Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 22

На ранок Амі був тут як тут. Не поспішаючи, попивав чайок, про щось теревенив із господарем, так, наче нікуди й не йшов ночувати, а ось тепер дочекався своїх підопічних. Принаймні так здалося Редьці.

— Ю хев кофі? — запитала вона без особливої надії.

— Єс, мем. Нескафе.

І, перш ніж вона встигла розкрити рота, перед нею вже стояв чайник пересолодженої згущеним молоком розчинної імітації кави.

— Ю хев… — повагалася Редька, — брекфест?

— Єс мем. Ві хев сампа порідж енд ведж човмін.

Ні того, ні іншого Редька в лице не знала. Вибрала те, що було зі словом «ведж». Хто зна, що там за тварина ще та цампа.

— Йо браза… хі’з зеа! — Амі, тикнувши пальцем у бік дверей на вулицю, позначаючи місцезнаходження Дордже, запопадливо підсунув до Редьки чайничок і налив їй чаю.

«От же ж брецель, — подумала Редька, — вже моїм братиком встиг назватися. Ну-ну».

Дордже сидів на порозі, курив і пив щось із чашки.

Редька взяла свою дику рідину, відхопила добрячий ковток і вийшла до нього. Ще зранку з непомитого вікна кімнати вона угледіла гори — важко було повірити, що це ті самі Гімалаї, про які недавно ж наче думалося в «Момо-барі», а потім видно було їх із літака. З літака — то не гори, а суцільна фата-морґана, будь-хто може їх побачити з літака… А так, внизу, коли ти можеш вдосвіта дихати їх колючою холодною вологою і дерти голову догори, аби хоч щось розгледіти в тумані — оце воно, без фонограм і фотошпалер, фактично наживо.

— Гуд морнінг, браза. — Вона стала в Дордже за спиною. — Диви, які Карпати навкруги. Тільки от поодинокі пальми всю контору палять.

— Виспалась?

— Ага. І сніданок замовила. А ти, я бачу, вуглеводневий удар на душу береш?

— Це? — він глянув у чорноту своєї філіжанки. — Та скільки там вуглеводів у каві.

— У каві… — передражнила Редька. — Святотатствуєш! Це ж розчинний діабет.

Дордже щиро здивувався:

— Так? А в мене нормальна. Заварена. Що ж ми — даремно з собою плитку і балон таскаємо?

Редька так роззлостилася, що й не стала просити Дордже і для неї зробити таке ж. Ще й, певно, сніданок йому принесуть американський, із яйцями і сосискою, а їй не ясно що.

Редьчиним «не ясно шо» виявилися підсмажені з дещицею овочів спаґеті. На смак вони були мало соленими, і той, хто готував, так боявся образити туриста спеціями, що взагалі забув їх всипати. На столі Редька помітила пластмасову пляшечку з чимось, за консистенцією схожим на кетчуп, але зеленого кольору. Заходилася вичавлювати собі в миску: воно ніяк не йшло. Давно засохлий корок не піддавався на жодні утиски. Редьку це ще більше заводило: як то вона собі соусу не зможе в макарони чаванути? Ану давай, пішло! І воно пішло. Засохлий корок вилетів, як корок від шампанського, і соус під божевільним тиском рикошетом відбився від тарілки Редьці прямо в око. І виявився не якоюсь там китайською підробкою песто, а справжнім, термоядерним зеленим чілі.

Редька в десять секунд свого дикого крику вмістила матюки всіма мовами нижніх і верхніх світів. Вона забігала казна-чого згори вниз сходами, так, наче вітер у лице їй міг допомогти. За нею — так їй здавалося, бо крізь сльози роздивитися щось було важко — безпорадно гасали якісь люди, вочевидь, їх новий друг і власник чілі-готелю. Нарешті хтось схопив її за шкірку й підставив голову під струмінь крижаної води. Спершу Редька залементувала ще дужче, відтак відчула, що почало трохи відпускати. Бо що робити з ротом, попеченим чілі, вона знала. А в очі ж рису не запхаєш. Помогла вода чи час біганини — сказати важко. Але поплакувала Редька після того ще півдня.

— Зис із вері фані, — казав вже далі дорогою Амі. — Лайк тортур.

І він повідав Редьці з Дордже, як якесь незрозуміле партизанське угруповання використовувало цей екологічно-чистий метод «чілі в око і ще кудись» із метою отримання інформації від «сам бед піпол». І що сам він, хоч і вчився на юриста (якщо Редька його правильно зрозуміла), теж колись допомагав таким от партизанам. Правда, тоді він далеко звідси жив, в інших краях. Ідемо, казав, бувало, серед ночі джунглями, самим страшнувато, в зубах ліхтарик, навколо темрява, звірі кричать, через плече калашніков, а за спиною рюкзак повний опіуму. Ми його братам через кордон несли. А брати нам дуже тішилися, обіймали, садовили в машини і в казино гуляти везли. Золоті часи були!

