Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 10

Редька, здригнувшись, розплющила очі. Вона, може, що — справді закричала? Наче ні, усе спокійно. Сусідка гучно роздирала пластиковий пакуночок путівника Україною. Нащо таке читати, коли вже тиснеш геть?..

Редька відвернулася до темного вікна.

Тепер десь там у місті, що відсьогодні стало містом інших, не її, далеко за межами принишклих аеродромних галявин, невротично блимала різнокольорова зовнішня реклама й безкінечно повзли червоні хробаки задніх стоп-сигналів. Редька раптом збагнула, що вже не розрізнила б їхніх кольорів.

— Дєвушка, ви прістьогнути? — Блим-блим канонічно блакитними тінями. Й де стюардеси такі беруть за межами вісімдесятих?

Коли літак нарешті набрав висоти (чим довшали хвилини затримки відльоту, тим більше Редька вірила, що зараз у літак вломляться і витягнуть її за шкірку), а споживач зайнявся нетерплячим очікуванням шарових снеків і холодних напоїв із возика блакитноокої стюардеси («Дєвушка, шо, даже піва нєт? Как — за дєньгі?!»), Редька вирішила перепакувати гроші з коробки в наплічник. У передній кишені її кособоко зашпиленої куртки стримів гострий кут листівки з Ляпціга. Редька дістала її й глянула на цифри на звороті.

— От всім здається, що нагло вкрала дівка гроші й чкурнула собі в Європу їх пропивати з якими-небудь мулатами. А насправді вона — в бібліотеку, і «учіцца, учіцца, учіцца»…

Тільки ж яка бібліотека по дев’ятій вечора? Доведеться шукати готель і пропивати бодай крихітку оцих нечесних грошей. А там уже хто зна — може, й мулати підтягнуться.

10

Ляйпціг — це дахи, книжкові фестивалі й багато п’яних студентів. Дуже-дуже багато п’яних студентів. Видно, вшановують пам’ять відповідного моменту з «Фауста», коли Мефістофель показав вченому, як виглядає справжня насолода життям.

Редька сама півночі випробовувала на собі Фаустівські практики. Головно про «кубок кришталевий», бо з іншого пам’ятала хіба слова брата бідної Ґретхен про те, що «коли вже з тебе вийшла блядь, це діло треба дороблять». Переклад Лукаша, між іншим.

Так чи інакше, Редька відчувала повне право розслаблятися, як їй заманеться:

— Знімати стрес — добре діло.

І вона його знімала. Шкода тільки, що не могла на ранок пригадати у деталях, де і з ким. Спочатку наче було двійко цілком пристойних і дещо нудних бритів у готельному барі — один кучерявий, в окулярах і з жіночою попою, молодий, другий — типовий якийсь лисий кокні з дурнуватими інтонаціями і тріснутим фальцетом, пристаркуватий. Редька ще було вирішила, що вони ґеї, а надто, коли виявилося, що чолов’яги — музейні експерти. Везтимуть якусь виставку чи звідси до себе, чи навпаки… Культурно ж наче було все, нє? То як потім сталося, що музейні британці потім стали гамбурзькими трансвеститами на відвідинах любенької бабусі в Східній Німеччині? І чи був насправді сивий растаман із цілим цехом мисливських ковбасок на голові й безкінечною лекцією про православ’я на Ямайці?.. Одне було покрито мороком — з ким Редька поваланцалася до своєї кімнати. А судячи з чужорідного запаху (суміш тютюну і надто типових, аби їх ідентифікувати, супермаркетівських парфумів) із кимось таки привалацалася.

Прислухаючись до привітів, що передавала їй печінка, Редька поплелася в ванну. Ну принаймні дзеркало ціле і на ньому криваво не пише «Ти умрьош в абєд». На загал нічо. Синців під очима не набито, одяг не подертий — значить, ні з ким не побилася і не дуже падала, а секс якби був, вона б його пригадала точно, не так уже й часто він у неї в житті щось траплявся.

Зітхнувши, Редька повернулася в кімнату й важко гепнула на ліжко.

