Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 33

Дордже посміхнувся.

— Мабуть, відновлюються, як і всі ми, до пори-до-часу. Але зрештою приходять і останні дні на їх божественних посадах — падіння неминуче. Поділися ж кудись усі боги Шумера, Єгипта, Греції?..

— Мм… Поділися.

— Але справа не в історичній справедливості. Бути богом — не значить мати все і богом залишатися, а потім експресом покинути коло перероджень і на шару позбутися страждань. Боги, буває, дуже паряться, коли настає їх час — зношене тіло починає тхнути, сяйво тьмяніти, озера пересихати, чарівні коні розбігатися, і вони розуміють, що тягар неблагих дій і помислів невідворотно відтягує їх кудись униз.

— Униз? На землю?

— Ну, може статися, що і на землю. Це вже на два щаблі вниз по, гм, кармічно-кар’єрній драбині. Докотитися, щоб стати людиною.

— А який попередній щабель?

— Асури. Це якщо бог ненавидів і заздрив.

— Ого. А шо за одні ці асури?

— Істоти, слабші за богів, такі собі напівбоги недопрацювали в попередніх інкарнаціях, і тепер мусять вічно з богами битися і програвати. Страждають, бідолахи, бо теж знають, що після смерті невідворотно полетять у нижній світ. Стануть якимось Джонами, Михайлами чи Свєтками.

— Н-да, це страшно, — посміхнулась Редька. — Жалко пацанів. І богів жалко. Живеш собі, на тебе моляться, а тут — раз — розумієш, що ти старе пердло уже, і пора звільнити місце комусь молодому і борзому, хто проведе дурнявий тюнінг твоєї сонячної колісниці й вимагатиме піци на вівтарях замість амброзії… Сумно.

Редька, здавалося, серйозно перейнялася.

— Ну, склад «ОМ», до речі, звільняє твоїх улюблених богів від страждань, — посміхнувся Дордже. — І всі подальші склади головної мантри, відповідно, працюють для інших щаблів.

— В сенсі?

— В сенсі, що всім відоме “Ом Мані Падме Хум” — не розтиражований сувенір, а реально, як ти кажеш, потужна штука.

— Мгм?

— Коли вимовляємо МА, так само закривається безодня переродження асурою й спустошується світ асур. НІ — робить таке для людей, ПАД — для тварин, МЕ — для вічно злих, голодних і нещасних духів-прет, і, нарешті, ХУМ закриває безодню переродження жителям пекла і начисто вимітає всі пекельні світи. Ти б, до речі, здивувалася, в якому різноманітті вони тут існують. І як поетично називаються. Чого варте, наприклад, пекло «Розтріскування великим червоним лотосом».

— Та шось і питати не в тєму. Явно не банальне кип’ятіння у смолі гарячій…

— Ну, таке теж є — на любителя. Але в «червоному лотосі» ти так замерзаєш, що твоє тіло розколюється на тридцять дві частини.

— Найс, — погодилася Редька. — Далі ліпше не розказуй. Але… — що буде, коли всі ці світи нарешті спустошаться?

— Що-що… Усі шість світів сансари набудуть остаточної Пустоти. Чи, якщо хоч, первинної чистоти.

— Угу.

— Так що, як хоч посприяти трансферу всіх живих істот у поля будд, давай повторюй священні склади.

З-за рогу вигулькнула стріха невеликої хатки — просто над урвищем. Дійшовши ближче, вони роздивилися в хатці ще й магазин, а значить, потенційну імовірність гарячої їжі для перехожих.

— Човмін, — після недовгих перемов Дордже з огрядною ґаздинею почула знайоме слово Редька.

— Човмін так човмін, — зітхнула вона. Тут хоч ніби зелень якась проростала…

— Пішли мити руки.

Вода чогось тут не текла, як з усіх порядних труб, а дрібно скапувала зі шматка марлі, що нею перев’язали кран.

— Чекаємо, поки нам накапає, чи підемо по трубний ключ? — Редька, не вгледівши нічого подібного на традиційний вентиль, жалібно підставляла під крапельки бруднючі руки. — Чи то просто з гір напору нема, бо сезон дощів давненько був?

Дордже посміхнувся.

— Повертаючись до нашої теми… — (він щось тут же підкрутив, і вода потекла нормально) — як казав один великий вчитель, можна перерахувати всі краплі дощу, що випали за сезон дощів впродовж дванадцяти років, але не перерахуєш заслуг навіть від єдиного промовляння цієї мантри. На те вона і є сутність розуму Великомилосердного.

