Гонихмарник - Корний Дара - Страница 61

— Чого тобі треба? — викрикує Аліна, повітря підхоплює її голос і розносить слова над горами. Вони об скелі розбиваються луною на друзки: «Еба-еба-еба».

Галас насторожує того, хто пантрує і слідкує за нею. Він її не розуміє. Еге ж, вона ж бо говорить українською, а коби говорила англійською, щоб воно її зрозуміло? Світанок поступово похмуро переходить у ранок. Якщо те, що зараз настає, так можна назвати. Із-за гори на небо випливає чорно-криваве сонце, бр-р-р. Сонце зафарбовує навколишній світ у пурпуровий колір. Тиша довкола, безгоміння. Немає ні вітру, ні шуму, ні співу птахів, моторошний спокій. Аліна спересердя сідає на землю. Думати ліпше в комфорті. Знає, що страж спостерігає за нею, однак ворожості вона не відчуває. Цікавість, так. Нечасто, очевидно, тут з'являються добровільно живі гості. Навколо порожньо, майже. Тільки гори, каміння, Сашко, Аліна і воно чи вони. Брамник стоїть поруч, вона відчуває його, навіть, здається, майже бачить, як шелестять та розвіваються поли його срібного плаща. Як вони можуть розвіватися, коли немає вітру? Маячня, як і все, що відбувається з нею. Страж чекає. У нього досить часу, щоб ждати. Тут час не має жодного значення, як і для вічності.

Аліна має сказати йому слово, типу пароль, щоб увійти.

Дідько! Яка вона дурна! Усе так просто. «І пам'ятай, що було на самому початку, добре пам'ятай», — згадує слова Діда. Все на поверхні, на поверхні! Аліна заплющує очі, забирає з голови всі зайві думки і промовляє, майже кричить, тільки не вголос, а у своїй голові:

— БОГ!

— Заходь! Чого кричиш, як навіжена? Я не глухий! — раптом у її голові лунає роздратований чоловічий голос. — Вставай, заходь.

Аліна встає із землі, робить крок вперед, доволі легко нога відривається від землі, і вона, перечіплюючись через ту легкість, падає на коліна.

Коли встає, обтрушуючись, то бачить перед собою істоту в срібному балахоні (як вона знала, що він срібний?) з каптуром на голові. Страж держить у волохатій руці книжку. Рука схожа на руки перевертнів із голівудських фільмів чи з українських казок про вурдалаків.

Чужий голос неприємно лунає в голові. Так, розмовляти вголос із собою — одне діло, а думати от так різноголосо у своїй голові — інше.

— Нічо! Звикнеш! — відповідає зневажливо почвара. Обличчя стража не видно під величезним каптуром. Та в Аліни і не виникає ніякого бажання зазирати під нього. Тут із думками слід бути дуже обережним. Читається вона, як відкрита книга. Несподівано почвара простягає волохату лапу і торкається пальцем її футболки.

— О! То ти з характерників! Жінка-характерниця — це вперше!

Настрій Брамника моментально змінюється. Зневага і роздратування втікають із голосу її співрозмовника, натомість з'являються навіть нотки поваги.

— Слухаю тебе, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця!

Хм! Та, що прийшла від Сонця? Таки від нього. Гарно звучить. Як і характерниця. А чому б і ні! «Але обережно тут із думками, Аліно!» Голос, що попереджає, не її, і навіть не почвари, він звучить ніби з неї, з боку сонячного сплетіння, де висить сила землі. Про це вона подумає пізніше.

— Я прийшла за ним! — Аліна показує рукою в бік каменів, що бовваніють у променях чорного сонця.

— Він тобі хто? — голос істоти звучить байдуже.

— Коханий!

— Хм! Трохи дивний вибір. Не замало для твоєї сили знатися зі зрадниками? Він порушив присягу, дану вічності. І — Пропусти мене, — вперто веде Аліна.

— Куди, на суд? — роздратування повертається до Брамника.

— Який ще суд. Він мій, і я його заберу звідси, — сердито думає Аліна.

— Не забереш! Бо не увійдеш. Зрештою, для чого він тобі — слабка людина, клятвовідступник?

— Вічності цього не зрозуміти, — спокійно відповідає Аліна. — Я прийшла за ним. І або піду разом із ним, або тут залишусь.

— Хочеш посперечатися з вічністю? — звучить сердито в голові. — Та навіть коли ти пройдеш мої двері, там будуть ще одні. І ще! А вертати назад? Звідти ніхто не вертав, дорога в один бік! Я ще можу дозволити тобі повернутися, вийти. Через повагу до твоїх предків.

— Байдуже! Відмикай! — майже кричить на почвару Аліна, швидко вона освоїлася з балаканиною в голові.

