтось колись робив.

— Щось ти сьодні життєрадісний аж через край.

— Я? Звичайний.

— Гм.

Редька крутнулась довкола своєї осі — вершини, скелі й хмари затанцювали як у калейдоскопі.

— А все-таки я про неї все узнаю колись. Про цю Білу Гору-Вбивцю. Вилізу оно на той її шпиндик і крикну, що Дордже — придурок, і що не все банально.

— Ну-ну. Давай кричи. Тільки там кисню відсотків тридцять лишиться в повітрі. Ліпше крик уже потім накладеш, вдома. Якщо спустишся, звісно.

— Та вже як піднімусь, то спущусь, не переживай! — задиралася Редька.

— Ну, — Дордже загасив недопалок, — трупи на Евересті тобі би заперечили. Але навіщо руйнувати святі дитячі мрії.

— Пішов ти. Дорослий цинік.

— Да, ти права, до речі. Пішли. Я би вже й поїв чогось.

34

Гори вливалися в Редьку непомітно і тихо, але постійно й невтомно, як потік, що, то пересихаючи, ледь повзе, то, сповнюючись весняними водами, зриває все на своєму шляху.

Жадно поїдаючи очима довколишні верховини, Редька деколи забувала подивитися собі під ноги. Ковзалась через раз на брудному льоду, а нерідко, ступивши на підлий камінець, цілувала дупою землю.

— Срака-дошка! — сварилася Редька. — Хоча ні. Була би дошкою, було б болячіше. Так хоч якась амортизація. І рюкзак стає в пригоді. От дійду колись кудась, скину його назавжди і святкуватиму той день як релігійне свято.

А втім, чи то від втоми, чи вже від багатоденної звички вона собі йшла і йшла скоріш на автоматі, ніж наслідуючи спосіб медитації у кроках. Не пощастило їй познайомитись із лаоським монахом, із котрим Дордже навіть мансарду ділив певний час, коли монах-теравадист мав якусь особливу програму в його університеті. Шкода, бо розказав би їй не тільки про медитацію в польових та домашніх умовах, а ще й про рецепт приготування котятини, котрим так пишалась його тітка в селі на Меконгу.

Як би там не було, а Редька й думати забула про першочергову, як їй раніше здавалося, меркантильну й логічну причину їх дикої подорожі.