Голова гула від помийної суміші мохіто, маргарити, чистої текіли, шнапсу і світлого пива. Добре, що в готелі розплатилася загодя — зараз їй важко було би без помилок написати бодай своє прізвище. Паспорт чогось валявся на паркеті, інші папери розкидані казна-як, он листівка з Ляйпціга, он пожмаканий файл із ліцензією на піцу, он іще пачка всякого на чолі з джіпіесом. О, і наплічник роззявлений лежить, як та розверста прірва. Що ж вона тут витворяла? Редька ледь-ледь підвелася з ліжка, ступила кілька кроків желейними ногами, й, сягнувши до наплічника, укотре похолола: піцові грошики тю-тюкнули, як ті вливання МВФ в українську економіку. «Як прийшло, так і ушло», — почувся з глибини свідомості голос мудрої бабці. Редька кинулася чогось до вікна, потім у ванну, відтак перерила всі кишені — на місці була лише серйозно схудла за минулий вечір пачечка банкнот за джіпіес. Редька сіла на ліжку й втупилася у підлогу.

— Тепер уже точно піздєц.

«Прощавайте, мулати, їдьте в Ґоа без мене. Мені тепер точно дорога одна — в бібліотеку. На крайняк наймуся підмітати там. Як молодий Тарас Шевченко — носити воду школярам».

Редька приречено вдяглася, зібрала свої беззмістовні манатки, й, не скориставшись правом буфетного сніданку, що входив у ціну кімнати (від розпачу Редька просто про нього забула), вирушила в місто при дещо кволому світлі дня.

Гострі шпилі костьолів, стрільчасті вікна, сірий камінь, затерті фрески, товсті куті ланцюги.

— Світе тихий, краю милий! — присвиснула Редька. — Нічо собі, скільки готики.

Нахабно спростовуючи її висновки, назустріч Редьці з крамнички висипала зграйка чорно-білих із рожевими вкрапленнями емо-підлітків. В одної з дівчаток у смугастих підколінках блимнула сумка з принтом «Tokyo Hotel». Чисто тобі «Аліса» чи «Арія» з тих же пелехатих вісімдесятих. Стилістика фанатських принтів прогресувала не сильно: пафосні лиця на чорному фоні, мальовані очі дивляться в тривожну далечінь.

— Тьху. Готи хоч відсталі, а однаково не такі дурні, як ці.

Було ще дуже рано, а їсти хотілося, як після обіду. Редька купила собі за два євро дьонер-кебаб у бадьорих турків. Кебабне містечко, видно, популярне було у бюджетних студіків — раз по раз заходили сюди, щоби навстоячки швидко закинутися смачним і поживним.

Доївши багатого родича жлобської київської шаурми, Редька пішла слідом за трьома студентами. Хоч щось вона вгадала: то дійсно були студенти, і йшли вони в головний корпус.

Документів на вході ніхто не питав — це ж не київські вузи, де чиновники місцевого розливу бояться, як би хто не вкрав їх безцінного шмарка, а адміністрація труситься, як би то хтось спраглий знань не проник безкоштовно на лекцію.

Культова бібліотека Albertina, стара й непристойно багата, в цей час була майже порожньою. Видно, студенти були або на парах, або, якщо вчилися в другу зміну, ще дрихли і глибоко собі десь мали готуватися до занять. Не кажучи вже про порпання в усіх тут зібраних із 1543-го року манускриптах, інкунамбулах, папірусах й остраках. «Тут же ж, мабуть, і смертних до такого пускають, а не так, як у нас…» — помріялося Редьці про легкий доступ до коштовного: без десяти паперів із вісімнадцятьма штампами, що ти аспірант у п’ятому коліні.

Поки підіймалася широкими мармуровими сходами, чогось рахувала колони — видно, рятувало від похмільного синдрому. І згадала раптом, що крім Гете й Ніцше з цього їх університету ще й улюблений дядько всіх лінгвістів вийшов — Фердінанд де Сосюр. Тільки от що він вигадав у тій лінгвістиці — Редька не згадала би і під гіпнозом.

Зібравши в пучок все своє куце знання німецької, Редька з апломбом заявила худорлявій дівчині в окулярах, зайнятій риттям у цифровому каталозі, що хотіла б записатися на день у бібліотеку.

Дівчина дивно глянула на неї й відправила уже до тьоті в окулярах, персоніфікованої бібліотекарки всіх часів і народів. Тобто дівчина просто була надто сумлінною студенткою — Редьці стало на секунду соромно за таку стереотипну плутанину. Саму б її ніхто ніколи не сплутав навіть із лаборантом.

Закінчивши з формальностями, Редька старанно переписала код зі своєї листівки на заявну картку. Працівниця книгосховища поклацала трохи на своєму комп’ютері й дещо ламаною англійською, пошкодувавши недоробленого філолога, пояснила Редьці, що збірник топографічних карт 76-го року зараз на користуванні в читальному залі.