— Не кричи, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця! Бо не все так просто, — спокійно відповідає почвара.

Він стає перед нею, піднімає руку вгору і скидає із себе каптур. Господи! У голові пролопотіли образи єгипетських сфінксів, грифонів… То був справжнісінький живий Мінотавр, страховисько з бичачою головою.

— Мінотавр? Ха-ха-ха! — сміх нагадує бичаче ревіння. — Я — один із чотирьох. Я — Брамник!

Почвара бере в руки книгу і дивиться уважно в неї. Тільки тепер Аліна бачить, що то не книга, бо в ній чітко віддзеркалюється бичача пика. Це дзеркало.

Аліна врешті розуміє, хто перед нею. Один зі стражів Чистилища. Таки Воротар.

— Радий, що врешті зрозуміла — де ти і хто я! Відгадаєш загадку — підеш далі! Загадка перша: що тримає Землю? У моїх руках дзеркало правди, якщо відповідь правдива — ми це відразу побачимо. Що ж тримає Землю?

Він жде. Так, до дідька закони Всесвіту, тяжіння і фізики. Раптом вона згадує. Як просто — це ж із давньоукраїнської літератури. Це з неї.

— Висока вода, — впевнено випалює Аліна і дивиться в дзеркало, там замість бичачої морди з'являється бурхлива вода, а в її хвилях поважно пливе жовтий кит.

От тобі й шпаргалка. Хтось їй тут допомагає, бо істота, схоже, бачить тільки воду.

— Проходь, Та, що прийшла від Чужого Сонця! — доброзичливо говорить почвара, поважно простягаючи руку перед собою долонею догори, запрошуючи заходити. — Наостанок порада: менше зайвих думок, тут нічого не втаїш перед вічністю. Будь чесною.

Аліна робить крок вперед, невидимі двері відчинено. Перед нею нова істота, також у срібному балахоні, зі вкритою каптуром головою.

— Вітаю тебе, Людино! Ту, що прийшла від Чужого Сонця! — говорить у голові голос, більш лагідний та спокійний, ніж у попереднього співрозмовця.

Однак глузливі нотки ледь чутно бринять у голові після сказаного почварою. Пошта тут працює добре, вже всі знають, хто вона.

Проява в руках тримає дві кульки. У правій — чорну, у лівій — білу. Руки-лапи такі ж волохаті, як і в попереднього Стража.

Аліна озирається назад, хоче глянути ще раз на першого Брамника і подякувати. Порожньо, нікого! Так і має бути, двері знову замкнено!

— Давай далі! — говорить впевнено дівчина.

Почвара стає перед Аліною, скидає з голови каптур. Ну, для чого вони це роблять? З каптурами легше мати справу. Під каптуром голова мавпи. Схожа на одну з тих розумних мавп із «Планети мавп».

— Простягни руки долонями вгору, — наказує Брамник.

Аліна чемно виконує наказ. Мавпа вкладає їй у долоні кульки — чорну і білу.

— Даси вірну відповідь відчуєш. Що тримає камінь? Чотири золотих кити? — без роздумів випалює дівчина.

— Ти певна? — розчаровано веде Страж, — це ж не магічне число, Людино! У вас не магічне.

— Чотири кити! — чітко карбуючи кожне слово, промовляє Аліна. Відчуває, що білий камінь у правиці стає теплим, і в голові з'являється видиво річки, у якій купаються золоті кити. Раптом та річка зачинає палати. Ось і друга підказка. Швиденько жене від себе це видиво, заховує. Аліна віддає кульки почварі. Та, майже розчаровано, промовляє:

— Ти знала відповідь! — хмуровидо кривляється мавпа, забираючи свої камені.

Аліна мовчки заходить у наступні двері. Вона вже так близько. Може добре розгледіти, як між каменями сидить людина і труситься дрібно від холоду чи страху. Ще трішки, коханий!

— Вітаю тебе, Та, що прийшла від Чужого Сонця! — вже звичне вітання, хрипучий голос істоти в голові.

Почвара у звичному срібному балахоні, у каптурі, цього разу з рахівницею у волохатих руках.

— І тобі не хворіти! Прошу наступну загадку? — спокійнісінько відповідає Аліна.

Почвара скидає каптур. З рохкання Аліна вже догадалася, що там Кабан. Він держить перед собою рахівницю. Рахівниця дивна на вигляд. Чотирикутна рама, поперечні металеві струни, а на них людські дрібні кістки, не кісточки пластикові, а справжні кістки. Моторошно трішки Аліні від побаченого. Та тут це не дивина, під ногами також кістки. Під ноги дівчина старається не дивитися.