Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 18

— Шось ми або біліші за всіх білих, або виглядаємо дурнішими за всіх дурних.

Редька без ентузіазму ялозила вилкою по слизькому пересмаженому тофу, виловивши його в океані цибулі. Дордже їв рівно стільки, скільки було треба, і з їжею не бавився. Не дивувала його ні сира картопля під виглядом смаженої, ні м’ясо невідомого походження під чесним курячим іменем. Місто було таке — будь-яка довершена річ виглядала би у ньому патологією.

Тут, у Понгсалі, на зміну похоронам, гуляли чиєсь народження. П’яний брат матері дитини (!) закликав усіх, хто проходив повз їх гучне справляння під натягнутою клейонкою обабіч головної дороги, до них приєднатися й випити домашнього вина.

І Редька, на превеликий захват і гиготіння місцевих, що вздріли поміж себе єдину жінку та ще й білу, таки приєдналась і випила. Треба ж було скоротати час, поки Дордже бігав у пошуках бодай якоїсь ночівлі.

І почалася в Редьки срачка. Вже й не відомо, чи від щедрого рису, чи від домашнього «вина», що виявилося ще тим шмурдяком із того ж рису. А діарея, як Редька спершу культурно називала срачку перед Дордже, це для солдата в дорозі гірше за тяжкі поранення. Бо нема в солдата порядного туалета, немає ліків, і весь час треба рухатися далі.

— Я не знаю, — сказав Дордже, коли питання негайного знаходження житла з бодай якимось туалетом нависло над ними, як кармічний борг. — Тут всі містяки якісь стрьомні. Хочеш — подивись сама.

Редьці було майже байдуже. Дивувало тільки, як за такий рівень комфорту (на стінах грибок, із ним мішається запах пекучої фарби з вікон, підлогу мили за царя Гороха) могли лупити такі наглі гроші.

— Маєте кімнату з балконами? — поцікавилась вона для проформи.

Їй показали балкон. Півметра на півметра, закритий щільною сіткою, густо засидженою багатьма поколіннями комашні.

— Ясно, — зітхнула Редька.

У вікнах транслювалося базарне життя — продаж розкладеної на газетах сумнівної риби, з котрої ніхто й не намагався зігнати мух, перемовини аборигенів, що по-урківськи сиділи навпочіпки, курили щось чи копирсалися знічев’я у розпеченому ґрунті, верески дітей, пердіння вантажівок і пискляві сигнали мопедів. Краса і сила пасторального життя.

Редька деякий час розглядала козячу голову на одному з прилавків. Та посміхалася, на диво, життєрадісно як для посмертного вишкіру. Видно, вже встигла була побачити своє світло у кінці тунелю, чи просто різник пообіцяв їй вигідніше переродження.

— А… є у вас кімнати без вікон?

У такій, із вікном, що виходило на мирну глуху стіну сусіднього дому, вони й поселилися, украявши собі хоч трохи тиші.

— У містечках типу цього за кімнату без виду треба брати додаткові гроші. Нічо. Народ діловитий, скоро додумається.

Спати на замацяних, роками не свіжих простирадлах зі знущальницьким орнаментом із закоханих зайчиків і ведмежат можна було дуже легко — розстеливши зверху спальник. Правда, тої ночі, як і цілих п’ять наступних, Редьці мало довелося спати.

— Не думала, що в одній невеликій людині може вміститися стільки гівна…

Невиспана, зла, замучена безкінечними болями в животі Редька ледь переставляла ноги вверх по доріжці, що вела в благословенні тінисті пагорби. Сонце на полях пекло немилосердно.

— От і повезе ж мені, якщо я тута здохну. — Вона ще мало знала Дордже, аби клянчити у нього жаль до себе, але те, що їй так скоро, ймовірно, доведеться зійти з дистанції, наганяло на Редьку непідробний сум.

— Тобі-то якраз і повезе. — Дордже зірвав якусь травинку і простягнув Редьці. — На, пожуй.

— Поможе?

— Не знаю. Як мінімум, відволіче.

— От зараза. Так чого це мені повезе?

— Бо буде кому почитати над тобою правильні слова, сказати, куди тобі йти.

— Я би зараз сама сказала, куди тобі йти.

— А от ти б мені, — не зважаючи, провадив Дордже, — мало чим би помогла, боюсь. Переродився б зябликом якимось через тебе. Хе-хе.

— Радуйся, якщо хоч зябликом. А куди би ти, інтересно, читав мені свої заклинання, якщо я вже того — відкинулася?