Редька зітхнула. Дордже, вирішивши, либонь, що для неї це вже зашкал інформації, поплескав Редьку по плечу і додав:

— А взагалі, не парся. Буддизм — це ж філософія, а не релігія.

Що заплутало Редьку остаточно.

Тим часом тітка-господиня кривим старим мачете нарубала в городі зелені, подібної на знайоме Редьці бадилля кінського щавелю, сяк-так її помила під краном, із якого для точності напрямку струменя звисала стара панчоха (а не марля), тут же, на камені, усе подрібнила і понесла туди, де страждали, як грішники в християнському пеклі, тлусті макарони на закіптюженій сковороді.

Редька скинула свої важкі черевики й вкотре насолоджувалась безшкарпетковим блаженством, від якого, виявляється, не збиралися помирати метелики, як застерігав Дордже. Лавки довкола місцевого столу було змайстровано з залізних трапів, визначених спритними ґаздами, очевидно, «зайвими» при конструкції підвісного казенного мосту через ріку. Так, наче жереш свій макарон зі свіжою сумішшю дрібочок зеленого помідора, зелених же чілі і крихітних, неймовірно кислих і в’язких, як зелена хурма, плодів із джунглів (як не силкувалася, назви їх Редка не могла запам’ятати, як і короткої назви приправи), сидячи дупою на холодному шматку мосту, що несе тебе в гастрономічну прірву.

— Цікаво, що в них тут вважається найбільшим смаколиком? — розглядала свою позеленілу виделку проти сонця Редька. — На початку століття точно був цукор-пісок. Я в одній книжці у тата читала. А тепер що? Вічна цінність — м’ясо?

— Ну, це в тебе м’ясо — космологічний фактор. А місцеві, ти ж бачиш, вище цього.

— Чого? М’яса?

— Ага. Десь на одному рівні зі сферами бабла. Це ж більш трансцендентний вимір. А взагалі-то, вічна цінність не може бути «тепер».

— А ще от знати б, як буддисти з індуїстами відмазуються від заповіді про «не вбий», коли мнясо наминають.

— А християни як? Хоча методики схожі. Коли дуже хочеться, але не можна — завжди є серединний шлях. Хтось колись придумав, що можна м’ясо їсти, якщо сам його не вбив, не наказав убити або нібито не знав, що його для тебе хтось убив. Бач як собразили? Але який сенс, насправді, не їсти м’яса дальніх своїх, коли їш душі ближніх своїх? Так що не парся, Редько, коли дозрієш до самадхи, сама м’яса перехочеш.

27

Підйому, здається, кінця бог не придумав. Скеляста стежка, на якій і двом балеринам важко було б розійтися, а тут раз по раз треба було втискатися в глиняну стіну, щоби пропустити нескінченно повільний, смердючий, пердливо-лякливий караван вантажених мулів. І геть нікуди було сховати бідну голову від палючого сонця.

— Гімалаї не для слабаків, — після довгих невеселих роздумів виголосила спітніла Редька. — От чо я вже в якийсь Єгипет з переляку не поїхала, якщо вже з Ґоа всьо накрилось?..

Можливо, Редька чекала втішального компліменту, але Дордже цілком серйозно відрубав:

— Я зрозумів. Ти починаєш заводити однієї й тієї ж самої кожного післяобіду, щоби я звик. Фази у тебе такі. І ніби кожен жіночий журнал тобі скаже, що передбачуваність — не надто цінна жіноча риса, але ж ти таких, здається, не читала…

Раптом Дордже спинився. Редька тільки тепер додивилася, що весь цей час він тримав у руках GPS.

— Нє, якась фігня. Не може такого бути.

Він пройшов іще кілька кроків вперед, зупинився і повернувся. Редька, що, як теля, бездумно слідувала за ним, тут раптом збунтувалася:

— Ти що, кадриль потанцювати вирішив?

— Нє-нє… — Дордже заклопотано порпався в навігаторі. — Кажись, наш джіпіесік мозком двинувся. Ти ж так висловлюєшся десь? Дай-но мені свою карту, бітте.

Редька, спершись на скелю, скинула наплічника. Перш ніж знайти в кишенях клапана карту, помітила біля стежки суничку. Принаймні все на неї вказувало: і листочки, й квіточки, і ягідка. Сіла коло вітаміну навпочіпки.

— Воно отруйне, — спокійно зауважив Дордже. — досить пхати до рота все, що бачиш. Дома не годують ніби? — Редька не відреагувала на його жарт. — Гаразд. Давай прикинемо, куди нам йти.