Теракотова дорога петляла поміж велетенських баньянів, що спустили додолу своє летюче коріння, припрошуючи вільну охочу душу залізти бодай до нього в луб, якщо вже не в Ґаутамине просвітлення. Далі запорошений шлях завертав попід сосни з м’якою глицею й такий непролазний бамбук, що його здатен би був прорубати хіба що мачете місцевого бога добудистських золотих часів.

20

Ще з літака з Ляйпціга Редьці страшенно кортіло випитати щось у Дордже про її тата. І дивним чином на горло наступала якась ображена гордість і друг її ступор. Редька вже і так і сяк сама починала розповідати щось про свого родича, сподіваючись, що Дордже цю тему розів’є. Але він нічого не коментував, і це бісило її щоразу дужче. Та й список її сімейних історій був вельми обмеженим — ще трохи, й доведеться щось вигадувати, справжнє покінчається.

— А ми побачимо тут справжніх яків? Мені в дитинстві їх тато тільки в зоопарку показував… — Редька вже й не злилась на мовчання Дордже, подібні фрази коментувати може хіба що любляча бабуся трьохрічному онукові.

В селі, куди вони дійшли якраз під обід із гордим планом самим собі наварити їсти, на базарі було всього кілька яток із городиною. Невеличка гірська капуста, геть дрібна картопелька (в Україні порядна ґаздиня за таку вмерла би від сорому перед сусідками), малинового кольору морквиця, якась не вельми пишна зелень і майже такого ж кольору мандарини з армією кісточок всередині.

— Не ясно, як вони тут виживають при таких врожаях. І ще й примудряються готувати нормальне їдло.

— А ти на кіз і коней подивися. От де бідні діґери.

І справді, місцеві коні й кози складалися на цьому сірому, припалому споконвічним порохом кам’янистому ґрунті в геть інопланетну картинку. З глибоко задуманими очима, з закрученими рогами, з довгою, аж до землі, білосніжною шерстю кози (коні теж були пухнастими, тому остання миршава шкапа видавалася вгодованою й чистою, але якщо її погладити, рука залишалася брудною, а сама шкапа, отримавши культурний шок від такого з нею поводження, норовила клацнути тебе жовтими зубами) — так от, всі ці меланхолійні кози й флегматичні коні стоять собі ген до виднокраю і риють копитами суху й, на перший погляд, безплідну землю. А що вириють, то тим і поживляться. Як мисливські собаки. Тільки вегетаріанські.

Часом хтось прожене отару чорних, малих, делікатних і пухнастих кізочок по вузькій вулиці. Тоді за ними довго стоїть їх козячий дух. А коли ніхто не бачить, дух може і котушки молільні покрутити серед дороги, йому ади.

— Від цих кіз пахне шевром, — потягнула носом Редька. — Хочу шевру.

— Від цих кіз пахне козами. А шевр у цих краях ніхто не бачив. Тут, кажись, ґауду тільки вміють робити. І з коров’ячого молока відповідно.

— А ти звідки знаєш?

— Мені чувак розказав по дорозі в автобусі, ти спала.

— А сир я не проспала?

— Нє, тільки місцевий ром.

— Нічо.

— Так от, тут історія така була — про двох голландських фермерів, що пройнялися солідарністю трудящих, і повезли до себе десять фермерів місцевих. Вчити їх варити сир ґауду. Так що фермери щось там навчилися, і тепер його штампують. Французи не відрізнилися гастрономічною філантропією, так що вибачай. Їж ґауду. Ти її вже їла, до речі, вчора.

— Ото? В пластику? Та, то така ґауда… Привіт із радянського дєцтва — сир «голландський» в Україні.

— Бачиш. Весь сир завжди голландський.

Редька примружилась, уявляючи собі сирні гори з винними ріками.

— Може, запаримо макаронів? — зітхнула вона.

— Давай. І яйця там же зваримо.

Поки Редька подумки хвалила себе за те, яка вона розумничка, що взяла з собою похідний примус, вони пройшли ще кілька порожніх яток. Ні макаронів, ні яєць. Зате зненацька відкрилася картинка, достойна сну кінематографічного невдахи, що профітькав родинний маєток в азартні ігри, і тепер мучиться, варто чи ні продавати останній килим і бабусин порцеляновий сервіз вісімнадцятого століття, щоби «нарешті відігратися». В глибині порожнього базарчику кількома рядами виставлено грубі, дерев’яні, заклепані бляхою столи, такі ж, як для овочів, а на них щільно викладено силу-силенну лотерейних квитків всіх можливих ґатунків. Над кожним новим горизонтальним рядком лежала картка з цифрами: «750», «850», «950» і так далі.