— То не заклинання. Просто мантри. Опис маршруту по Бардо. При майже виключеному джіпіесі.

Поки що незнайомі слова Редька пропускала повз вуха. Зате джіпіес її зацікавив — дістала глянути висоту. Не сильно. Вісімсот десять метрів. Теж мені гори.

Дордже був певен, що вона його слухає:

— Головне — не піти на перший-ліпший звук чи в перші ж двері. Бо фіг знає, шо там підсунуть. Тут уже ліпше вичекати — може, якийсь приємніший варіант попадеться.

— Варіант чого?

— Варіант тебе безцінної! Питання у тому, буде це для тебе рімейком чи сиквелом?

Редьці на секунду здалося, що це він зараз нагло стане клінтом-іствудом. Замість неї. Ба, який борзий шось.

Виправдовуючи її страхи, Дордже неспішно підпалив сигарету.

— Ну і ще май на увазі. Якщо помреш на днях, на всяк випадок. Ліпше зразу йти на дуже яскраве світло, ніж на якесь тьмяне, легше для очей. Хоча таке мало кому вдавалося — не злякатися.

Десь під обід Редька заявила, що більше пішки чеберяти їй не сила, і що ліпше вже звернути туди, де буває колісний транспорт. Дордже напровсяк перепитав її, чи це дійсно ліпше — труситися на вибоїнах замість спокійно йти тінистими лісами і какати на свободі, де заманеться.

— Мені вже набагато краще, — раптом заявила Редька. — І взагалі я хочу жерти.

16

З вікна азійської еманації вічного ПАЗика Редька оглядала невисокі лісисті гори, між яких петляла ця де-не-де асфальтова дорога.

— Що проїжджаємо? — риторично поцікавилась вона.

І, оскільки топонім Луан Нам Та однаково казав їй мало, продовжила задумливо:

— Реально Верховинський район якийсь. Хоч бери і сіквел до «Тінів забутих предків» знімай.

На зупинках спорадичні бабці в істино гуцульських поєднаннях (рожеве+салатове) на хустках тут так голосно харкалися, що вже й папуги вивчили цей звук. А ще вони задумливо длубалися в своїх колоритних носах.

— І ні одного москаля за сто кілометрів! — захоплено видихнула Редька.

— Слід казати «жодного» — щоб це було правдою. — Підсмикнув її Дордже. — Ага. — Покаялася Редька. — Мінус русизм — плюс до карми.

ПАЗова розкіш тривала недовго — автобус зламався. Й, судячи з того, що пасажири заходилися влаштовуватись на повнометражний перегляд дивовижних пригод водія й задимленого двигуна, зламався надовго.

— О, диви, реально дістають покривальця і набори для пікніків. Пішли ліпше, га?..

І вони, висадивши на спину наплічники, продовжили свою пішохідну екскурсію.

Зненацька, годині на другій ходьби, серед розкреслених терасами полів, як міраж після кособоких селянських халуп, постало щось, явно не позбавлене претензії. Коли і кому стукнуло в голову в цій то випаленій, то заболоченій землі побудувати океанський спа-курорт, сказати було важко. Редька криво посміхнулася: бунгало під солом’яними стріхами, напіввисохлий басейн, місточки через зарослі струмки і цілком справжні пальми: чим тобі не Ґоа?

Сторож, він же, вочевидь, і менеджер, дрімав, прикритий від сонця і мух газетою, поплямленою червоним. Редька швидко заспокоїла себе, що то, мабуть, томат від консерви з сардиною, котру тут всі вперто називали тунцем.

Редька вже хотіла поторсати старого за рукав, коли Дордже жестом зупинив її: тут не прийнято торкатися незнайомців. Надто, коли вони сплять і можуть мати за пазухою вогнепальну зброю.

Сторож курорту-привиду сам прокинувся, не витримав пильних поглядів і руханини на своїй вимерлій землі. Кілька секунд дивився на них так, наче й вони явні гості з потойбіччя. Якісь примари, для яких в ідеалі будувалися ці бунгало сто років тому, і які сюди так ніколи й не приїхали. Хоча, ймовірно, всьому цьому добру налічувалося максимум років зо п’ять, та й інвестував у нього який-небудь білий мрійник на пенсії, а понипівши тут півроку й втомившись від постійного протікання дахів у вологий сезон і невгамовних популяцій змій і ящірок на стріхах і під ліжком, зітхнув і повернувся до своєї Ірландії.